Про шахи сьогодні говорять мало. Мабуть, нічого не говорять. Війна…

Але в радянські часи тема шахових баталій не сходила зі сторінок газет і журналів. Імена наших міжнародних гросмейстерів — Михайла Ботвинника, який першим із шахістів СРСР став чемпіоном світу, Василя Смислова, Михайла Таля, Давида Бронштейна, Пауля Кереса, Тиграна Петросяна, Бориса Спаського, а пізніше Анатолія Карпова та Гаррі Каспарова, які також стали чемпіонами світу, — були у всіх на слуху.

Одеса пишалася своїм міжнародним гросмейстером і чемпіоном Радянського Союзу Юхимом Геллером. У шахи грали на Приморському бульварі, у Міському саду та на Соборній площі.

Оскільки я багато років працював на суднах Чорноморського морського пароплавства, то можу сказати, що в далеких плаваннях шахи користувалися особливою повагою. Правда, вони конкурували з доміно, але в доміно грали чотири людини, а в шахи — двоє. Тому шахістів називали інтелектуалами. Під час стоянок у закордонних портах, де збиралося кілька радянських суден, влаштовували шахові турніри. Імена переможців та підсумки змагань повідомлялися по радіо в газету «Моряк», яку в Одесі читала кожна морська родина.

На теплоході «Аркадій Гайдар», на якому я працював багато років, був судновий лікар Вадим Миколайович Нефьодов. Через молодість усі його називали Вадиком. Грузний, неповороткий, він цілими днями сидів у своїй каюті за шахівницею, вирішуючи головоломні завдання та етюди. Шахи були в нього і в судновій амбулаторії. Якщо до нього звертався хтось із головним болем чи іншою проблемою зі здоров’ям, Вадик, надавши допомогу, одразу сідав за шахівницю. У каюті настільною книгою в нього був гучний свого часу роман Олександра Котова «Білі та чорні», присвячений великому шахісту Олександру Алехіну.

Вадик постійно щось жував. Він ходив на камбуз до кухарки, яка давала йому то чищену моркву, то качан капусти, а то шматок білого, щойно спеченого хліба. І навіть ідучи на камбуз, Вадик тримав під пахвою книгу «Білі та чорні», яку він називав своєю Біблією.
Виграти у Вадика було неможливо. І коли ми в закордонних портах влаштовували між нашими суднами шахові турніри, то нас просили: «Тільки не приводьте вашого Вадика».

Наприкінці серпня 1983 року наш теплохід, вивантажившись у Японії, прибув до столиці філіппінських островів — Маніли. Тут ми мали завантажити на порти Європи макуху кокосових горіхів. У європейських країнах цей вантаж купували на корм худобі. У Манілі ми стали на якір, і після оформлення портовими властями нашого приходу старенький буксир, густо димлячи довгою трубою, підвів до борту теплохода кілька важко навантажених барж. Вранці 1 вересня мали приїхати вантажники.

Але в ніч на 1 вересня 1983 року радянський винищувач випадково збив над Сахаліном південнокорейський «Боїнг», що залетів у повітряний простір СРСР. Летів пасажирський літак з Нью-Йорка до Сеула, на борту перебувало майже 300 осіб пасажирів та членів екіпажу. Збитий радянським винищувачем авіалайнер впав у море. Всі, хто перебував на його борту, загинули. Ця трагічна подія обурила весь світ. Тодішній президент США Рональд Рейган назвав Радянський Союз «імперією зла». Це визначення абсолютно підходить сьогодні до путінської Росії, яка розв’язала страшну війну проти України.

Коли стояли на рейді Маніли в очікуванні початку завантаження, до нас почали підходити катери з розгніваними філіппінцями, які стали кидати в нас каміння. Все це тривало більше тижня, поки зусиллями дипломатів все не вляглося. Але на берег нас не пускали. Як пояснили поліцейські, що чергували на борту, — з метою нерозповсюдження комуністичної зарази.

І ось, нарешті, з’явилися вантажники. Макуха з барж йшла в мішках. На палубі перед трюмами мішки розпорювали, макуху висипали в трюм, а порожні мішки скидали на баржі.

З одним із вантажників став приїжджати його син, хлопчик років дванадцяти. З густою копицею чорного волосся, що закривало його обличчя, він був схожий на Мауглі.

Хлопчик підмітав розсипану на палубі макуху, збирав її на лопату і кидав у трюм. Одного разу син вантажника поранив руку, і батько попросив у вахтового штурмана дозволу звернутися до суднового лікаря. Хлопчика привели в амбулаторію до Вадика. Він надав необхідну допомогу.

І тут хлопчик, побачивши в амбулаторії шахівницю, запропонував нашому доктору зіграти партію. Вадик подивився на нього з усмішкою і почав розставляти фігури. Гра почалася. Але яким було здивування та розгубленість Вадика, коли хвилин через п’ятнадцять після початку гри він отримав мат!

Вадик побагровів. На лобі в нього виступив піт. Тремтячими руками він знову почав розставляти фігури, показуючи жестом, що потрібно зіграти ще одну партію. І знову — мат!

За хлопчиком прийшов батько і забрав його на роботу. Але наступного ранку наш лікар стояв на палубі і чекав вантажників. Побачивши хлопчика, він покликав його до себе зіграти партію. Результат був той самий. Новина про програш нашого суднового шахового генія облетіла весь екіпаж.
Наступна гра проходила вже за великого скупчення народу. Шахістів оточили не тільки члени екіпажу, а й вантажники, що прийшли з палуби. Граючи, Вадик був весь мокрий від напруги. Але як не старався — знову програв. Йому нічого не залишалося, як встати і потиснути маленькому філіппінцю руку.
Я був редактором суднової стінгазети. Про незвичайні шахові баталії не тільки написав замітку, а й сфотографував хлопчика для газети.
Після повернення до Одеси разом із прикордонниками та митниками, які піднімаються на борт будь-якого судна, що повернулося з-за кордону, до нас прийшов куратор КДБ. Зазвичай він заходив до капітана та помполіта, питав, як пройшов рейс. Але того дня він зайшов і до мене.
— Капітан сказав, що ви — редактор стінгазети. Що це за хлопчик там сфотографований?
Я розповів про маленького філіппінського шахіста. Куратор помовчав і промовив: «І все-таки зніміть цю фотографію, адже хлопчик — іноземець».
Так закінчилася ця історія, що розвінчала нашого суднового шахового генія. А з приходом з рейсу Вадик пішов з теплохода «Аркадій Гайдар». Більше я його не бачив.