ср, 18 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

У своїх спогадах Леонід Утьосов справедливо зауважив: «Багато хто хотів би народитися в Одесі, але не всім це вдається». Мені, на щастя, вдалося. Більше того, свої перші вісімнадцять років, до відходу в армію, я прожив у будинку на перетині Дерибасівської та Катерининської (в ту пору — Карла Маркса) — «центровіше» бути не могло! Найвищий балкончик на четвертому поверсі кутової частини будинку, з якого було видно краєчок моря і з боку Дерибасівської, і з боку Катерининської, виходив саме з моєї кімнати. І благоговійно вимовляне словосполучення «найцентр Одеси!» було позбавлене для мене всякого трепету. Я там просто жив!

Наша сім’я вселилася в цей будинок, означений як Дерибасівська, 17, приблизно в травні 1948 року. Батька, 31-річного морського офіцера-фронтовика, перевели із Заполяр’я служити до Одеси. Моя старша сестра Вікторія з’явилася на світ того ж року, а я шістьма роками пізніше.

Наша 36-метрова кімната («з половиною!», як завжди підкреслювала мама) зі стелями під чотири метри пройшла всі стадії перетворень, властивих тому часу. Смутно пам’ятаю її до «переділу», коли вона була для мене великою, як театральний зал. У кутку, біля виходу в коридор, де починалася решта, за одеськими мірками — малокомунальна, квартира (крім нас жили ще три сім’ї), стояла квадратна, обшита тонкими листами заліза піч, яку взимку топили вугіллям і дровами. За цими паливними припасами ми з татом взимку здійснювали (він з двома великими відрами і я з одним маленьким) «епічну подорож» з нашого четвертого поверху вниз у двір, потім ще метра три-чотири вниз кам’яними сходами в підвал, який закривався здоровими двостулковими дверима з навісним замком (екземпляр ключа суворо зберігався в кожній квартирі).

А потім слідувала найстрахітливо-приємніша для мене частина подорожі: зі свічкою, вздовж обкладеного плитами черепашнику коридору зі склепінчастою стелею, куди виходили двері індивідуальних «квартирних» сараїв-мін. Там у кожного мешканця був свій куток, де в деяких збереглися, ймовірно, ще з часів «до історичного матеріалізму», великі, довжиною в кілька метрів, вугільні скрині, до яких ідеально підходило слово «ларь». Ну а в інших вугілля було просто насипано купою. Зверху долинав приглушений шум Дерибасівської, а тут пахло пліснявою, черепашником, вугіллям, палаючою свічкою, по кутах і на стелі тріпотіла павутина, капала вода з водопровідної труби, що тягнулася під стелею, яка хронічно протікала… Словом, це було справжнє підземелля, кожен похід у яке був майже справжньою пригодою!

Потім нам із сестрою відгородили невелику «дитячу», а в армію в 1972 році я йшов уже з трикімнатної, опалюваної АГВ і цілком життєпридатної квартири, створеної «будівельним генієм» моєї мами, завзятістю тата і плитами сухої штукатурки (радянський прототип «кнауфа»).

Будинок же наш був примітний не тільки своїм розташуванням і підвалом-підземеллям. Добротно побудований, з широкими заскленими галереями, що опоясували великий прямокутний двір, вимощений, як і належить, темно-сірою лавовою плиткою, він знав куди кращі часи. Свідченням їх були кільця на початку кожного ступеня на широких мармурових сходах, крізь які колись просовували прути, що притискали до сходинок килимову доріжку. Килима я, звичайно, не застав, але ось часи, коли масивні ворота у двір замикалися на ніч, хоч і смутно, але пам’ятаю. І кнопочка з написом «Дзвінок до двірника» біля воріт була цілком діючою, викликаючи двірника, який і впускав загулялих вночі мешканців, спочатку упевнившись у особистості.

Був, звичайно ж, у нашому будинку, крім парадного, чорний хід — в кінці двору, з гулкими залізними сходами. Його нижній проліт йшов у темне підземелля вугільного підвалу, звідки черпала свої паливні ресурси «Гарнізонна їдальня», що розташовувалася на першому поверсі в тій частині нашого будинку, яка йшла по Карла Маркса (нинішній Катерининській). Вхід до кухні їдальні та до підвалу з припасами знаходився в нашому дворі. Цей підвал чомусь завжди був відкритий, і, збігши кілька сходинок вниз, можна було відразу запустити руку в величезну бочку і виловити звідти парочку солоних огірків. Ми їх не стільки їли, скільки використовували як метальні снаряди. Ефект від точного влучання в чиюсь голову здорового і вже «роздвяканого» солоного огірка був приголомшливий!

Зате верхній проліт чорного ходу вів у небеса, до входу на горище — високе і просторе, з напівкруглими слуховими вікнами. З них можна було спостерігати за цікавим життям сусідів, які не бачили тебе. І не тільки: дуже зручно було також «запалити» по склу галереї «склобійною шпонкою» (зігнутим під гострим кутом шматочком товстого мідного або алюмінієвого дроту). Стріляли ми з витончених рогаток, зроблених зі скрученої певним чином дамської шпильки і тонкої гумки. Особливим шиком було отримати в склі невеликий, прямо як від кулі, круглий отвір.

Але все ж головною радістю для нас, юних мешканців з Дерибасівської, 17, було в літній вечір вилізти на дах і, пройшовши через дах будинку номер 19, незаконно насолоджуватися переглядом кіно в літньому кінотеатрі «Комсомолець», на місці якого тепер згромадився торговий центр «Європа». Свою назву, згідно з дворовою легендою, цей надпопулярний в літній час осередок культури отримав на честь якогось комсомольця, який нібито знайшов скарб у повоєнних руїнах на цьому місці. І, як і належить комсомольцю, віддав його на справу підвищення культурного рівня трудящих мас. Сидіти влітку на теплому даху і, борючись зі спокусою запустити чимось не дуже важким у голови, що темніли внизу (жартома!), дивитися «на шару» кіно було дуже приємно.

Були в нашому дворі і три точки, як тоді називали, «побутового обслуговування». В одній, причому розташованій прямо біля входу до дворового туалету (що також був обов’язковим атрибутом старих дворів), заповнювали пастою стрижні для нещодавно з’явилися кулькових ручок. В іншому кутку двору в маленькій будочці сидів годинникар, цілком лояльно ставився до того, що ми іноді прилипали носами до скла, не в силах відірватися від цокаючої пишноти, що являла своє нутро на столику перед ним. Привабливість цієї будочки була ще й у тому, що над нею був укріплений ліхтар, який справно горів ввечері і вночі. А оскільки весь інший двір майже не освітлювався, то з настанням темряви ігри у дворі плавно перетікали під цей ліхтар. Саме тут вечорами ми розповідали «страшні історії». Наприклад, про чорні та червоні руки, що з’являлися з-за завісок і душили ні в чому не винних жертв. Власне, страшними ці нехитрі історії ставали тільки в той момент, коли оповідач, затягнуто описуючи, як ця рука з’являється з-за завіски, і зображуючи, як вона хвилеподібно рухається, раптом з криком хапав когось із слухачів за горло. Всі з вереском розбігалися, а схоплений і дійсно в цей момент наляканий, намагався стукнути оповідача. Потім всі зі сміхом збиралися знову в гурток, і «страшні історії» тривали, поки батьки не кликали нас додому, категорично відкинувши всі наші «Ну, ще трошки!» і «Ще п’ять хвилин!».

Але найулюбленішою для нас була «побутова точка», розташована прямо в парадному під’їзді під сходами. Там робили ґудзики! Різних розмірів, кольорів, наборів дірочок і конфігурацій. Природно, що в ході цього виробничого процесу траплявся брак, і оволодіння цим браком було для нас вкрай бажаним. Річ у тім, що тоді, в 60-х, у всіх одеських дворах була дуже поширена гра «в пожежа» (з наголосом на останньому складі). Правила пам’ятаю більш ніж смутно. Потрібна була або намальована невелика окружність, або, що краще, невелика вибоїна в підлозі, якими рясніла цементна підлога на наших галереях. Грали ґудзиками, якими потрібно було потрапити в цю вибоїну, і в ході гри з усіма тонкощами ти заволодівав чужими ґудзиками… або заволодівали твоїми. Коротше, чим більше було у тебе ґудзиків, тим більше ти був «ігроздатний»! Оскільки моя тоді молода мама і моя ще молодша тітка, що жила у нас, часто замовляли у майстрів ґудзики, я через це ніби мав більше прав на випрошування браку, чим активно користувався. Але зважаючи на якусь рідкісну нездатність добре грати «в пожежа», тут же все і програвав. Звідси, напевно, в мені й оселилася обережність стосовно азартних ігор! Ще однією особливістю нашого будинку було те, що з двору він був триповерховий, а з вулиці — чотириповерховий, та ще й з мансардою. Там були ще додаткові сходи, якісь «міжповерхові поверхи». Будинок дуже нестандартний, як, втім, і багато інших старих одеських будинків.

Що ж до знаменитих особистостей, які встигли пожити в нашому будинку, то, згідно з меморіальною дошкою біля воріт, деякий час тут мешкав основоположник абстракціонізму Василь Кандинський. В мої ж часи знаменитістю була інша вельми яскрава і дуже характерна для того періоду особистість — наш сусід по галереї на третьому поверсі Вова Підгайнов, який мав прізвисько «Бізон» за потужну, дещо повнувату фігуру. Він був старший за мене років на п’ять, навчався в школі Столярського по класу віолончелі і дружив з моїм родичем Борею Купіним, який навчався в тій же школі грати на контрабасі. Потім вони обидва стали студентами нашої консерваторії. Не зможу передати, як чудові були вечори, які я проводив на галереї у Підгайнових (галерея, що опоясувала наш двір, була частиною їхньої квартири) у товаристві Вови, Бори, їхніх друзів і, звичайно, подруг, коли Вовина мама Ляля відбувала на все літо на Кароліно-Бугаз для роботи в шашличній. Бізон чудово грав на гітарі, чудово співав класичні романси, бардівські, одеські та просто блатні пісні, вино лилося рікою, і про те, що таке класна одеська компанія, без жлобства і водночас без будь-яких обмежень щодо тем розмов і жартів, я дізнався саме там. На стіні висів великий портрет Вовиного дідуся, відомого професора Тартаковського, який без осуду взирав на наше веселощі. Маленький пінчер Бенечка зручно згортався клубочком на Вовиній сорочці, що впала зі стільця, а Бізон, вливши в себе (в три рухи кадика!) пляшку «шипучки», брав до рук гітару і… Ось тоді точно щастя народжувалося і всередині тебе, і зовні!

Потім, вже наприкінці 80-х, Вова Підгайнов, дорогий старший друг Бізон, дещо несподівано став князем Володимиром Долгоруким-Аргутинським-Арсакидом, головою Союзу шляхетних зборів, на підтвердження чого я досі зберігаю власноруч ним вручену мені візитку з усіма зазначеними регаліями. З приводу цієї метаморфози ще один мій знаменитий сусід по нашій галереї журналіст Едік Амчиславський, ініціатор створення в Одесі музею Леоніда Утьосова і творець (у співавторстві з батьком Борисом Самойловичем) цілої серії книг про Леоніда Осиповича, погрожував написати статтю «Як онук фотографа-єврея став проводирем одеського дворянства» (другий Вовкин дід, брат професора, був дійсно фотографом).

Не сумніваюся, що ще не одна яскрава особистість жила, та й сьогодні, можливо, живе в будинку по Дерибасівській, 17. Але пішовши звідти в 18 років в армію, я повернувся до Одеси через два роки вже в будинок, розташований за іншою адресою. Батьки забезпечили моїй старшій сестрі Вікторії можливість жити самостійно, розмінявши нашу улюблену неповторну квартиру. І далі почалася, як прийнято говорити, зовсім інша історія…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса