Розповідаємо про головного спеціаліста Одеської організації ФСТ «Україна» Іллю ПРОШАКА

Батько хотів, щоб він став агрономом, принаймні бухгалтером. І, дізнавшись, що син вступив до педінституту на факультет фізичного виховання, Григорій Ілліч не без іронії запитував: «Яка у тебе спеціальність буде? Раз, два, три чотири?». Ілля запам’ятав. І згодом на прохання щось підрахувати відповідав: «Я ж рахувати вмію тільки до чотирьох». А через роки, коли у батька виникли проблеми з колінами, розробив для нього комплекс вправ, і біль зник. «Ну як, — запитав, — хто б тобі допоміг, якби я став агрономом?».

Село Дельжилер (з 1945 по 2016 рік — Дмит­рівка на честь знаменитого діяча комуністичного руху) виникло в двадцятих роках XIX століття на території поблизу Татарбунар. Туди разом з іншими болгарськими сім’ями переїхало сімейство Прошакiв. Усі п’ять поколінь до Іллі були хліборобами. Яким чином занесло сільського юнака на зовсім інший шлях?

— Оточення «винне», — пояснює Ілля Григорович. — Село було дуже спортивне. Футбол, волейбол, боротьба… Щонеділі збиралися на майданчику  шість-сім команд, до темряви грали навиліт. Я, як нині кажуть, буквально фанатував спортом. Ще школярем грав за команду села на першість району. Телевізорів тоді не було, але на центральній площі був встановлений репродуктор, об одинадцятій вечора, пригадується, передавали спор­тивні новини. Тож ми з другом Трифоном намагалися жодного випуску не пропустити. «Вболівали» за «Чорноморець» та київське «Динамо», слухали радіорепортажі. А якщо мій товариш через якісь причини пропускав репортаж, я йому потім буквально по хвилинах відтворював усі подробиці матчу. І навпаки. Ось так прийшло рішення вступити до Одеського педагогічного інституту імені Ушинського.

В інституті йому запропонували спеціалізуватись на гандболі. У селі ця гра за популярністю поступалася футболу та волейболу, але коли у школі з’явився вчитель фізкультури, який дещо тямив у цьому виді спорту, створили команду. Грали на першість району, боролися за право вважатися найсильнішими.

— Ставши гандболістом, я почав відвідувати матчі та тренування команди СКА. В Одесі саме проводилася першість збройних сил. Побачивши, як грають майстри, по-справжньому загорівся гандболом, — продовжує І. Прошак. — Одеських армійців тоді тренували Валентин Георгійович Веселовський, чемпіон країни, та Юрій Іванович Предеха, у майбутньому тренер збірної СРСР, переможниці Олім­пійських ігор. Було в кого вчитися. Не знаю, чи могла б якась команда нинішньої Суперліги зрівнятися з тією нашою педіновською. А ще й у технологічному інституті імені Ломоносова грали сильні хлопці.

— Чи вдалося пробитися до збірної інституту?

— Здебільшого м’ячі носив.

Захистивши диплом, він опинився на «Кисеньмаші», куди його взяли інструктором із виробничої гімнастики. Точніше, стажистом. Що приховувати, насамперед на нього розраховували як на спортсмена, але й своїми прямими обов’язками він не зневажав. Тим більше, що його безпосереднім начальником — старшим інструктором був… Василь Васильович Москаленко, знаменитий форвард «Чорноморця», кумир одеських уболівальників.

— На заводі в обідню перерву завжди грали у волейбол, — згадує Ілля Григорович. — Якось на майданчик заглянув Борис Євтихійович Тринчук — генеральний директор об’єднання. «Хто цей хлопчина?» — запитав, вказуючи на мене, у дядька Грицька Абрамяна, директора спортспоруд. — «Це наш інструктор». — «Щоб завтра о сьомій ранку стояв із формою на місці. Я заїду, заберу тебе», — це він уже до мене. Виявляється, директори різних заводів збиралися вранці, до початку робочого дня, у спортзалі та грали у волейбол. Ось Борис Євтихійович і взяв мене на допомогу, тому що його команда часто програвала. Загалом, день у мене виявився дуже насиченим. З ранку — «директорський» волейбол. Увечері — тренування чи ігри із заводською командою. Адже ми з Василем Васильовичем ще активно впроваджували на підприємстві виробничу гімнастику. Вимотувався так, що довелося прямо там, на заводі викроювати в каптерці собі «тихий час».

Долю його вирішила несподівана поява на заводі Світлани Миколаївни Ніканорової, з якою вони разом навчалися у педінституті. На питання, що вона тут робить, виразної відповіді отримати не вдалося. А потім вона несподівано запитала: «Ти маєш вільний час, можеш зараз піти з роботи? Мені потрібна твоя допомога. Поїхали?».

Нічого не розуміючи, довелося скласти компанію. Приїхавши до сільгосп­інституту, піднялися на кафедру фізичного виховання, де Ніканорова заявила завідувачці Галині Сергіївні Амаль: «Ось Прошак. Він — гандболіст. Він моя заміна».

— Я очманів, — згадує Ілля Григорович. — «Так, Світлано, тихо, стояти. Нічого не розумію». Виявляється, їй треба було виїхати з міста, а її не відпускали, доки не знайде заміну. В принципі, я був не проти, але iснували два нюанси. По-перше, треба було по-доброму звіль­нитися з «Кисеньмашу», по-друге, мені важливо було влітку бути вільним, бо ми з друзями їздили на пів­острів Ямал, що в Тюменській області, на заро­бітки. Працювали по 14 годин на добу без вихідних, ніхто нам нічого не дарував. Натомість за півтора місяці заробляли вдвічі більше, ніж удома за рік. Це питання відпало, коли з’ясувалося, що роботу в інституті треба розпочинати з 1 вересня. А Василю Васильовичу пообіцяв, що, як і раніше, виступатиму за заводську команду, і він мене відпустив. Так я опинився у сільськогосподарському інституті, де довго не затримався — лише двадцять років.

Так сталося, що на старті професійної кар’єри його оточували визначні спортсмени. На «Кисеньмаші» — Москаленко, у сільськогосподарському інституті безпосереднім керівником опинилася старша викладачка кафедри Тамара Павлівна Шурда — почесна майстриня спорту, володарка Кубка європейських чемпіонів з волейболу. Таке оточення здорово мотивувало, хотілося також чогось досягти. І він почав збирати жіночу гандбольну команду. Велику допомогу у той період надав йому проректор з навчальної роботи Валентин Федорович Сухоруков. Ось був уболівальник! Не лише матчі одеського СКА не пропускав, але чи не на кожному тренуванні сту­дент­ської команди був присутній. Допомагав вирішити головну проблему — відсутність спортивної бази.

— Тренувалися і в спорткомплексі СКА, і на «Радіалці», і на «Кисеньмаші», як правило, після десятої вечора — згадує Прошак. — Тітка Паша, пригадується, мене буквально пресингувала: «Так, Ілля, забирай своїх дівок. Мені треба підлогу мити і лягати спати». Окрім інститутських, брав до команди вихованців ДСШ, яку очолював Георгій Еммануїлович Куцурайс. Плідно працювали колишні гравці Людмила Задорожна, Діана Куцурайс, Ганна Дьяченко.

Наполеглива робота невдовзі дала результат: збірна сільськогосподарського інституту виграла першість міста, відтіснивши на друге місце команду пед­інституту — свого роду сенсація! Невипадковість успіху підтвердили результати на всесоюзній арені. На відбірному турнірі змагань Міністерства сільського господарства, що проходив у Єревані, перемогли і вірменок, і грузинок і пробилися до фіналу. Обіграти закавказькі команди на їхній території — це було щось! В Україні на чемпіонаті студентської ліги посіли четверте місце. Регулярно до п’ятірки найкращих команд входили.

— Стільки років у жіночому колективі працювати! Чи були серед ваших підопічних улюблениці?

— Важко когось конкретно виділити. Назву Таню Ляшенко, яка зовсім молодою померла, у 30 років. Скільки в ній ігрових мізків було! Які м’ячі забивала! Вона родом з Овідіополя, вихованка Володимира Семеновича Бондаренка (його учениці складали кістяк нашої команди). До збірної країни її не брали через невисокий зрiст. Дурниці! Не можу не назвати Таню Макарець, хоч вона в мене не грала. Заслужений майстер спорту, заслужений діяч фізичної культури та спорту України, дворазова олім­пійська чемпіонка, неодноразова переможниця та призер чемпіонатів світу та Європи! Хочу відзначити її навіть не за спортивні здобутки, а за людські якості. Компанейська, доброзичлива людина. Багато хто хотів би називатися її першим тренером, але вона стояла на своєму: «Бондаренко щодня возив мене з Овідіополя до Одеси на «Локомотив». Брав за руку і сідав до автобуса, за проїзд платив. Він знайшов мене. Кого ж мені називати своїм тренером?! (Заслужений тренер України Володимир Семенович Бондаренко — великий друг «Вечірньої Одеси», однокласник Бориса Федоровича Дерев’янка, лауреат редакційного конкурсу «Люди справи» — ред.).

Тренування, збори, матчі, поїздки… Перша ліга України, Вища, Суперліга… Із сільгоспінституту пішов у 1994 році. На півставки працював у морському уні­верситеті, створив команду Першої ліги. Окремий розділ — «Південна Паль­міра». Разом із Людмилою Миколаївною Цапенко та дівчатами гідно представляли Одесу у Вищій лізі. Команда складалася зі студенток віком від 17 до 25 років з трьох вузів — пед­університету, політеху та академії холоду. «Намагаємося діяти на майданчику якнайшвидше, — сформулював своє тренерське кредо в одному з інтерв’ю Ілля Прошак. — При цьому прагнемо максимально ефективно використати найкращі якості гравців. У кожному матчі прагнемо грати на перемогу, шукаємо шляхи до неї, незважаючи на рахунок на табло. І ніколи не опускаємо руки».

— Ех, якби нам ще рік допомогли фінансово протриматися, — відчувається, що ця тема досі хвилює Іллю Григоровича. — Гарний колектив склався. Реально могли замахнутися на Суперлігу. І там би не загубилися.

— Кого б ви назвали лідером команди?

— «Зірок» у мене не було. Колективною грою досягали результату. Хіба що назву Іру Глібко, вихованку Анатолія Соколова. Ще школяркою грала у «Пальмірі» два роки. Згодом виступала за «Галичанку». Вигравала чемпіонське звання. У збірній України її обирали капітаном. Останні дванадцять років провела в Румунії, де ставала чемпіонкою країни, найкращим бомбардиром національної першості. На жаль, вихованки одеського гандболу в Одесі не затримуються. Наші дівчата, яких підготували Діана Олексіївна Куцурайс та Ірина Степанівна Галеніна, грають у Рівному, Сумах, інших містах України. Одеса готує кваліфікованих гравців, але не має своєї команди.

Він, як і раніше, сповнений сил і енергії. В Одеській організації ФСТ «Україна» відповідає за фізкультурно-масову роботу на підприємствах, що належать до цього спорттовариства, таких, наприклад, як «Обленерго», ТЕЦ, ПАТ «Одескабель»… Спорт­клуб «Одескабеля», до речі, посів третє місце у фіналі XXVII Всеукраїнських змагань спортивних клубiв та колективiв фiзiчної культури  промислових пiдпри­ємств та організацій. Одеські шашисти стали переможцями першості ЦР ФСТ «Україна», а шахісти посіли друге місце. Ілля Григорович невичерпний на вигадки. Чого вартий, наприклад, турнір з дартсу, присвячений Дню тренера! Атмосфера була такою, що до ветеранів могли приєднатися (і приєднувалися!) усі охочі. Особливо необхідно відзначити юнаць­кі турніри з бадмінтону, які щорічно проводяться на згадку про заслуженого тренера України, багаторіч­ного керівника Одеської організації ФСТ «Україна» Миколу Мартиновича Барабаша.

— Звідки береться така енергія?

— З батьківського будинку у рідному селі, — зізнається Ілля Григорович. — Я там заряджаюсь. Мабуть, все-таки далися взнаки гени. Іду на город і відчуваю повний спокій. Не дуже який з мене городник, моя «спе­ціальність» — цибуля та часник. Проте… Мама Ірина Корніївна розповідала, що батько після її пологів, повернувшись з поля, запитав: «Як сина назвали?». Мама відповіла, що священик наказав Василем величати, бо народився я в день Василя 14 січня. «Зрозуміло, — сказав батько, — значить, буде Іллею, як дід». Отак і живу, відчуваючи незриму підтримку предків — батька, діда, прадіда. Звідси і сила, і енергія.

Анатолій ІСТРЕНКО.
Фото з особистого архіву І. Прошака.