Мій двір
Озирнувшись на дитинство, я знову потрапляю до свого дворика, зі стінами кольору мамалиги, з іржавим контуром дахів, що вирізає з неба квадратик синяви, як у пісні про синю хустинку. Він з’єднувався з вулицею напівтемним під’їздом, через який протяг приносив то запах моря, то смачні аромати Нового базару, — залежно від вітру. Якщо він дув сильніше, то піднімав бульбашками вивішені для просушування простирадла, підодіяльники, наволочки білі, як хмари.
Двір був буквально розлінований мотузками. На них ластівчиними хвостами прищіпок трималася випрана білизна. Наприкінці 50-х ці речі були домашнім надбанням і, маючи таку цінність, ставали спокусою для дрібного жулья. А оскільки розвішували прання одразу з кількох квартир, господині, щоб уникнути зникнення, по черзі змінювали одна одну, як вартових.
— Все, Клаво, тікай. Мені караулити, — зітхнула баба Маня, резонно охнувши: «Була сила, доки мати носила». І грузно сіла на табурет.
— Маню, не спи. І залиш читати газету. Ти знаєш, що до Тамарки повернувся її хахаль і оселився в неї.
— Ну й що з того? Їй дорватися до мужика, як мартинові до мила.
— До мила?! А ти знаєш, хто її Сема? Злодій! Відсидів і повернувся. Ось і не позіхай.
Баба Маня перехрестилася, грізно зсунула брови, впечаталася в табурет, схрестивши під перекладиною босі ноги у шльопанцях. І приготувалася давати відсіч.
— Тітонько Манечко, а ось вам наше здрастуйте, — підкрався ззаду хлопчина з широчезною кавуновою усмішкою. — На посту, як прикордонник Карацупа?
— Ти чого ж, племінничку, налякав? Тьху тобі під ноги!
Він жив на Канатній і щойно приїхав на трамваї №23, деренчливому, як посудна лавка. У руках у нього був згорток, з якого розносився найтонший запах молодої в’яленої риби.
— Мама вам просила передати посилочку з Вилкового. І ще сказати дещо по секрету. Ходімо на хвилинку до хати.

Піти було не можна. Але в’ялений дунайський рибець заслуговував на честь. А цікавість була сильнішою за сторожову пильність: адже чого не знаєш, туди й тягне. Маня оглянула двір. Ліниво розвалилися коти, в щілинах на гранітному ґанку мирно зеленів спориш. Сонце прокреслило на стіні ламаною лінією тінь від даху. Під вагою сирої білизни мотузки провисали, і їх підпирали довгими дерев’яними жердинами з прорізом на верхньому торці. Ці палиці тихо погойдувалися, як щогли вітрильного флоту.
Хвилин через п’ятнадцять баба Маня вийшла і завопила, як пожежна сирена: «Вкрали! Падлюки! Жлоби! Фулігани!»
На крик висунулися голови з усіх вікон, верхніх і нижніх, і по двору розкотився багатоповерховий мат.
— Маню, дурепо. Ти куди дивилася! — жінки вибігли у двір. Хто в папільйотках, хто в мокрих фартухах, у квітчастих халатах у розочку, запахнутих наспех на животі. Очманіла від страху і досади Маня, витріщивши очі, важко дихала і показувала пальцем на вікна Тамари: «Її, її, лахудрі запитайте. Злодія пригріла. Він і вкрав».
Дізнання тривало недовго, аргумент був вагомим і прийнятий на ура. Тітки, підбочившись, їхні губи скандально скривилися, і вони люто стали вимагати виходу гадини-Тамарки на праведний громадський суд. Та огризалася, як могла, перехилившись з підвіконня, але не ризикуючи вийти віч-на-віч із сусідками. Хтось із жінок кричав, що треба їй повиривати патли, хтось погрожував, що донесе домуправу. Клава, у якої зникла накрохмалена, як шлюбна пам’ять, простирадло кардинально пропонувала: «Просто втопити тварюку. І все тут до копійки!»
Невідомо, чим би закінчилося бабине віче, якби на порозі не з’явився Семен.
Синявата майка відкривала його плечі, на яких були витатуйовані зірки. Він стояв спокійний, усміхнено мружився на світло і з задоволенням затягувався цигаркою, вставленою в гранований бурштиновий мундштук. Усі притихли, як за командою. Сема був маршрутником і крутив кути. У перекладі на нормальну мову це означало, що він за злочинним промислом був поїзним злодієм і, курсуючи вагонами, вилучав з користування якогось роззяви його валізу. Після цього він гуляв з товаришами, десь пропадав, а до Тамари приходив відіспатися і отримати те, чого неможливо вкрасти: її жіночу ласку.
— Про що шумимо, дамочки? — промовив він, по-господарськи оглядаючи бабине ополчення.
— Сьомо, ну подивись сам. Тут же висіла білизна. І де вона тепер? Може, ти скажеш, що це за гастролі? — стримуючись з усіх сил, окреслила ситуацію Клава.
— Зрозуміло, — із замисленою злістю протягнув Семен. І посміхнувся з якоюсь незрозумілою суворою тугою, ніби на мить проникся всією невблаганністю і гіркотою буття. У променях блиснули його стиснуті золоті зуби. — Отже, так: нікуди не ходити, ментів не кликати. Тамару не чіпати. Через пару годин буду, і все вирішимо.
Він зник і вийшов вже в новому кремовому піджаку і лакованих туфлях. Поглядом владно показав, що розбереться з цим прикрим конфузом, впився губами в бурштин свого мундштука і зник за воротами.
— І чого він зробить? — пробурмотіла Маня.
— Зробить! — впевнено відповіла, вийшовши за ним слідом, Тамара. Вона закурила «Сальве» і безсоромно залишила на гільзі цигарки червоний слід від помади. А потім пояснила. Семен був не просто кримінальний рецидивіст, а злодійський авторитет. Такі зірки на плечах не робили, хто хотів — у таборах їх треба було ще заслужити. Ці ж натільні знаки зобов’язували до жорсткого дотримання порядків блатного світу. А за законом там, де живе авторитет, крадіжки бути не може. Зникнення простирадл було сприйнято Семеном як зухвале порушення, і повернути білизну господаркам стало для нього питанням честі.
Години через півтори гримнули ворота, двоє верзил затьмарили просвіт. Попереду, посвічуючи золотою усмішкою, йшов Семен. Позаду плентався чоловічок у кепці. Рукою з відірваним рукавом він, згинаючись, ледве утримував навислий над плечима важкий кулмак, напханий зім’ятою тканиною. Око його було підбите і зовсім запливло, посинілі губи розпухли і нервово тремтіли.
— Ну, бекіцер! — повернувся Семен до чоловічка. Той поспішно розкрив кулмак, і з нього вивалилися простирадла, підодіяльники, хустки, рушники, навіть крепдешинова сукня.
— Так тут не все наше, — розгублено від такого достатку сказали жінки.
— Що змогли, те знайшли! — Семен барським широким жестом запросив розбирати речі. — А у дворі більше навіть ґудзик не пропаде. Беріть!
Він стояв трохи осторонь і холоднокровно дивився на людську метушню, як біблійний Соломон. Він не чекав подяки, не насолоджувався покаранням. Просто вершив негласний суд, без милосердя і зла дотримуючись етики блатної справедливості: винен — відповідай! На побитого бідолагу він глянув не те щоб зі співчуттям, але — з розумінням зумовленості всього, що відбувається в житті. Шкодувати злодія йому було і не по чину. Прояви він жалість при двох свідках — втратив би повагу і статус. Потім він втомлено увійшов до хати з виглядом людини, що зробила належне.
Слово Семена виявилося непорушним: з того дня на білизну у дворі ніхто не зазіхав. І навіть після, коли він потрапив у чергову відсидку, з якої не повернувся.
Потім змінювалися часи, звичаї, ідеологічні установки. Багато чого обіцяли з трибун і в відрепетированих парадних промовах. Але такого суворого виконання закону, нехай неписаного, такого твердого дотримання свого слова зустріти більше ні в кого не довелося. Невисокий, зі звичайною зовнішністю, з фартовою звичкою до ризику і безглуздим показовим шиком цей антигерой нашого давнього часу викликав мимовільну повагу. Коли я витягаю ці дні з архівів пам’яті, у дворі здіймається на вітрі волога підсинена білизна, баби співчутливо дивляться, як несподівано довго журиться за своїм Сємою пишногруда красуня Тамарка, а потім мені здається, що сам на мить воскреслий час дивиться на мене з ґанку, як цей битий долею зек, сумними і мудрими очима.











