ср, 18 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Мій двір

На початку року, вже воєнного, Євген Голубовський запропонував публікувати на сторінках газети оповідання-спогади під умовною спочатку назвою «Де ця вулиця, де цей дім?».

«Сподіваюся, кожна глава буде в газеті, заголовок — адреса, а потім усі глави вийдуть книгою», — написав він до редакції. Так з’явилася у «Вечірній Одесі» рубрика «Мій двір», і одразу в редакційному портфелі «вишикувалася» черга з розповідей читачів. Рубрика — одна з найпопулярніших досі. І ця ідея Голубовського, як і всі попередні (романи-буріме в газеті пам’ятаєте?), виявилася живучою, затребуваною. Скільки б він ще вигадав і запропонував газеті цікавого… Не стало креативної, талановитої, життєлюбної людини, нашого генератора ідей.

Сьогодні автор проєкту — у проєкті з розповіддю про свій двір, який не раз згадується в книгах Євгена Голубовського. Так ми згадуємо і поминаємо колегу, друга, Почесного громадянина улюбленого ним міста.

* * * * *

Довгі роки відчував себе не просто одеситом, а жителем і центру, і Великого Фонтану… Трохи перебільшував. І наша Кузнечна була не самою «центровою», і 10-та станція — це Середній Фонтан, а не Великий.

Так сталося, що мама, як лікар, отримала ділянку у кооперативі, що виник влітку 1936 року, і тато будував будиночок, вже знаючи, що в грудні сім’ю чекає поповнення. Так що в кооперативі «Новий побут» я був старожилом, з літа 1937-го, з першого літа свого життя.

Чи потрібно пояснювати, що в наступні роки я обходив і Малий, і Великий Фонтан.

Буквально поруч із нашою ділянкою жили рибалки. Справжні фонтанські рибалки, що жили у своєму будиночку сотню років. А поруч були Морські ванни. Пам’ятаєте, Ільф зауважив, що «коли все в Одесі зруйнується, морські ванни як і раніше сяятимуть і переливатимуться світлом». Помилився сатирик. На жаль, немає вже Морських ванн, побудованих у 1911 році на дачі М. Більчі. Та й ми вже два десятки років не живемо на 10-й станції. Зникає принада колишніх хуторів, потім дач.

Як тільки Одесу звільнили, ми стали збиратися додому. Ми з мамою повернулися до Одеси восени 1944-го. Вона працювала у військовому госпіталі, який базувався у 1943-му в Сочі, але був він «одеської прописки». Будинок, де я народився, на Тираспольській кут Новосельського, був зруйнований прямим влучанням авіабомби. Ми почали шукати, де нам прихилитися. Тоді ще було багато вільних квартир, в одну з них на Кузнечній, 29 нам дали направлення. Це був старий будинок, якому зараз вже за +150 років. У ньому я прожив усі шкільні та інститутські роки, до нього привів свою молоду дружину.

Вулиця Кузнечна мені дуже і дуже симпатична. Начебто і в самому центрі міста і, тим не менш, тиха. Машина проходила раз на годину-півтори. Вулиця закінчувалася легендарною лазнею Ісаковича, а починалася маленькими будиночками, на місці яких побудували у 1950-ті Інститут зв’язку. Пам’ятаю, як відкривали пам’ятник нашому винахіднику радіо Попову. На цій вулиці жило багато моїх друзів того часу. Я жив у 29-му номері. Дворик був маленьким — на 20—25 мешканців, які жили дуже дружно. Посеред двору росло одне абрикосове дерево. При зборі врожаю завжди була присутня «уповноважена», вона рахувала кількість зібраних абрикос і розносила по квартирах по 20—30 штук, що було дуже приємно. Вперше катакомби я побачив у нас у дворі, тому що був тут вхід, який зараз закритий повністю. А тоді перша штольня була відкрита. Це були наші сараї для вугілля та іншого мотлоху. З першої половини XIX століття в кутку двору стояла цистерна, куди набирали воду, а відро крутили на підйомнику. Справжній старий одеський двір. Поруч були такі ж.

У 27-му будинку по Кузнечній жив історик і дуже відомий великий колекціонер Олександр Семенович Коцієвський. У нього в будинку я вперше побачив античні судини, вази та монети поза музеєм, їх можна було взяти до рук. Навпроти, у будинку №36, жив Геннадій Груп — людина, яка однією з перших, коли з’явилася хоч якась можливість підприємницької діяльності, створила своє маленьке видавництво. Він самостійно видав кілька книг одеських поетів, яких ніхто не хотів і не думав видавати. На початку 1960-х у Група вийшли книги Ігоря Павлова, Юхима Ярошевського та Валерія Зубарева, підготовлені до друку в комунальній квартирі Г. Група. Неподалік жила Белла Єзерська, вона тоді працювала в бібліотеці імені Леніна (зараз імені Грушевського). У них вдома був маленький читацький клуб. Книжки, які не дуже давали читати всім, можна було взяти у них. Вони давали їх читати певному колу осіб, що було дуже важливо. Туди тягнулися читачі. Закінчилося це, правда, сумно. Одна зі співробітниць, Роза Палатник, показувала єврейські книги і її посадили за це. Це був гучний процес того часу.

На зовсім невеликій вулиці насичене життя кипіло досить активно. Тут можна було легко зустріти багато цікавих людей і відчути, що це та сама тиха Одеса, яка хоч і за 10 кроків від Дерибасівської, але, тим не менш, несе на собі дух старого міста.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса