В Одесі другої половини XIX — початку XX століття на берегах місцевих лиманів, окрім міських грязелікарень, діяло чимало приватних лікувальних закладів. Переважно їхніми власниками були одеські лікарі. Про один із таких санаторіїв на Куяльницькому лимані й піде мова далі.

Петро-Альфонс-Ян Михайлович Амброжевич, який народився у 1855 році в
м. Окніст (сучасне м. Акністе, Латвія) в польській дворянській сім’ї, приїхав до нашого міста у 1893 році. До цього часу йому довелося пережити заслання до Сибіру, куди вислали його батька Михайла-Матеуша Амброжевича з родиною за участь у польському повстанні 1863—1864 рр. Пізніше Амброжевичам дозволили оселитися в європейській частині Російської імперії, проте відібрану нерухомість не повернули.

Петро Михайлович спочатку навчався в гімназії в м. Двінську (нині м. Даугавпілс). У 1883 році він закін-чив із відзнакою Військово-медичну академію в Санкт-Петербурзі. Після завершення навчання служив молодшим лікарем у Брянську, у 143-му піхотному Дорогобузькому полку. Саме в тому місті він починає випускати перший в імперії журнал, присвячений проблемам вагітності та дітонародження, — «Акушерка».

У той час доктор одружився з Капітоліною Гаврилівною Ягодиною. Всього у них народилося п’ятеро дітей: два сини (Володимир та Михайло) і три доньки (Єлизавета, Наталія і Софія). На жаль, Єлизавета та Наталія померли в дуже юному віці.

Далі лікар переїжджає з сім’єю до Одеси, де займається лікарською практикою і служить товаришем (заступником) директора Павлівського пологового притулку Одеського товариства для піклування про немовлят і породіль. Також Амброжевич продовжує випускати журнал. У нашому місті він друкувався в друкарні «Слов’янська». Спочатку «Акушерка» виходила двічі на місяць, а з 1913 по 1916 рік — один раз на місяць.

За даними перепису в Одесі 1897 року, лікар Амброжевич проживав із дружиною, дітьми та прислугою на розі Дворянської та Ніжинської вулиць.

Приблизно у той же час Петро Михайлович, належно оцінивши цілющі властивості куяльницької грязі та рапи, вирішує відкрити там свій приватний санаторій. Для цього він, найімовірніше, викуповує ділянку землі на березі лиману у пана Степанова, і вже у 1897 році лікарня (або, як тоді називали в Одесі, — дача) починає функціонувати.

Заклад поляка знаходився далеко від центру курорту, але це вже не було серйозною проблемою. Справа в тому, що колега Амброжевича, доктор Феліціан Яхімович, провів до свого закладу (який знаходився ще далі) кінно-залізничну дорогу, якою могли користуватися і ті, хто прямував на лікування в інші приватні санаторії.

Усі будівлі лікарні Амброжевича були розташовані в тінистому саду та закриті від північних вітрів виступом Жевахової гори. На дачі було кілька будинків, пристосованих для мебльованих кімнат. Вони здавалися з усім необхідним, включаючи стіл, лікарську допомогу та користування лиманно-лікувальним закладом. Вартість цих приміщень стартувала від 130 рублів на місяць. Для дозвілля відпочивальників були піаніно, грамофон, газети та інше. Пізніше на дачі з’явиться на­віть колесна яхта «Прогулянка». Тоді лиманом ще могли ходити невеликі судна.

Для купання у відкритому лимані були влаштовані чоловічі та жіночі купальні. У самій грязелікарні пацієнти приймали ванни грязьові, з рапи, вуглекислі. Велика увага приділялася вентиляції ванних кімнат, яка проводилася за допомогою особливого горищного пристрою та завдяки висоті стелі (до 8 метрів). Тому після грязьової ванни пацієнти не відчували спертого повітря та важких випарів. Також пропонувався масаж та інші оздоровчі процедури.

Лікувальний сезон у ті часи тривав з травня по вересень. Санаторій Амброжевича відвідували пацієнти з багатьох європейських країн. Про це свідчить листування його дружини і помічниці в бальнеологічній справі Капітоліни Гаврилівни. Звичайно ж, було багато поляків. Про цей санаторій згадував у своїй книзі «Спогади одесита 1894—1916» Євгеніуш Янішевський.

Для реклами санаторію випускалися поштові листівки з видами лікарні.

В 1910 році в лимані, навпроти дачі Петра Михайловича, було виявлено дуже цікавий артефакт. Тоді на глибині 3,5 метра грязечерпальна машина захопила старовинний якір, який належав до часів перебування на території сучасної Одеси генуезців. Це ще раз підтвердило, що Куяльницький, як і Хаджибейський, лиман раніше з’єднувався з морем, і в їхню акваторію заходили судна. Знахідку передали до Одеського археоло-гічного музею. Сьогодні цей якір зберігається в Одеському історико-краєзнавчому музеї.

У ті роки Амброжевич, окрім видавничої та лиманної справи, продовжував працювати у Павлівському пологовому будинку і повивальній школі, був практикуючим лікарем і членом товариства благоустрою Куяльницького лиману. Проживав із сім’єю на вулиці Ніжинській, 66.

Буквально перед початком Першої світової війни подружжя Амброжевичів скаржилося на встановлені містом надзвичайно низькі ціни на грязьові ванни, що призвело до банкрутства багатьох приватних закладів на лиманах. Проте лікарня продовжила роботу і під час війни.

Після революцій 1917 року лікаря Амброжевича заарештувала Надзвичайна комісія за несплату грошового внеску, але його врятували завдяки втручанню високопоставлених пацієнтів Петра Михайловича. Не чекаючи, чим закінчиться той кошмар, лікар разом зі своєю родиною виїхав до Польщі. Спочатку вони переїхали до Варшави, а потім до Познані, де Амброжевич продовжив свою лікарську практику.

Помер Петро Михайлович 18 грудня 1922 року.

Його син Володимир, який мав успадкувати санаторій на лимані, став доктором медичних наук у Польщі, брав участь у Другій світовій війні. Потрапив у радянський полон, був розстріляний у Катинському лісі.

Лікарня Петра Михайловича Амброжевича в Одесі була націоналізована більшовиками. Довгий час там розташовувався санаторій ім. Семашка. У 1925 році в газеті «Наш путь» (Кременчук) вийшла стаття в дусі того часу під назвою «Курортные впечатления. В куяльницкой здравнице». У ній ішлося про санаторій ім. Семашка. Кореспондент не пропустив нагоди «згадати» й про колишнього власника цього закладу: «До революции этим санаторием владел врач по женским болезням Амброжевич. Считался этот санаторий лучшим на Куяльнике. Недаром «почтенный» доктор взимал по 400–500 рублей «с рыла» за сезон. Взимая такую плату, доктор заботился о соответствующем комфорте. Много, бувало, съезжалось в санаторий людей с солидными брюшками, в цилиндрах, во фраках. Не лечились, а гуляли, развратничали. Гульбище продолжалось из года в год. Грянул 1917-й. И полетел «почтенный Амброжевич» вверх тормашками и вскоре вместе со всеми белогвардейцами очутился в белой Польше; скрылись с горизонта бывшие санаторные «гости»».

Попри весь цей не-
обґрунтований негатив, не можна не відзначити одну справедливу фразу: «Считался этот санаторий лучшим на Куяльнике».

На жаль, будівлі санаторія лікаря Амброжевича не збереглися. Лише старовинний закинутий грот нагадує про один із найкращих приватних лікувальних закладів на березі Куяльницького лиману.

Андрій КРАНТОВ.