Мій двір

Коли в моєму нинішньому житті важко на душі, якщо тривоги та турботи забирають дні швидкоплинного життя, тоді я сідаю в маршрутку і зі свого спального далека їду до будинку, в якому народилася, де пройшли найщасливіші роки мого дитинства.

Він стоїть на площі ім. Льва Толстого, будинок, який колись хтось із одеситів, що ностальгують, розкиданих по всьому світовому простору, охрестив так просто і так вірно: будинок-острів. Дійсно, мій рідний будинок схожий на острів, але тільки на суші. Фасад будинку дивиться на площу, на круглий сквер, навколо якого, як і шістдесят років тому, рухаються тролейбуси, снують машини. З боків будинку два провулки, що виходять на вулицю Старопортофранківську (в моєму дитинстві вона називалася Комсомольською). «Спина» будинку знаходиться на Старопортофранківській. «Обличчя» будинку — чотири поверхи, «спина» — всього два. Так два різних за стилем і поверховістю будинки складають один — 32.

Круглий сквер перед будинком теж схожий на острівець. Там майже не видно прогулюваних городян, а навколо мчить транспорт. Так що жартома, можу сказати, що народилася я на одеських островах.

Будинок не просто будинок, двір не просто двір, а частинка одеської міської історії. Трепетно ставлячись до минулого рідного міста, я докладно вивчила все, що знайшлося в обласному архіві, в міських довідниках різних років, що колись було написано про будинок, який, як і раніше, називаю моїм, хоча не живу там з підліткового віку, і давно там немає моїх рідних.

Будинок був побудований в 1875 році архітектором І.А.Жуковським як прибутковий будинок А.Прокудіна. У 1881 році був реконструйований інженером М.М. Дітеріхсом. У 1903 році архітектор з Чехії Вікентій (Вінцент) Іванович Прохаска (1864—1927) провів реконструкцію, і будинок набув вигляду, що зберігся до сьогоднішнього дня. На стіні будинку табличка: «Побуд. Арх. В.І.Прохаска 1903».

Текст на охоронній табличці: «Україна Пам’ятка архітектури та містобудування місцевого значення Будинок Прокудіна 1903 р. Арх. Прохаска В.І. Охоронний №434-Од Охороняється державою пошкодження карається законом».
Є відомості, що в 1910 році в будинку зупинявся актор В.І.Качалов. У роки НЕПу тут працювала приватна пекарня.
У моєму дитинстві в круглому сквері на площі Льва Толстого був фонтан у мармурі, стояли лавки, росли дерева та квіти. Тут гуляли мешканці прилеглих будинків, мами з малюками в колясках і на триколісних велосипедах. Навколо скверу неквапливо рухалися тролейбуси маршруту №1; тут знаходилася кінцева зупинка, і починалася посадка на маршрут.

Часи змінювалися, і одного разу замість фонтану та лавок у сквері спорудили пам’ятник письменнику Л.Н.Толстому. Ось що писали про цю подію в 1967 році в місцевій газеті:

Вулиця гарнішає
Благоустроюється, гарнішає Одеса. Багато зроблено в Центральному районі: заасфальтовані вулиці, приведені до ладу сквери та площі. Вулицю Толстого прикрашає сквер, який нещодавно реконструйовано. Тут встановлюється погруддя Льва Миколайовича Толстого. Автори погруддя — скульптори та архітектори І.Єлуашвілі, А.Князік, М.Нерузецький, А.Соловйов, І.Безчастнов, інженер В.Катуневицький.

(«Знамя коммунизма», 1967, 12 травня, с. 4)

Ще одна замітка в газеті, автор Н.Смикалов:

Свято на вулиці Льва Толстого
Червоні стяги, блакитні полотнища на балконах. І всюди портрети великого російського письменника. Мешканці відзначають свято своєї вулиці. Центральна подія свята — відкриття пам’ятника Льву Миколайовичу Толстому. На площі, що носить ім’я письменника, відбудеться мітинг, присвячений знаменній події. Тут зібралися сотні трудівників Центрального району, студенти, школярі. На свято прийшли гості з інших районів Одеси, представники партійних організацій…
Невелика вулиця Льва Толстого, а скільки тут закладів культури та науки! Чотири школи, художні майстерні, магазин політичної книги, бібліотека. Поруч із площею — будівля педагогічного інституту, студентські гуртожитки — ціле містечко, в якому живуть студенти чотирьох вишів.
(«Знамя коммунизма», 1967, 17 вересня, с. 4)

Не тільки імена знаменитих архітекторів, славна історія будинку, першого в Одесі тролейбуса зробили свого часу мій будинок знайомим багатьом місцевим жителям. Будинок був знаменитий своїм… виноградом. Так, саме тут, у будинку, на другому поверсі вперше в місті був висаджений не декоративний, а плодоносний і морозостійкий виноград сорту «Лідія». Було це в 1950 році, коли наш сусід, лікар-пенсіонер Олексій Михайлович Веселовський вирішив вирощувати біля стін будинку виноград. У 1952 році врожай приніс 50 кг винограду, пізніше — понад 300 кг. За кілька років, постійно вдосконалюючи своє виноградне господарство, борючись з місцевими бюрократами, працюючи не покладаючи рук, А.М. Веселовський перетворив не тільки стіни будинку, але й розташований поруч провулок на запашний виноградний рай. Йдеш по доріжці, а над тобою виноградне небо. У спекотну пору року цей куточок був оазисом серед розпечених бруківки та асфальтових міських вулиць.
А.М. Веселовський та його дружина Марія Яківна збирали з кожним роком все більший урожай, пригощали сусідів, передавали виноград до шкіл. А потім саджанці від Веселовських поширювалися по місту. З роками багато одеських будинків і дворів стали пишатися виноградними плантаціями.
Я грала у дворі з донькою Веселовських Шурочкою і, звичайно, уявити не могла, що через багато-багато років буду писати про виноградний будинок нашого дитинства.

Парадний вхід до мого рідного будинку в 1950-ті роки знаходився, як і сьогодні, відразу за сквером. Мармурові сходи з витіюватими поручнями, високі сходинки. На дверях поштові скриньки з наклеєними назвами газет і журналів, що отримуються мешканцями. І безліч дзвінків з різними прізвищами. Всі квартири були комунальними. Після перемоги в 1945 році, щоб забезпечити якомога більше городян житлоплощею, заселялися різними сім’ями навіть суміжні кімнати.
Особливо улюбленим мною був чорний хід з двору. Ми жили на третьому поверсі. Вікна однієї кімнати виходили на сквер. Моє улюблене заняття, коли мені було три-чотири роки: ввечері, коли на вулиці вже темно, підставити під вікно стілець, забратися на нього і дивитися-дивитися на вогники тролейбусів і машин, що пропливають під вікном. Пам’ятаю ці трепетні, ні з чим незрівнянні почуття. Я чудово знала, що кінцева зупинка тролейбуса №1 — залізничний вокзал, але мені хотілося фантазувати, що люди, які сіли в тролейбус на кінцевій зупинці біля скверу, їдуть в якісь невідомі дали, де поруч море, причали, пароплави і особливо парусники (ось звідки я починалася як письменник-мариніст).
Кімната, в яку мене принесли з пологового будинку на Куликовому полі, виходила на площу. Вікно суміжної з нею кімнати виходило на спільний для кількох сімей балкон, потрапити на який можна було не тільки з комунальної кухні, але й з двору, піднімаючись сходами чорного ходу.
Двір, круті сходи чорного ходу, круглі вікна, з яких видно дах двоповерхової частини будинку, старі дерева, балкони-галереї. Це світ мого дитинства. Зараз багато що змінилося, перебудувалося, навіть круглих вікон-бійниць не так давно вже не стало. Але живе все це в душі, в пам’яті, в найглибших надрах серця.

Скільки б років не минуло з тих пір,
Не забуду сонячний свій двір.
Класики, скакалку і м’ячі
Пам’ятають черепашник і цеглу.
Чорний хід зі сходами-гвинтом,
Ніби в замку казковому рідному.
Піднімаюся сумно, не поспішаючи,
І тріпоче, немов дівоча душа.
Дитинство тут летіло,
не рахуючи днів,
Я тоді мріяла підрости скоріше.
Половина століття пролетіла миттєво,
Але сьогодні чую
дитячий я свій крик:
— Бабусю, бабусю, я хочу гуляти,
На Соборку ввечері
ми підемо знову? —
На балкон дивлюся я, стоячи у дворі,
І мені дитинство сниться,
ніби я уві сні…

У нашому дворі жили дуже різні люди. Були ті, чиї будинки розбомбили під час війни, як найдорожчі серцю сусіди — сім’я Савченко. Хтось народився в цьому будинку на початку ХХ століття, хтось переїхав після війни, коли населення міста стрімко зростало через відновлення та відкриття нових промислових підприємств. Зовні навіть мені, маленькій дитині, було помітно, які різні люди живуть у моєму дворі. Особливо виділялися «колишні». Пінсне у чоловіків, дамські капелюшки з вуаллю, туфельки на підборах навіть у мороз, і ця давно минула мова: будьте настільки великодушні, надайте люб’язність, премного вдячний, милостивий государ, голубушка государіня.
Мій двір… Це багато славних і тривожних спогадів… Одного разу, коли я була ще зовсім маленькою, ми з двоюрідною сестричкою Таточкою сиділи на балконі, їли улюблені ласощі — соломку з картонної коробки, на якій стояла ціна 33 копійки. Розглядали, що відбувається у дворі, хто прийшов, пішов, приїхав, поїхав. На руках у мене — улюблена лялька Аллочка, я заколисую її, а вона все ніяк не хоче засинати. Гаразд, не хочеш спати, не спи. Посадила я свою Аллочку на перила балкона, нехай, якщо не спить, хоч повітрям подихає. Посадила і… впустила з балкона у двір. Душероздираючий крик немовляти… Під балконом стояла коляска з новонародженим сусідом з першого поверху. Моя лялька впала прямо в коляску. Вниз побігли сестричка, сусідський хлопчик Сергійко, хтось із дорослих. А я в жаху застигла, не могла поворухнутися. Незабаром мені сказали, що моя лялька не зачепила немовля, хоч і впала в коляску, просто розбудила його. Уявити собі тільки на хвилинку, що в такому ніжному віці я могла стати вбивцею сусідського малюка. Ось де жах!
Підростаючи, я завжди боялася зустріти у дворі батьків цього хлопчика. Коли хлопчик підріс і гуляв у дворі, я пильно вдивлялася в нього, чи немає у нього шишки.
Але веселих, незабутніх подій у рідному дворі було набагато більше. Святковими були дні, коли у двір приходив чоловік з мавпочкою, одягненою в балетну пачку, а на шиї у неї виблискували різнокольорові намиста. Чоловік грав на скрипці мелодію, мавпочка танцювала. Збиралися не тільки мешканці нашого двору, забігали діти з сусідніх вулиць. Артистка кружляла в танці, але одночасно хапала жінок за спідниці, чоловіків за штани, вимагаючи винагороди за своє мистецтво. Глядачі приносили цукерки, яблука, груші, пиріжки, грошики і дякували цьому незвичайному творчому дуету. Багато років потому я дізналася, що чоловік був у минулому артистом цирку, отримав травму, і тому зі своєю подружкою так підробляв в одеських дворах.
Згадуються відвідини шарманщика, який влаштовував невеликий концерт. Музичний інструмент у нього був для нас, дітей, малознайомим. Слухали з великою цікавістю.
Приходили зі своїм обладнанням точильники ножів і ножиць: Точити ножі! Точити ножиці!
Склодуви кричали: Скло вставляємо! Скло вставляємо!
Лунали крики: Лагоджу! Паяю!
Стар’ювальники скуповували старі речі, папір, всякий домашній мотлох.
Життя вирувало. А коли у двір стали приїжджати машини за сміттям, це перетворилося майже на театралізоване уявлення. Зазвичай перед приїздом машини на загальний балкон випливала одна з мешканок будинку і кричала на весь двір: «Сміття привезли?», причому багато разів повторюючи своє запитання.

Коли приїжджала сміттєзбиральна машина, почувши сигнал, народ біг, обганяючи один одного, і з парадного входу, і з чорного ходу. Вишиковувалася черга. Всі спілкувалися, хтось радів зустрічі, хтось лаявся: «Вас тут не стояло». У черзі обговорювали, хто з дітей і куди вступає після закінчення школи, до кого родичі прикатили на море, а самим вп’ятьох в одній кімнаті не повернутися, звичайно ж, порівнювали ціни на «Привозі» та Новому ринку, і багато інших животрепетних тем.
Пам’ятаю двірника в білому фартуху і нарукавниках, який свій робочий день починав ще затемна. Не забула і листоношу з величезною сумкою, набитою газетами, журналами, листами (важко було йому, фронтовику з однією рукою, працювати, ходити по поверхах).
Пам’ятаю багато різних історій. Поверхом вище нас жила сім’я, глава якої був водієм таксі. Існувала народна думка, що люди цієї професії належать до категорії найбільш матеріально забезпечених. Але нерідко ввечері на загальному балконі у дворі можна було почути, як дружина чоловіка голосно кричала: «Де гроші?». Чоловік відповідав: «Я тобі все віддав». І тоді мати двох маленьких дівчаток, звертаючись до них, голосно починала висловлювати свій гнів: «Діти! Тато не дає мамі грошей. Він хоче, щоб ви померли з голоду!». І дочки дружно вдвох починали ридати. Це було чутно в усьому дворі. Вперше, почувши цю сцену із загального балкона, я навіть попросила маму дати дівчаткам хоч якусь їжу, адже війна давно закінчилася, а маленькі сусідки можуть померти з голоду.
У глибині двору жила сім’я начальника цеху якогось заводу. Планове соціалістичне господарство було влаштоване таким чином, що найгостріші проблеми на промисловому підприємстві виникали наприкінці місяця. А виконати і перевиконати виробничий план потрібно було обов’язково. Тому керівники багатьох підрозділів заводів і фабрик в останні дні місяця працювали понад свої сили, часто залишаючись на підприємстві навіть на ніч. І ось ми гуляємо у дворі. Дівчинка і хлопчик, побачивши свого тата з сірим виснаженим обличчям, зі пом’ятою кепкою в руках, радісно кидаються йому назустріч. Цілують, обіймають і попереджають батька, що зараз йому влетить від мами. Молодий чоловік, ледве пересуваючи від втоми ноги, заходить у будинок. І через кілька хвилин йому починає влітати. Жіночий крик, вереск, емоції на весь двір. Через багато-багато років, коли я працювала на орденоносному заводі, бачачи, як важко дається кінець кожного місяця керівникам різного рівня, часто згадувала чоловіка, якому влітало від дружини.
У нашому будинку жила сім’я, в якій було дві дівчинки-погодки. Їх звали Белочка і Розочка. Слухняні, славні, дружні сестрички одного разу зникли. Так, саме зникли. Їхня мама, виявивши відсутність дочок у дворі, оббігла всі квартири, балкони-галереї, закутки двору, металася по вулиці. Підключилися жалісливі сусіди. Всі кричали, нервували, давали поради. А дівчаток немає. Хтось запропонував викликати міліцію, і мати заридал ще голосніше.
Через деякий час до кінцевої зупинки підійшов черговий тролейбус №1. І з нього вийшли дві юні мандрівниці. Що за крик стояв, словами не описати. Ошаліла одночасно від горя і радості мама дівчаток голосила, рвала на собі волосся, збираючи на зупинці величезний натовп перехожих. Жінка цілувала і била дівчаток одночасно, а народ не розходився, хтось, бачачи, що б’ють дітей, збирався викликати міліцію. Насправді все виявилося дуже просто. Дівчатка, ніколи не їздили до кінцевої зупинки тролейбуса, вирішили покататися на вокзал і назад. Мрія збулася, але урок всім дітям двору та його околиць був даний вельми ефективний: з двору ні ногою.
Так вже склалося, що мій перший будинок, наповнений любов’ю моїх рідних, зігрітий усмішками сусідів, став з часом для мене талісманом. Так, так, талісманом! У понятті будь-якої людини талісман — це колечко, камінчик, монетка, ланцюжок з прикрасою, дитяча іграшка, сувенірчик або щось подібне. А для мене талісман — будинок, про який я розповіла. Мій талісман не сховати в сумочку, під подушку, в долоньку, в кишеньку, в дальній ящик письмового столу. Але він освітлює мене теплом і світлом, забирає чорні та сірі думки, болі, турботи, образи, тривоги, вселяє віру і надію, притягує до себе і шепоче, як, цілуючи, говорила мені моя обожнювана, незабутня бабуся при вигляді збитого до крові коліна або розбитої улюбленої чашки: «Не засмучуйся, рідна, все буде добре».
Колись давно відома журналістка, одеситка, яку я багато разів бачила в дитинстві в нашій комунальній квартирі, Тетяна Тесс написала такі чудові слова: «Про багато чого, про дуже багато чого можуть розповісти і нагадати вулиці міста. Адже у кожної вулиці, якщо вдуматися, є свій голос, своє обличчя, своя душа».
Сьогодні з висоти своїх прожитих років я впевнено можу додати, що у кожного будинку, у кожного двору є свій голос, своє обличчя, своя душа.

Старий будинок не старіє,
він живе в душі,
І в хвилини сумні допомагає мені.
Не зможу я сховатися від турбот,
тривог,
Але завжди я відчуваю:
старий будинок допоміг.

Господь Бог! Бережи будинок і двір мого щасливого дитинства! Бережи від війни, бур, землетрусів, сусідніх новобудов-хмарочосів, злих людей, яким не дано зберігати в серці любов і пам’ять.