пн, 16 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Я пишу ці рядки в кафе на «Ланжероні». Час від часу відриваюся від рукопису — дивлюся на море. Зима. Середина лютого. На морі спокійно. І на воді, погойдуючись на дрібній хвилі, сидять чайки. Згадую. «Якщо чайки сіли у воду — чекай гарну погоду», — стара морська приказка. Так, погода, справді, гарна. Не по-зимовому тепло. І люди, які приїжджають на «Ланжерон» подихати морем, легко одягнені. Яскраво сяє сонце. І відблиски сонячних променів, граючи на воді, сліплять очі. А горизонт тане в густій синяві. Суден немає. Війна…

Жорстока, божевільна, кривава, розв’язана президентом Росії Путіним. Нещадна війна проти України.

І вечорами, якщо вдома є світло, дивлячись на зруйновані російськими ракетами наші міста, бачачи, як з-під розвалів будівель витягують загиблих, згадую ту війну, яка прийшла до нас у домівки 22 червня 1941 року з нападом гітлерівської Німеччини.

Згадую зловісний гул фашистських бомбардувальників над Одесою, і як з пронизливим свистом падали на місто важкі бомби. А потім була окупація. Нас, як євреїв, загнали в тюрму, потім у гетто, а з гетто вивезли до концтабору. І там, у похмурому концтабірному бараку, слухаючи ночами стогони та схлипування сусідів по нарах, згадував своє щасливе одеське дитинство.

Той самий «Ланжерон», «Лузанівку», куди батько возив мене на катері, затишні одеські вулиці у солодкому запаху квітучих акацій, Міський сад з чудовим фонтаном, куди літніми вечорами з татом і мамою ходив їсти морозиво. Квіткарки, що сиділи на розі вулиць Дерибасівської та Карла Маркса (зараз Катерининська) на низеньких лавочках перед букетами розкішних квітів, вставлених у відра, і пропонували перехожим — залежно від пори року — то запашний бузок, то яскраві тюльпани, то червоні та білі троянди. І знаменитий на весь світ наш Оперний театр, куди по неділях водила мене мама на дитячі вистави. Палац піонерів, колишній палац графа Воронцова, який височіє над портом і далеко видно з моря. Сюди я бігав займатися в шаховий гурток, а вечорами пропадав у читальному залі, читаючи і перечитуючи морські оповідання Станюковича, Новикова-Прибоя, Джека Лондона, які й зародили в мені мрію стати моряком.
Згадую, як звільнили нас з концтабору. Було це 28 березня 1944 року. Повернувшись додому, до Одеси, я відразу ж прибіг сюди, на «Ланжерон». На піщаному пляжі побачив частину корми румунського судна, що підірвалося, очевидно, на міні. Цю частину штормом винесло на одеський берег. Назву судна змило водою, але порт приписки розібрав — Констанца.
Не знімаючи рваного взуття, увійшов у воду. Вона була холодною. Ще не прогріта жарким одеським сонцем. Але холоду я не відчував. Дивився на море. Моє море. Сльози текли у мене по щоках. Це були радісні, солодкі сльози від довгоочікуваної зустрічі з морем.
А потім була морехідна школа, яка в перші роки після звільнення Одеси від фашистських окупантів розташовувалася на Сабанеєвому мосту, навпроти напівзруйнованої фашистською бомбою школи Столярського.
Отримавши професію суднового моториста, я був прийнятий на роботу в Чорноморське пароплавство. І почалося «моє море».
За довгі роки роботи на суднах пароплавства, пройшовши шлях від моториста 2-го класу до старшого механіка океанських суден, я побував у багатьох країнах світу. Не буду їх перераховувати. Але скажу головне.
Коли поверталися до Одеси з тривалого рейсу, який міг тривати 3—4—5 місяців, а після 1967 року, коли на Близькому Сході за 6 днів Ізраїль розгромив озброєну Радянським Союзом єгипетську армію, і Суецький канал внаслідок цієї війни був закритий на довгі 10 років, рейси наші до країн Південно-Східної Азії та на Далекий Схід, що здійснювалися навколо південної околиці Африки, тривали по сім, а то й по вісім місяців, — так от: за 3—4 дні до приходу в рідний порт вже ніхто не спав! Змінившись з вахт, ходили один до одного з каюти в каюту, щоб позичити праску — попрасувати свіжовипрану сорочку, то «стрільнути» цигарку. А то й просто поговорити, передчуваючи близьку зустріч з рідними та близькими.
І ось Воронцовський маяк, білі спалахи чайок, Потьомкінські сходи з маленькою фігуркою Дюка нагорі, Приморський бульвар, купол Оперного театру. І все ближче і ближче рідний причал. Як тільки з борту сходили митники та прикордонники — ми тут же потрапляли в обійми дружин, матерів, сестер, дітей. Ми — вдома!

Все це залишилося в далекому минулому… Розвалився Радянський Союз, розграбовано і знищено Чорноморське пароплавство.
Коли Україна стала незалежною, я через низку обставин виїхав до Німеччини. Але кожне літо, приїжджаючи до Одеси, готовий був обійняти будь-якого зустрічного одесита. А коли довелося назавжди покинути Німеччину, у мене було таке відчуття, ніби вирвався з полону.
До того, як почалася нинішня війна, я часто приходив на Сабанеїв міст, дивився на порт, з якого йшов у далекі плавання, на Військову гавань, яка колись називалася Кавуновою, тому що туди вітрильно-моторні шхуни («дубки») привозили з Херсона кавуни. Дивився на видніючуся Пересип, на судна, що стояли на рейді. І здавалося, варто простягнути руку — можна доторкнутися до опуклої синяви моря. За моєю спиною стояла відновлена школа Столярського, звідки вийшли видатні музиканти, які здобули визнання в усьому світі: Давид Ойстрах, Еміль Гілельс, Леонід Коган та багато інших.
Зліва від мене, за мостом — Будинок вчених, колишній особняк графа Толстого, де у 20-х роках минулого століття, за спогадами К. Паустовського, який жив тоді в Одесі і працював секретарем газети «Моряк», виступали зі своїми оповіданнями та віршами молоді літератори, що згодом стали класиками світової літератури: В. Катаєв, Ю. Олеша, І. Ільф та Є. Петров, Е. Багрицький, І. Бабель, Л. Славін, В. Інбер.

У тому ж Будинку вчених я, як позаштатний кореспондент газети «Моряк», одного разу був присутній на вечорі, присвяченому героїчній обороні Одеси від фашистських загарбників у 1941 році. На цій зустрічі був відомий поет Григорій Поженян, учасник тієї героїчної оборони.
Ось така була і є моя Одеса — ні з чим незрівнянний мій дім. Ніяким непроханим гостям я його не віддам. Так було 80 років тому. Так буде і зараз.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса