Мій двір
З чого починається Батьківщина?.. З двору твого дитинства… З вулиці, на якій цей двір розташований, з міста чи села твого народження…
Про Одесу відомо і написано багато. Одесити збагатили своїм народженням увесь світ. І ось, у цьому найпрекраснішому місті, на березі найсинішого Чорного моря є район, який називається Молдаванка. А на цій самій Молдаванці розташована вулиця всього мого життя, рідна вулиця — Прохорівська. Я пам’ятаю її тротуари, викладені плитками, привезеними з Італії… Пам’ятаю п’янкий запах квітучих акацій — вулиця була засаджена ними ще до мого народження…
На цій вулиці, майже на самому її початку, знаходиться двір, де оселилася після Жовтневого перевороту моя бабуся з чотирма дітьми. Одна з дочок бабусі — Лея стала згодом моєю мамою…

На відміну від квітучої, зеленої вулиці, наш двір був майже без зелені. Починався він вузьким, некритим, як у більшості одеських дворів, під’їздом, був довгим, прохідним (виходив на вулицю Комітетську), з так званим «чорним» двором, із загальною колонкою та дворовим туалетом.
У дворі стояли два триповерхові флігелі з підвалами, заселеними людьми. Один флігель, ліворуч від входу, був укорочений і забудований сараями, в яких мешканці зберігали своє майно. У флігелі праворуч, на другому поверсі, була наша квартира. Через парадну, у цьому ж будинку, але на третьому поверсі, жила сестра бабусі — тітка Поля з дітьми: Яшею та Меєром, Мішею.
Всі мої спогади, пов’язані з дитинством і двором, розділені Другою світовою війною. До війни запам’яталося, як моя мама пішла в пологовий будинок «купувати» братика. Я блукала по двору на самоті (тато працював допізна), і всі — дорослі та діти намагалися мене пожаліти і чимось пригостити. Чи потрібні ще приклади, щоб показати, наскільки дружніми були мешканці нашого двору?
Другий спогад: вересень 1939 року. До Одеси прибули перші біженці із західних областей України, і жінки нашого двору організували збір допомоги для них, а деякі — поїхали на вокзал і запросили цих людей пожити до себе додому. Серед останніх була і моя мама.
Населення нашого двору було інтернаціональним: бабуся Заморська — росіянка, Честні — чехи, сім’я Овчаренко — українці, Машкіт, Бліндери, Купірштейни, Гержой, Сендерси, Ерліхи — євреї… І це лише мала частина прізвищ, що запам’яталися мені… Оскільки євреїв було більшість, основною мовою у дворі була ідиш, менше звучала російська і зовсім мало — українська.
У дворі протікало спокійне розмірене життя. Дорослі працювали, виховували дітей, мріяли про прекрасне майбутнє, і раптом — війна! Це, як виявилося, страшне слово я вперше почула влітку 40-го року. До нас у гості приїхала бабуся з сином і зятем. Чоловіки — обидва офіцери. І ось… Бабуся варила варення, мама поралася з братиком… Поговорити чоловікам було ніде, і вони вийшли у сквер Хворостина. Я ув’язалася за ними. Вони розмовляли, я стрибала через канавки, як раптом…
— То що, війна? — запитав один із них.
— Так, — відповів інший.
Потім усі роз’їхалися, а наступного року, 22-го червня… Того дня мама привела нас після прогулянки додому, викупала, нагодувала і вклала в ліжко. Братик заснув, а я раптом почула, як у дворі хтось крикнув: «Люди! Війна!». Так увійшла в моє життя, в життя країни, міста, вулиці, двору війна. Увійшла на довгі чотири роки.
Але я повернуся назад. До війни розваг було небагато. У дворі жило переважно просте трудове населення. Після роботи зазвичай збиралися біля парадних під’їздів, розповідали різні історії, ділилися новинами, «судили» про сусідів. Мої ж батьки часто грали з друзями в модну тоді гру «Лото», вигадуючи при цьому різні смішні назви цифрам на картках. З того, що запам’яталося: п’ятнадцять — «Слобідка», за номером трамвая, що йде на Слобідку, чотири і двадцять вісім — «Ланжерон», теж за номерами трамвайних маршрутів, одинадцять — «барабанні палички». Той, хто програв, вирушав до магазину за тістечками для всієї компанії. Яке це було задоволення — їсти тістечка, беручи участь у спільному чаюванні!
Я не пригадую лайки, скандалів, очевидно, тому, що в нашому дворі не було пияків. Дітей, коли батьки могли приділити їм увагу, водили (влітку) на море, в Дюківський сад або в «місто», в дитячий кінотеатр «Уточкіно» на Дерибасівській, де йшов незабутній фільм «Курка на вулиці» про правила поведінки на дорозі. Який це був захват!
Під нами, на бельетажі, проживала сім’я скрипаля Сендерса. Щоранку починалося руладами, які невтомний Юзик «вичавлював» зі своєї скрипки по кілька годин на день. Юзик — високий, красивий чоловік… Він і його дружина — Роза, були дуже добрими людьми. Потім, вже після Другої світової, коли померла моя мама і я залишилася без засобів до існування, Роза годинами чекала мене біля парадного, щоб затягнути до себе на кухню і нагодувати. Вона робила це доти, доки я не знайшла собі роботу, і так врятувала мене від голодної смерті.
На одному майданчику з Сендерсами жила сім’я Честних: бабуся Франя, дідусь Микола та їхня дочка Лідія з донькою Танечкою — моєю подружкою. Саме вони, не в силах стримати сльози, розповіли потім моїм батькам, як виводили з нашого двору євреїв, що залишилися в окупації, і як убили біля порога рідного дому сина тітки Полі Яшу…
А 23 червня… Увечері моєму татові принесли повістку, а вранці,
24-го, ми проводили його до клубу
ім. Іванова на Болгарській, де розташовувався призовний пункт.
З початком війни двір почав танути… Пішли всі молоді, здорові. Залишилися старі, жінки та діти: хто — на деякий час, а хто — назавжди. Розмірковували: «Це ненадовго, на місяць, на два. Німці — культурна нація, все буде добре!», — і тільки дідусь Берл з величезною сивою бородою, батько маминої подруги, я, на жаль, не пам’ятаю її імені, переконував свою дочку і мою маму їхати.
— Їхати євреям потрібно обов’язково, німці не дадуть їм жити… — говорив дідусь Берл, але його дочка з двомісячною дитиною на руках не послухалася.
Її чоловік і два брати були на фронті.
— А що, як від них прийде лист, а нас не буде? — відповідала вона на всі вмовляння…
16 серпня 1941 року ми евакуювалися. А в листопаді 1945-го, після нашого повернення, почався другий період мого життя у дворі «мого дитинства». Відпрацювавши від дзвінка до дзвінка всю війну, повернувся додому тато. Я пішла до третього класу, до школи на Прохорівській, 59.
Життя у дворі тривало, проте він був уже не той. Довоєнних сусідів майже не залишилося. Квартири заповнювалися вихідцями з сіл, зазвучали у дворі «суржик» і болгарська мова, практично зникла ідиш… Двір наш, як і раніше, був чистим, а дворовий туалет і «чорний» двір завдяки нашому двірнику — дядькові Архипу перебували в ідеальному порядку, але… Звісно, дядько Архип був дуже старанним працівником, але саме він привів до нашого двору гестапо, і саме з його вини загинули тітка Поля та її син Яша, дідусь Берл, його дочка з двомісячною дитиною та багато інших сімей, прізвищ яких я вже не пам’ятаю…
Всі ми були обпалені війною. Стали іншими і наші ігри. Не тільки тому, що ми підросли, але й тому, що всі ми пережили війну. Наприклад, ми грали в «Прапор». Гра була простою — створювалися дві команди, які мали одна в одної вкрасти прапор — але вимагала спритності, сміливості, кмітливості…
Жили тоді всі дуже бідно. Майно було розграбоване, розтягнуте новими мешканцями, та й старими теж. У повітрі витали озлобленість і недовіра, силу набирав антисемітизм… Сусіди сварилися один з одним, нерідко доходило до взаємних образ… Війна виявилася чистилищем, перевіркою на людяність… Пройшли її, на жаль, не всі…
Але спільне лихо, звичайно, і об’єднувало. Післявоєнний голод, злидні змушували сусідів допомагати один одному. У підвалі нашого будинку жила сім’я баби Фросі. Її чоловік працював у порту, дві дочки Люба та Алла були моїми подругами. Наші мами ділилися одна з одною всім: хлібом, сіллю, вугіллям…
Голодні, в холодних квартирах і школах, ми — діти війни, швидко подорослішали. Але й у ці важкі роки були яскраві події, події, якими пишалися! Однією з таких був виступ на міському радіо. Мене і Фіму Ярошевського — найактивніших читачів дитячої бібліотеки відібрала для цього бібліотекарка Марія Тимофіївна. У такі моменти забувалися і голод, і холод!
Мій рідний двір на Прохорівській, 12 став рідним і для моїх дітей. А от онуки народилися і виросли вже в новому районі, звідки виїхали до Німеччини в лютому 2022 року.











