Мій двір

У 1944-му повернулася з евакуації наша мама з двома дітьми до рідної Одеси, а жити ніде. Замість будинку — рівненький майданчик, жодного камінчика. Прихистила нас у будинку № 23 по вулиці Гоголя родина маминого брата, яка залишалася в окупації, і прожили ми у родичів майже рік, поки не повернувся з фронту батько в серпні 1945 року. Двірник по секрету повідомив йому, що в одній з квартир нещодавно звільнилася кімната і стоїть вона поки що опечатана, нерівний час хтось вселиться. Квартира в бельетажі, жодної праці, щоб залізти через вікно. Що батько за допомогою двірника і зробив. А через кілька днів отримав і ордер на кімнату.

Кімната була красива, два вікна, 30 кв. м. І навіть був камін в одному з кутків. Кімната була запущена і захаращена до крайньої міри. Скільки днів витратили батьки на вичистку тих «авгієвих стаєнь» — сказати важко. Жила там відома в місті капелюшниця, француженка, дуже старенька. Меблі довелося майже всі викинути, бо клопів було видимо-невидимо.
Кімнат у квартирі було цілих дев’ять! П’ять великих і чотири маленьких. Сім сімей! Довжелезний коридор, на півкварталу. Колись жила тут одна родина, тому всі великі кімнати були суміжними.
Поступово ми зібрали дещо з наших довоєнних меблів за тими адресами, що вказала нам довоєнна наша сусідка і двірник. Родичі зберегли нам велику картину ХVІІ століття в позолоченій рамі. Щоб сховати її від очей румунів, які окупували Одесу, а особливо від озвірілих німців, що нахлинули в місто перед відступом, вони сховали картину під матрац і спали на ній. Від цього вона, звичайно, поносилася, місцями посипалася фарба, але все одно ми раді були їй, як уцілілому члену родини.
У цій багатолюдній, гамірній квартирі ми прожили понад 30 років. Як же за нею сумували мої батьки, коли стали жити з нами разом у новому будинку, маючи кожний по своїй кімнаті. Спілкування їм явно бракувало!
Крім нас і судді Лозовської, прокуреної наскрізь, басом говорячої тітки, всі були євреї. Мадам Фінкель, мадам Вергіліс, мадам Пейсахович, Ріва Ісааківна Боград, старенька-модистка Пічман. У той час було прийнято так звертатися: мадам. При цьому майже у всіх були цілком російські імена. Євгенія Борисівна була Генєю Борухівною і т.д. Треба пам’ятати той час, коли бути євреєм було страшно. Навіть мій дід своє українське прізвище Скляр ще до війни змінив на більш українське, як йому здавалося, — Скляренко. Можливо, це сталося, коли в 1938 році він відсидів вісім місяців у таборі за безглуздим анонімним доносом, не знаю.
У всіх була по одній кімнаті. Лише у судді, яка перебувала в розлученні з чоловіком, була ще одна кімната. І оскільки їхні кімнати були одразу біля входу, а вхід був парадний, на мармурові сходи і прямо на вулицю, то вони відгородилися від усіх разом із цим ходом, змусивши всіх сусідів користуватися тільки «чорним ходом» через кухню у двір. Ну, звичайно, з суддями в ті роки сваритися ніхто не наважувався. Але лише доти, поки у них не почалися неприємності на роботі. А тоді вже сусіди організувалися на боротьбу за «гідний вихід».

Кухня метрів 8—10 була одна на всіх. З одного боку на колченогих столиках стояли п’ять газових плиток. До речі, з двома конфорками і без духовок. Пекли в каструлі-«диво». А з іншого — дуже тісно притиснувшись один до одного, такі ж невеликі столики. Часто з’ясовували, хто до кого перемахнув своє сміття.
Найвіддаленішу кімнатку займав самотній напівбожевільний громадянин Климівський, невідомо де працюючий і кухнею не користується. З’являвся він до вечора, зведений, наелектризований так, що іскри сипалися, замикався у своїй кімнаті — і тут закривай щільніше вуха! — дуже довго викрикував лайки і гасла вперемішку з погрозами на чиюсь адресу. Нам доводилося гірше за інших: наші кімнати були суміжними. Довелося, в першу чергу, закладати цеглою двері.
Зник Климівський якось раптово, незрозуміло, але назавжди. Двірник казав, що його «посадили». Напевно, переборщив десь з гаслами.
Коли я згадую нашу квартиру, мені здається, що все це я читала у Ільфа і Петрова. Ну чим не їхнім персонажем був чоловік мадам Вергіліс? Він працював перукарем, а дружина набивала принесеним з перукарні волоссям матраци і подушки. Чоловік мадам Фінкель працював закрійником у взуттєвому ательє і прикрадав шкіру. Одного разу серед ночі маму і брата запросили в поняті: у Фінкелів проводили обшук. Під матрацами у них лежали листи шкіри, а в схованках — маса золотих прикрас. Коротше, його посадили. І мадам Фінкель мала турботу: періодично пересилати йому для підтримки здоров’я хитрі консерви, які вона за сприяння моєї мами конструювала на кухні. Готували на м’ясорубці суміш з горіхів, чорносливу, родзинок і меду і закатували в банку з написом «Ікра баклажанна».
Сусідка Ріва Ісааківна Боград, весела, швидка і комунікабельна, привезла до своєї 10-метрової кімнати сина Яника. Ніхто навіть не знав про його існування. Виховувала його до 14 років Рівина сестра. Дуже смішним і смішливим був цей Яник. Такий собі увалень, абсолютно не спортивний і добрий. Потім Яник одружився. Привів дружину Розу, вдвічі товщу за маму Ріви, неохайну симпатичну молодицю, над якою глузували наші досвідчені кухарки.
Приїхавши до Одеси, мама одразу повернулася на свою колишню роботу, у військовий госпіталь № 411 на вулиці Пироговській. Вона була чудовою, затребуваною медсестрою. Тато теж вже працював бухгалтером на заводі ім. Марті, брат займався у спецшколі, до речі, разом з майбутнім космонавтом Георгієм Добровольським.
Наш двір мав вигляд великого прямокутника, утвореного чотирма флігелями, один з яких був у той час розвалкою. Посеред двору — овальний палісадник з двома величезними каштанами часів графа Воронцова і кущами бузку в протилежних заокругленнях овалу. Був ще водопровідний кран, безвідмовна втіха наша влітку, і, звичайно, дворовий туалет. А як же без нього!
Двір був повністю ізольований від вулиці. В арці головного корпусу будинку № 23, були масивні ворота, завжди закриті для машин — а їх-то ні в кого і не було! Для людей у воротах були вузькі двері, які на ніч зазвичай закривалися. Прийшов після півночі — дзвони двірника, готуй рубчик і вислухай пару теплих слів. Якщо у двір заходив сторонній, двірниця тітка Вітя, завжди з мітлою і в незашнурованих чоловічих черевиках 44-го розміру часів румунської окупації, своїм недружнім басом влаштовувала незнайомцю формовий допит з пристрастю, і в того відразу пропадало бажання шукати в нашому дворі туалет.
…До літа 46-го тільки до чотирьох з 12 моїх однолітків-малоліток повернулися тата. Інші все ще чекали, наперекір невідомості і похоронкам. Повернувся тато до Леночки Майстренко і вже працював, як і до війни, полотером. Повернувся тато Олечки Мацко з відірваними пальцями на правій руці і знову почав працювати майстром з ремонту годинників. Повернувся і батько ще однієї Олечки, професор Горбатов, і знову очолив один з одеських вишів. Повернувся живим і неушкодженим мій татко Вася, сержант-кулеметник, який відстояв у блокаду Ленінград.
Ми не були ангелами. Ми вміли битися, швидко бігати, спритно лазити по деревах, не плакати через подряпини і забиті колінки, але вміли і дружити. І всі дотримувалися непорушного правила: не виходити у двір з недоїденим пиріжком або бутербродом! Не тому, що хтось міг відібрати його у тебе, а просто, щоб не зіпсувати настрою іншим.
А двір наш жив своїм життям. Протягом дня в ньому перебивало багато різного люду. Довго дзвенів дзвіночок сміттяра, і всі поспішали з відрами з усіх поверхів і стояли в черзі, спілкуючись один з одним і спостерігаючи, хто що викидає. Потім дзвенів дзвіночок гасівника, і знову всі стояли в черзі — адже багато хто ще користувався і примусами, і гасовими лампами. Потім приходив старий крамар і протяжно тягнув: «Старі речі купую-ю, міняю-ю!». Потім лунав заклик паяльника: «Чиню! Паяю!».
Потім ходили торговці рибою, кричали: «Чирус! Чирус! Свіжий чирус!». Чирус — це однорічна скумбрія. І ось вже з усіх відкритих у двір кухонних вікон тягне свіжосмаженою рибою. Мама розрізає чирус уздовж, але не до кінця, розгортає його пузико, виймає хребет, вмочує в кляр і смажить ароматну відбивну!
Склад квартири з роками змінювався. Виїжджали наші веселі сусіди, хто до Ізраїлю, хто до Америки. Інший склад був вже «не одеський». Ми незабаром теж покинули ту квартиру. Але пам’ять про роки, проведені у веселій і тісній комуналці, як і раніше гріє серце!