Почну з нібито сухої довідки. Олег Йосипович Губар народився 16 листопада 1953 р. в Одесі, в учительській родині. Мати, Дуся Марківна (1922 р.н.), викладала німецьку мову, батько, Йосип Львович (1922 р.н.), — математику та фізкультуру. Йосип Львович — фронтовик, орденоносець, інвалід війни.

З дитинства Олег навчався музиці, грав на скрипці, пізніше — на гітарі. Співав у дитячому хорі. Цим уже змалку заробляв якісь гроші.

Навчався, як усі. Багато читав.

Після школи почав працювати на 1-му судноремонтному заводі, заочно навчався у «водному» інституті, на факультеті механізації портових вантажно-розвантажувальних робіт. Відслужив належне в армії. Потім закінчив Одеський університет, геолого-географічний факультет. Інженер-геолог, при цьому професійно розбирався в питаннях динаміки прибережної зони моря…

А взагалі-то я не збирався переказувати біографію Олега Губаря.

Я хочу розповісти про ОСОБИСТІСТЬ.

Про ЯВИЩЕ під назвою ГУБАР.

Його літературна та історична спадщина величезна, масштабна і затребувана. Він добре розумів тонкощі багатьох опер і балетів. Писав нестандартні вірші… Та хіба тільки це?!

Не хочеться опускатися до переліку його праць, усього зробленого як журналістом, письменником, істориком. Досить згадати кілька епохальних робіт-відкриттів: «Перші кладовища Одеси», «Історія містобудування Одеси» і, нарешті, «Топографія Пушкінської Одеси», що побачила світ вже після його смерті.

Праці ці унікальні як за охопленням подій, насиченістю новими фактами, так і, перш за все, всепоглинаючою любов’ю до Одеси та всього, що з нею та її громадянами пов’язано.

Читайте Губаря!!!

Так і тільки так можна зрозуміти Одесу!
Зрозуміти дані Губарем історично об’єктивні оцінки діяльності сучасників описуваних подій.
Вражає його історичний кругозір — вміння мислити системно, аналітичними категоріями, образно і крупномасштабно. І головне — це пильний розгляд, здавалося б, незначних деталей і всяких дрібниць. А, як відомо, історичних дрібниць не буває…
Праці Губаря — своєрідний орієнтир-покажчик з історії держави, історії Одеси та знакових особистостей в одеському просторі. Особистостей, що поклали свої життя на благо нашого міста, в ім’я торжества загальнолюдських цінностей.
До чого б не торкався Олег, створювалися вивірені епічні історико-хронологічні твори, а його глибоким, майже детективним, дослідженням могли позаздрити наймаститіші академіки-історики та їм подібні.
…Його часто можна було зустріти на наших вулицях. Зазвичай він ходив по краю проїжджої частини, опустивши голову. Спираючись на паличку, озирався, ніби «обмацуючи» очима свою і нашу Одесу. Все на місці?! А те, що міг помітити Губар, мало кому взагалі могло спасти на думку.

У будь-якій компанії він був своїм, чи то відомі художники, чи вчені мужі, а то й звичайні «малограмотні» типи, що прагнуть хоча б потиснути йому руку на Старокінному базарі або обійняти в якійсь «стремній» покинутій забігайлівці на Молдаванці. Для кожного він міг підібрати потрібне слово, бути з ним на рівних, кожного наблизити до добра і справедливості.
Без чванства і хвастощів він міг «достукатися» до будь-кого. І достукувався… А якщо треба, то й ставив на місце…
Він зміг ґрунтовно, краще за будь-якого будівельника чи юриста, розібратися в документах Одеського будівельного комітету. Повірте, це зовсім не просто! До Губаря практично ніхто так глибоко, зі знанням справи і всебічно, не вникав в особливості раннього періоду розвитку Одеси, у взаємини різних фігурантів, ідеологію прийняття тих чи інших технічних рішень.
Все це результат щоденної та щонічної праці.
Коли проживаєш півжиття в бібліотеках та архівах (у нього були навіть спеціальні «архівні» валянки та калоші)…
Коли ти місяцями в археологічних експедиціях…
Коли ти з лопатою на розкопках…
Коли холодно, голодно і немає грошей…
Коли копійчана пенсія по інвалідності…
Коли серце болить за Одесу…
Коли Одеса — сенс життя…
Коли, коли…
Так він поставив Одесу попереду життя, попереду свого благополуччя.
Багато в чому завдяки Губарю історії та факти, які тепер у всіх на слуху, стали нашим спільним надбанням. Воронцов і Воронцова, Кобле, Лузанови, Лідери, Колонтаєви, Разумовські, Попудови, Новосельські, Гаєвські, Санценбахер, Зонтаг, Туманський, Драгутін — перелік нескінченний…
В принципі, всі ці прізвища відомі, але що конкретно зроблено для Одеси? Багато чи мало? Всупереч чомусь чи комусь? Коли і з чим пов’язано? Все це «розкрутив» Губар. «Розкрутив» і поділився з нами сповна.
Те, що написано Губарем, однозначно не підлягає сумнівам і переглядам. Це істина в останній інстанції! А причина одна — висока внутрішня вимогливість до самого себе.
Він умів, як ніхто інший, посміятися над самим собою.
Він ніс людям ту істину, яка допомагає осмислено жити…
Про дуже багато чого і багатьох він, буквально насильно, нагадав усім. Про видатного українського художника Юрія Коваленка (книга «Людина з вулиці Тираспольської») — його зусиллями встановлено пам’ятну меморіальну дошку та видано ілюстрований альбом зі віршами.
А монографія, що не має аналогів, про історію євреїв Одеси?
А скільки навмисно і ненавмисно забутого він воскресив на сторінках альманаху «Дерибасівська — Рішельєвська»?
А скільки цікавих публікацій у газеті «Вечірня Одеса»?
А хоча б врятована ним від знищення стара голуб’ятня на Прохорівській, 14?!
Цей список благодіянь невичерпний.
…Мені важко і легко писати про Губаря.
Ми познайомилися в уже далекому тепер лютому 78-го. Він був тоді ще студентом університету, а я — нібито вже кандидатом наук. Але й тоді жодної «дистанції» між нами не відчувалося.
Ми навіть не придивлялися один до одного.
Ми, як то кажуть, подружилися «з першого погляду»… І все це, напевно, тому, що нас цікавили не «одеські манси», а справа. Перш за все справа — історія міста та його вулиць, етапи становлення, першоджерела, персоналії…
Усі наступні роки ми пройшли разом, рука об руку. І це не порожні слова. Я завжди відчував його підтримку — підтримку людську та професійну.
Ми сперечалися, ми випивали, ми допомагали іншим, ми любили і ненавиділи… Ближчого і відвертішого друга в мене ніколи не було і ніколи не буде.
А скільки вулиць виходило разом?! У найрізніших кінцях міста — від Пішонівської та Косарки до всяких Пересипських, Фонтану, Воронцовки, Курсаків, Чубаївки, Застав. У будь-яку погоду… Скільки зустрінуто людей — різних і однакових, тьмяних і яскравих, але неодмінно одеських. А скільки розмов пройшло під це «ходіння за три моря»! Скільки «по дорозі» обговорено слизьких питань, скільки помічено одеського живого, неповторного…
Як пам’ятається, його улюблена книга дитинства «Капітан Сорви-голова» Луї Буссенара. Ось так цей Губар, цей «Сорви-голова» пронісся моїм життям.
Ах, Губар, Губар!!!
Він жив заради нас, творив і створював заради нас.
Він швидше за будь-яку швидку допомогу з’являвся в потрібному місці і в потрібний час… навіть без виклику.
Як на мене, він зробив для Одеси більше, ніж усі історики XIX і XX століть разом узяті.
Одеса та одесити у вічному боргу перед ним. Все, що він створив, — це громадянський подвиг. Подвиг в ім’я об’єктивної історичної правди. Правди, подобається це комусь сьогодні чи ні… Якою б нещадною ця правда не була, які б нові чи усталені стереотипи вона не руйнувала.
…Йому «навішували» неймовірні ярлики — то він те, то він це… Губар не реагував, він працював. Вони ж неодмінно хотіли на його тлі хоч якось «висунутися», хоч якось стати помітними. Не вийшло. І не вийде… Як то кажуть: «Чим темніша ніч, тим яскравіші зірки…».
Він прийняв цей удар на себе.
Він виявився крайнім.
Сьогодні навіть на горизонті, навіть близько не видно, хто може зайняти за ним чергу. Чергу по-справжньому, до самопожертви люблячих це місто…
Війна і смутні часи пройдуть. І історію Одеси вивчатимуть «за Губарем». Вивчатимуть, берегтимуть і не даватимуть в образу.
Його доля драматична. Його доля заздрісна…
19 березня 2021 року він пішов з життя.
Пішов, щоб залишитися з нами назавжди…
Читайте Губаря!!!