Колись я написав книгу, яку назвав «Ніколи більше». Переживши в дитинстві Другу світову війну, окупацію Одеси німецько-румунськими військами, гетто, концтабір, я бачив на вулицях Одеси повішених, розстріляних. У гетто та в концтаборі — гори трупів людей, які померли від голоду, хвороб, побоїв поліцаїв. Дочекавшись світлого дня визволення радянськими військами, я був упевнений, що людство ніколи більше не допустить тих помилок, які дозволили диктатору фашистської Німеччини Гітлеру скоїти жахливі злочини. Результатом цього стало знищення мільйонів людей, а міста підкореної ним Європи та частини Радянського Союзу перетворилися на руїни.
Окрім створеної у 1945 році державами-переможницями гітлерівського фашизму ООН, покликаної попереджати будь-які війни, було утворено ще й Всесвітню раду миру. До неї увійшли відомі вчені, письменники, художники, музиканти. Від Франції до ради був делегований вчений-фізик Фредерік Жоліо-Кюрі, від Іспанії — художник Пабло Пікассо, від Радянського Союзу — письменник Ілля Еренбург. Ради миру були створені в різних країнах. Зокрема, в Одесі з’явилася обласна рада миру, першим головою якої обрали письменника-мариніста Івана Петровича Гайдаєнка.
Але ось минуло з того часу майже 80 років, і диктатор росії путін, що уявив себе новим володарем світу, розпочав жорстоку, нічим не виправдану війну проти сусідньої суверенної держави — України. Путінські пропагандисти соловйови та скабєєви, забувши, що в знищенні гітлерівського фашизму брали участь пліч-о-пліч усі народи Радянського Союзу — українці, росіяни, грузини та інші — розповідають сьогодні з екранів телевізорів, що саме український народ суцільно складається з фашистів і тому підлягає знищенню…
Проїжджаючи нещодавно проспектом Шевченка, побачив понівечені будівлі та вибиті вікна Політехнічного університету. Це сталося 14 червня 2023 року внаслідок обстрілу Одеси далекобійними російськими ракетами. Одна з них влучила в бізнес-центр, розташований навпроти університету, серйозно понівечивши будівлю. Ракетні обстріли Одеси, як і в 1941 році, з жорстокою постійністю стали руйнувати наше місто, порт і центр, включений до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
У ніч з 23 на 24 липня під час чергового жорстокого обстрілу постраждало кілька десятків пам’яток архітектури, зокрема особняк графів Толстих, де нині розташована Будинок вчених. А ще одна російська ракета влучила в Спасо-Преображенський кафедральний собор. Його у 2010 році освячував патріарх усієї Русі Кирил, який благословляє сьогодні російську армію на знищення України. У всіх будівлях, що оточують собор, були вибиті не тільки вікна, але й отримали поранення люди.
І я згадую знову літо 1941 року. Бомбардування Одеси німецькими літаками. І такі ж вибиті вікна на Дерибасівській, куди впали перші фашистські бомби, в моєму Червоному провулку та на Грецькій вулиці, яка в радянський час носила ім’я німецького революціонера Карла Лібкнехта. І добре пам’ятаю, як напередодні зими вибиті вікна нашої квартири мати за допомогою двірника забивала фанерою. На жаль, нам це вже не знадобилося, оскільки на початку зими 1941 року нас, як євреїв, вигнали до гетто.
Рано чи пізно будь-якій війні приходить кінець. І приходить кінець тим, хто цю війну починав. Упевнений, що в одеських вікнах ми ще побачимо щасливі обличчя і почуємо дзвінкий дитячий сміх, що ллється з них.
