вт, 17 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Сама доля, з волі недолугого випадку, звела в часі та просторі цих двох людей, нагородивши схожими прізвищами — Зелені. Герої цієї публікації навряд чи вступали в суперечку за життя, але навіть після свого відходу приречені на вічний конфлікт, оскільки один уособлює силу, а другий — слабкість.

Подібна схожість призводить не лише до плутанини — хто з них хто, але часом і до спотвореної оцінки діяльності кожного. До того ж посади, які вони обіймали, звучали, на перший погляд, схоже: градоначальник Павло Олексійович Зелений (1833—1909) та міський голова Павло Олександрович Зелений (1839—1919).

Публіцист, теоретик і практик революції Лев Троцький за часів учнівства в реальному училищі Святого Павла, бачивши, за його твердженням, одеського градоначальника мельком і зі спини, ліпить з його брутального образу обличчя всієї поліцейської імперії. На честь Павла Олексійовича, до приходу на посаду градоначальника, на його рахунку все ж є подоба добрих справ. Повний генерал по адміралтейству ненавидів хабарників і вів з ними послідовну боротьбу. Втім, точно таку ж неприязнь він відчував і до гімназистів, які порушили форму одягу, і не вважав зазорним прилюдно відтягнути провинившогося хлопчиська за вуха.

Флотський службовець здійснив два навколосвітні плавання, служив на військових і комерційних суднах і чималу частину життя провів серед хвиль. Тому з початку своєї діяльності в Одесі в 1885 році зайнявся, як стверджують деякі історики, будівництвом рятувальної станції, спочатку однієї, а потім другої. Однак в історії Одеси немає відомостей про те, в якому місці узбережжя вони зводилися, як немає і точних дат їх відкриття. У різних друкованих джерелах того часу не знайти звітів про феєрверки та масові гуляння на воді з нагоди набуття Одесою «морських пам’ятників», як шанобливо одесити називали рятувальні станції.

У біографії Павла Олексійовича Зеленого значиться Кримська війна, але участь у ній обмежилася полоном на півроку — після захоплення його корабля британцями.

Портрет генерала по адміралтейству у Троцького вийшов надзвичайно яскравим! Площинна лайка, занесений над рядами витягнутих стрункою поліцейських і двірників кулак…

Всі подібні вистави Зелений виправдовував необхідністю підтримки статусу держави, чим підтвердив розумну думку про те, що по краплі можна судити про весь океан. Вивчаючи його біографію з нескінченними витівками в стилі самодержця, можна скласти уявлення про всю імперію. Гріхів у генерала вистачало і в одеський період його життя. Антисеміт і імперець, гонитель преси та всіх газетярів, особливо тих, хто хоч раз спробував критикувати генерала на сторінках друку, як це сталося з відомим есеїстом Власом Дорошевичем. Тому після прочуханки та погроз градоначальника довелося терміново покинути місто.

Павло Олександрович Зелений
Павло Олександрович Зелений

Про генерала Зеленого одесити склали сотні анекдотів. Але, на думку того ж Дорошевича, найжахливіший анекдот полягає в тому, що протягом тринадцяти років жоден мешканець міста з чотирьохсоттисячним населенням не міг вийти з дому з упевненістю, що його не облають останніми словами, не образять, не посоромлять на всю Одесу.

І все ж у місті вистачало поціновувачів «твердої руки» градоначальника. Одного разу генерал велів приголомшеному від жаху городовому схопити прямо на вулиці власну дружину тільки за те, що вона дозволила собі перечити високопоставленому чоловікові в якійсь життєвій дрібниці! Розкішно вбрана, аристократичної зовнішності дама, силою утримувана під руку вусатим городовим — така картинка не на жарт налякала численних перехожих. Але з часом подібні сценки стали розвагою для вуличної юрби.

Градоначальник значиться серед ініціаторів створення школи для сліпих дітей на Малофонтанській дорозі, нині іменованій Французьким бульваром. Мета створення проста — знайти гідне заняття для своєї генеральші.
Річ у тім, що купець, турецькопідданий грек Матвій Маврокордато, предки якого стали причиною чергової російсько-турецької війни, раптово осліп, і для спокутування гріхів подарував свою дачу, що дійшла і до наших днів, під інтернат для сліпих дітей. І справді, незабаром дружина градоначальника очолила товариство меценатів.
Про людину говорять її вчинки. Генерал Зелений при закладці першого каменя в основу пам’ятника Катерині II почав церемонію з того, що публічно образив редактора газети «Одеські відомості» тільки за те, що той стояв на півкроку попереду натовпу. У вступному слові, всупереч фактам, градоначальник назвав Катерину «великою засновницею Одеси». Пам’ятаючи про те, що саме «шалена імператриця» вигадала його гучну посаду наглядача з центру, Зелений у своїй промові сипав їй похвали, чим вкотре проявив себе як вірний служка царського режиму і людина імперської суб’єктності.
А ось міський голова Павло Олександрович Зелений, який обіймав посаду з 1897-го по 1905 роки, був захисником гласності в пресі. Відомий своєю ініціативою заснувати в місті першу щоденну газету українською мовою «Новина». Відповідь зі столиці на це починання не несла в собі нічого несподіваного. У країні, де в справах преси останнє слово було за міністром внутрішніх справ, заборона була передбачуваною.
Міський голова Зелений виділив 500 карбованців, суму для того часу колосальну, на спорудження пам’ятника Шевченку в Одесі.
Харків’янин за місцем народження, приїхавши в чорноморське місто, придбав друкарню Ульріха, що в Червоному провулку, і взявся за редагування найстарішого в причорноморському краї «Одеського вісника», видання, авторитетного серед одеситів, перш за все, завдяки своїм вдумливим і правдивим публікаціям.
Павло Олександрович успішно розвинув краєзнавчі традиції газети, започатковані його земляком композитором і публіцистом Петром Сокальським, який ще відомий
як поборник української мови.
Міський голова з цікавістю взявся за вивчення місцевої історії, етнографії та з’ясував для себе, що більшість населення тогочасної Одеси, як і в перші дні її існування, говорить українською мовою. Неупереджена людина не здивується такому висновку, адже всі навколишні села від Чубаївки до Усатового та Нерубайського — це поселення нащадків запорозьких козаків. Згодом Павло Олександрович Зелений був дійсним членом Одеського товариства історії та старожитностей, поповнюючи його бібліотеку рідкісними виданнями на історичну тему.
Багато ініціатив Павла Зеленого виникли ще до початку революції 1905 року. Зухвалим викликом царському режиму, що відверто і цинічно з століття в століття пригноблював українську культуру та мову, став реферат, представлений міським головою на розгляд одеських думців.
За участь у Кримській війні, за жертви та поневіряння Микола I «віддячив» українцям повною забороною їхньої рідної мови. Цар носився з ідеєю виселити все населення України у віддалені куточки імперії. Згодом з’явився Валуєвський циркуляр від 1863 року, що забороняв друкування українською мовою релігійної, навчальної та дитячої літератури, а через десять років — Емський указ, що заборонив видавати художню літературу українською мовою.
У доповіді міського голови містився заклик скасувати постулати даних документів і дозволити, нарешті, видавати книги українською мовою, зрозумілою і близькою широким масам населення. Подібне право мали всі народи імперії, крім українців. Царські сатрапи завжди бачили в них загрозу своїй владі, що в усі часи підтримувала в країні режим керованої бідності, як матеріальної, так і духовної.
Павло Зелений став, до того ж, одним із співзасновників одеської «Просвіти». З ініціативи міського голови в місті з’явилася будівля високого архітектурного стилю, знакова в історії, в культурному житті Одеси, що радує одеситів і в наш час. Саме таку мету переслідував Зелений, відправляючи головного одеського містобудівника Федора Нестурха, а він був відомий своїм естетизмом і високими вимогами до зовнішнього вигляду проєктованих будівель, у закордонне турне з метою узагальнити світовий досвід бібліотечної архітектури.
Такий підхід міського голови до створення нової будівлі публічної бібліотеки свідчить про його шанобливе ставлення до традицій міста, про добрий смак, про тонке відчуття міської гармонії, що робить Одесу Одесою.
Неординарного цю людину, патріота, тонку натуру, наділену неабияким талантом літератора і громадського діяча, необачно плутають із зарваним хамлом у генеральських погонах.
Подібна несправедливість змушує знову і знову звертати увагу на те, що одеський градоначальник Павло Олексійович Зелений та одеський міський голова Павло Олександрович Зелений — абсолютно різні базові типи людей, як за характером, так і за життєвими принципами.
Образ міського голови Павла Олександровича Зеленого на новому історичному витку, коли українське слово вже відродилося і стає все більш актуальним, висвітлюється новими барвами. Ім’я однофамільця-градоначальника губиться і згасає в сутінках минулого.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса