вт, 17 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Під час одного з чергувань на «гарячій лінії» читачі звернули мою увагу на такий факт: на чемпіонаті світу в Катарі у складі своїх збірних виступало кілька гравців, пов’язаних між собою родинними узами. Едака сімейність виходить.

В першу чергу, це брати Лукас і Тео Ернандеси з Франції, які стали срібними медалістами мундіалю. Ця пара, мабуть, сьогодні найтитулованіша серед діючих футболістів. Старший Лукас — чемпіон світу-2018, переможець Ліги націй сезону 2020/2021. У складі мадридського «Атлетіко» та мюнхенської «Баварії» вигравав Лігу чемпіонів, Лігу Європи, Суперкубок УЄФА (двічі), клубний чемпіонат світу, першість Німеччини (тричі), Кубок та Суперкубок Німеччини. У Тео титулів поменше: він, як і брат, лауреат Ліги націй 2020/2021; у складі мадридського «Реала» перемагав у Лізі чемпіонів та на клубному чемпіонаті світу, вигравав Суперкубок УЄФА та Суперкубок Іспанії; з «Міланом» брав «золото» італійської Серії А. Однак у Катарі Лукас у першому ж матчі отримав важку травму і більше на полі не з’являвся. Натомість молодший брат, замінивши старшого, надалі грав у всіх поєдинках, що залишилися. Як результат, обоє стали віце-чемпіонами світу.

На цьому тема родинних зв’язків у складах збірних у Катарі не вичерпується. Так, у турнірі брав участь Денні Блінд, син Данні Блінда — одного з шести футболістів, які вигравали Лігу чемпіонів, Кубок УЄФА, Кубок володарів кубків, Суперкубок УЄФА та Міжконтинентальний кубок. Син навіть перевершив батька: на клубному рівні він, правда, може похвалитися лише виграшем Ліги Європи, зате у складі збірної Нідерландів став бронзовим призером чемпіонату світу-2014 та срібним призером Ліги націй УЄФА-2019. Якщо говорити про футбольну сімейність, то не можна також не назвати бронзових медалістів чемпіонату світу 2018 року у складі збірної Бельгії — братів Едена та Торгана Азарів. Також у Катарі грали брати з Сербії Сергій та Ваня Мілінковичі-Савичі. Джорджу Веа, володарю «Золотого м’яча» 1995 року та чинному президенту Ліберії, пробитися на чемпіонат світу не вдалося (одеські любителі футболу у 1990 році могли спостерігати за діями цього видатного футболіста, коли в Кубку УЄФА «Чорноморець» зустрічався з «Монако»). Його син Тімоті, розуміючи, що в ліберійській збірній йому мало що світить, прийняв громадянство США і таки потрапив на мундіаль. Тож, як показав чемпіонат, футбольні зв’язки — це далеко не випадковість. Я вирішив покопатися в архівах у пошуках аналогічних прикладів. І ось що з цього вийшло.
З першою великою футбольною родиною я зіткнувся у 1966 році під час чемпіонату світу, що проходив в Англії. Тоді для мене головною зіркою англійської збірної був Джиммі Грівз. Звісно, що всі відомості про нього (на той час — володар Кубка кубків, п’ятикратний найкращий бомбардир національної першості) я черпав із преси. І ось з’явилася можливість побачити свого кумира наживо. На жаль, у стартовому матчі зі збірною Мексики, що завершився внічию (0:0), Грівз нічого особливого не показав. І сів на лавку. «Коуч» збірної Альф Рамсей зробив ставку на набагато менш розкрученого Джеффа Герста. І не прогадав: 24-річний форвард у фіналі забив три м’ячі у ворота збірної Англії і став одним із героїв ЧС. Грівз же за свою кар’єру забив 357 м’ячів — більше всіх в історії англійського вищого дивізіону всіх часів, за нинішньою традицією теж вважається чемпіоном світу 1966 року. Але сам він чудово усвідомлював, що його внесок у командну перемогу мінімальний. На одній зі знаменитих фотографій закарбовано момент, коли вся лавка збірної Англії підскакує після фінального свистка, що означає перемогу Англії в турнірі. Вся лавка, крім Джиммі Грівза, який залишається сидіти у своєму костюмі та краватці. Грівз завжди стверджував, що тоді він не відчував нічого, крім радості, і святкував перемогу не менше, ніж інші футболісти. Однак його реакція на тріумф збірної Англії добре документована: після фінального матчу він зібрав багаж і поїхав у відпустку зі своєю дружиною, тоді як решта команди відвідала офіційний банкет.
Але не забивний Джеффрі Герст, не харизматичний капітан команди Боббі Мур, не чудовий голкіпер Гордон Бенкс стали для мене головним відкриттям. Місце Джиммі Грівза зайняв зовні непрезентабельний, лисіючий Роберт (більше відомий як Боббі) Чарльтон. Це зараз, коли в чемпіонаті Англії працюють десятки європейських та латиноамериканських тренерів, гра національної збірної відрізняється різноманітністю. Тоді ж, у середині 60-х, дії острів’ян були досить прогнозованими — темп, пристрасть, безстрашність, проходи по флангах з подальшими прострілами в центр. Однак усіх цих чудових якостей для перемоги в турнірах світового рівня виявлялося недостатньо. Для цього потрібен був він, Боббі Чарльтон, згодом сер Роберт Чарльтон. Це він диригував грою партнерів, жодна мало-мальськи небезпечна для суперників комбінація не обходилася без його участі. Виступаючи в амплуа атакуючого півзахисника, він мав оригінальний дриблінг, точний пас і поставлений удар. Чарльтон одностайно визнається одним із найвеличніших футболістів в історії Англії всіх часів. Якщо не найвеличнішим.
Крім подвигів на спортивній ниві, була в його біографії трагічна сторінка. У 1958 році літак з футболістами «Манчестер Юнайтед» та персоналом клубу вилетів з аеропорту Земуна (передмістя Белграда) і приземлився в Мюнхені для дозаправки. Почалася хуртовина, погода постійно погіршувалася, і до моменту закінчення дозаправки злітна смуга та споруди аеропорту покрилися товстим шаром льоду. Після двох невдалих спроб зльоту пасажири покинули літак, в якому потім було усунуто «невелику технічну поломку». Провівши в будівлі аеровокзалу десять хвилин, пасажири отримали повідомлення, що вони можуть знову займати свої місця. Деякі почали нервувати. Чарльтон і Денніс Вайоллет помінялися місцями з Томмі Тейлором і Девідом Пеггом, які вважали, що в хвості лайнера їм буде безпечніше. При спробі зльоту літак розбив огорожу в кінці злітно-посадкової смуги, крило пробило сусідній будинок, який після цього загорівся. Від удару крило і частина хвоста відвалилися і, крутячись, врізалися в дерево та дерев’яний барак.
Чарльтона, пристебнутого до сидіння, викинуло з кабіни. Коли голкіпер «Юнайтед» Гаррі Грегг (йому якимось чином вдалося вибратися з уламків неушкодженим, після чого він самотужки приступив до порятунку тих, хто вижив) виявив його, то подумав, що Чарльтон помер. Він схопив Чарльтона і Вайоллета за пояси і відтягнув подалі від аварії, побоюючись вибуху. Потім Грегг повернувся до літака, щоб допомогти тренеру Басбі та Бленчфлауеру, які отримали жахливі травми, а коли обернувся, то побачив, що Чарльтон і Вайоллет, яких він вважав мертвими, вибралися зі своїх сидінь. Чарльтон, який отримав поранення голови та серйозний травматичний шок, тиждень пролежав у лікарні. Семеро його одноклубників загинули під час катастрофи, включаючи Тейлора і Пегга, з якими він і Вайоллет помінялися місцями перед останньою спробою зльоту. Всього катастрофа забрала 23 життя.
Чарльтон першим із тих, хто вижив, виписався з лікарні. Він повернувся до Манчестера 14 лютого, через вісім днів після катастрофи. Йому було лише 20 років, але вже тоді багато хто чекав, що він допоможе клубу відродитися після трагедії.
Так воно і сталося. У його послужному списку три чемпіонства країни, Кубок Англії, чотири суперкубки Англії, Кубок європейських чемпіонів — у складі клубу. У складі збірної він — чемпіон світу-1966 та бронзовий призер чемпіонату континенту-1968. У 1966 році йому вручили «Золотий м’яч» найкращого футболіста Європи, а у 1994-му посвятили в лицарі.
На тлі молодшого брата досягнення Джека Чарльтона дещо тьмяніють. Але багато хто може про такі лише мріяти. Він — чемпіон Англії, володар Кубка країни, Суперкубка, Кубка футбольної ліги, Кубка ярмарків (попередник Кубка УЄФА). У 1967 році був визнаний найкращим футболістом року за версією АФЖ. Причому у футбол він прийшов не одразу, свій трудовий шлях починав у… поліції. Однак сімейні гени все-таки дали про себе знати. Адже він народився у футбольній родині — четверо його дядьків Мілборнів були професійними футболістами, так само, як і Джеккі Мілборн, кузен матері. Цікаво, що Джек Чарльтон став легендою найлютішого ворога «Манчестер Юнайтед», за який виступав Боббі, — «Лідса». Після завершення ігрової кар’єри Чарльтон-старший багато років успішно тренував збірну Ірландії, став офіцером ордена Британської імперії.
Але головним досягненням братів стало, безумовно, виграш домашнього чемпіонату світу. Боюся помилитися, але мені здається, що Джек і Роберт — єдині у футбольній історії брати, які стали переможцями світової першості. Причому обидва грали ключові ролі на своїх позиціях.
Слідом за Чарльтонами у моєму особистому рейтингу йде родина Мальдіні.
Засновник династії — Чезаро Мальдіні, який грав на позиції захисника у збірній Італії та в «Мілані» у 1950–1960 роки. Він чотирикратний чемпіон країни, володар Кубка Італії, Кубка чемпіонів, Кубка кубків, чемпіон молодіжної першості Європи.
Відразу після завершення ігрової кар’єри Мальдіні увійшов до тренерського штабу «Мілана», який очолював Нерео Рокко. У 1972 році він змінив Рокко на цій посаді, ставши головним тренером команди. Під його керівництвом «россонері» посіли друге місце в Серії А, а через рік виграли Кубок Італії та Кубок володарів кубків. У 1980 році Мальдіні став асистентом Енцо Беарзота у збірній Італії. Через два роки тренерському штабу вдалося привести команду до третіх в історії золотих медалей чемпіонату світу. У 1986 році Чезаре очолив молодіжну збірну Італії і залишався на цій посаді десять років. За цей час команда зуміла тричі виграти молодіжний чемпіонат Європи та двічі виступала на Олімпійських іграх. Через Мальдіні пройшов ряд футболістів, які у 2006 році склали основу збірної, що виграла чемпіонат світу.
У грудні 1996 року Мальдіні було довірено пост головного тренера основної збірної Італії. Під його керівництвом команда через стикові матчі кваліфікувалася на чемпіонат світу у Франції, де впевнено вийшла з групи і в 1/8 фіналу пройшла збірну Норвегії. У чвертьфіналі італійці лише в серії пенальті поступилися господарці турніру збірній Франції (основний та додатковий час закінчилися з рахунком 0:0), після чого Мальдіні пішов у відставку.
Останньою командою в тренерській кар’єрі італійця стала збірна Парагваю, яку він очолив незадовго до початку чемпіонату світу в Японії та Кореї. На самому «мундіалі» парагвайці виступили вельми гідно, вийшовши до плей-оф турніру і лише з мінімальним рахунком поступившись майбутнім фіналістам — збірній Німеччини.
Цікаво, що Чезаре був тренером свого сина Паоло Мальдіні і в «Мілані», і в збірній Італії, що є унікальним випадком в історії футболу.
У результаті син перевершив батька. Всю свою футбольну кар’єру Паоло провів у «Мілані», за який зіграв 902 офіційних матчі. Для нас важливо, що його багаторічним партнером був Андрій Шевченко. Мальдіні-молодший — найкращий футболіст світу 1994 року за версією World Soccer.
У 1995 році був номінований на звання «Гравець року ФІФА», де посів друге місце, поступившись своєму одноклубнику Джорджу Веа. Провів 126 матчів у складі збірної Італії — це третій результат за всю історію збірної після Джанлуїджі Буффона та Фабіо Каннаваро. Номер 3 у «Мілані» закріплений за Мальдіні і після закінчення ним кар’єри був вилучений з обігу. Однак Мальдіні дав згоду на те, що якщо один з його синів гратиме за клуб, то зможе отримати 3-й номер. На даний момент за «Мілан» виступає його молодший син Даніель — під номером 27.
У складі збірної Італії Паоло — бронзовий призер чемпіонатів Європи (1988) та світу (1990), срібний призер ЧС-1994 та ЧЄ-2000. Граючи за «Мілан», він 7 разів вигравав звання чемпіона країни, п’ять разів — Ліги чемпіонів, він двократний переможець Міжконтинентального кубка, вигравав клубний чемпіонат світу, 5 разів брав Суперкубок Італії і стільки ж разів — Суперкубок УЄФА. 12 липня 2000 року став офіцером ордена «За заслуги перед Італійською Республікою».
Від шлюбу з венесуельською моделлю Адріаною Фоссою у нього народилися двоє синів — Крістіан і Даніель. Обидва теж стали професійними футболістами. Поки що більше успішний молодший Даніель. У сезоні 2021/2022 його «Мілан» посів 1-е місце в чемпіонаті країни. Таким чином, родина Мальдіні стала першою в Італії, представники якої ставали чемпіонами країни в трьох поколіннях.
За материнською лінією Даніель має право виступати за національну команду Венесуели. Але поки що віддає перевагу захищати кольори юнацької збірної Італії.
Розповідь лише про дві родини зайняла багато місця, а тому лише перелічу братів, батьків та синів, які пробилися до національних збірних своїх країн.

Нідерланди. Батько Мартін Куман та його сини Ервін і Роберт (обидва — чемпіони Європи-1988). Брати: Геррі та Арнольд Мюрени, Ріхард та Роб Вітчге, Віллі та Рене ван Керкхофи, Франк та Роберт де Бури.

Італія. Брати Джузеппе та Франко Барезі, Філіппо та Сімоне Індзагі, Фабіо та Паоло Каннаваро.

Данія. Брати Мікаель та Брайан Лаудрупи. Батько Петер Шмейхель та син Каспер.

Англія. Брати Гарі та Філ Невілли.

Франція. Батько Ліліан Тюрам та син Маркус.

Польща. Батько Мацей Щесний та син Войцех.

США. Батько Клаудіо Рейна та син Джованні.

Гана. Брати Абеді Айю (більше відомий як Абеді Пеле) та Кваме Айю. Сини Абеді — Андре, Джордан-П’єр та Абдул Рахім Айю.

Бразилія. Брати Сократес та Раї.

Кот-д’Івуар. Брати Яя та Коло Туре.

Рідкісний випадок із братами Боатенгами: Кевін-Прінс виступає за **Гану**, а Жером — за **Німеччину**.

Кожному з цих футболістів можна було б присвятити окрему публікацію.

У збірній України подібної сімейністі поки що не помічено. Серед дітей наших відомих футболістів можна відзначити лише сина Юрія Калитвинцева Владислава. Він пройшов через усі юнацькі збірні країни. А у вересні 2021 року Олександром Петраковим був навіть включений до резервного списку збірної України. Але дебют його в головній команді країни так і не відбувся.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса