З історії Чорноморського пароплавства

Гортаючи інтернет, я натрапив на статтю про Георгія Димитрова. Колись це був генеральний секретар Комуністичної партії Болгарії. У 30-х роках минулого століття ім’я Г. Димитрова гриміло на весь світ.
У січні 1933 року, коли Гітлер прийшов до влади в Німеччині, Георгій Димитров, як активний член Комінтерну (міжнародна організація, що об’єднувала компартії різних країн), жив у Берліні. Добре знаючи мову, він тісно співпрацював з місцевими комуністами і був близьким другом їхнього вождя — Ернста Тельмана. Гітлер, прийшовши до влади, заборонив усі політичні партії. Комуністи не підкорилися: проводили страйки і часто вступали в сутички на вулицях німецьких міст з нацистами. Невдовзі Ернст Тельман був заарештований і посаджений до в’язниці, де пізніше був страчений, а гітлерівці, щоб скомпрометувати комуністів в очах німецького народу, підпалили Рейхстаг.
Георгій Димитров, як соратник Ернста Тельмана, був звинувачений у цьому підпалі.
Наприкінці 1933 року відбувся гучний судовий процес, на який з’їхалися багато іноземних журналістів. На цьому процесі Г. Димитров у своїй яскравій промові довів повну неспроможність звинувачень на його адресу, і що підпал — справа рук нацистів.
Пізніше, на запрошення Сталіна, він приїхав до Москви. Його ім’я не сходило зі сторінок радянських газет. На його честь в СРСР називали піонерські дружини, школи, вулиці.
У 1933 році в Англії, на замовлення Радянського Союзу, був спущений на воду вантажний океанський пароплав. Це судно теж отримало ім’я «Димитров» і було передано Чорноморському пароплавству.
Довгі роки США не визнавали радянський уряд. І лише в 1933 році між США та СРСР були встановлені дипломатичні відносини.
Першим радянським судном, яке прийшло до Нью-Йорка з вантажем марганцевої руди, був «Димитров». Щоб показати, що Радянський Союз — вільна країна, про яку американські газети писали всякі небилиці, капітан отримав вказівку: з приходом до США дозволити допуск на борт усіх бажаючих. З ранку до вечора десятки кореспондентів американських газет товпилися біля борту судна, клацаючи фотоапаратами і стрекочучи кінокамерами. На пароплав, з припискою на кормі «Одеса», хлинули емігранти, що покинули рідне місто після єврейських погромів 1905 року та жовтневого перевороту 1917-го.
Члени екіпажу були нарозхват. Їх зупиняли на палубі, в коридорах, а деякі відвідувачі спускалися навіть до машинного відділення. Моряків розпитували про Одесу, про те, як їм живеться при більшовиках. Ці питання смішили наших хлопців. І, звичайно, відгуки про наше місто були найпозитивніші. Моряків запрошували в гості, і вони поверталися на судно з усілякими сувенірами та подарунками.
Пароплавом командував молодий капітан Микола Іванович Князєв. Для американських журналістів це теж було сенсацією. Вони звикли бачити капітанами океанських суден старих «морських вовків». А тут молодий капітан, такий же молодий, як і його країна, яка після повалення в 1917 році царської влади за заповітами К. Маркса та Ф. Енгельса почала будувати комунізм.
Після повернення на Чорне море «Димитров», як і інші судна Чорноморського пароплавства, брав участь у міжнародних морських перевезеннях. А в 1936 році, коли в Іспанії вибухнула громадянська війна і Радянський Союз став допомагати законному уряду Іспанії, проти якого підняв фашистський заколот генерал Франко, «Димитров» став ходити з продовольством і військовими вантажами в іспанські порти, які утримувалися республіканцями.
Рейси ці були небезпечними. У Середземному морі фашистський крейсер «Канаріс» потопив чорноморський теплохід «Комсомол». Екіпаж був взятий у полон.
Біля берегів Мальти був потоплений пароплав «Благєєв». Екіпаж врятували грецькі моряки.
В іспанських портах «Димитров» неодноразово піддавався бомбардуванням фашистською авіацією. На судні спалахували пожежі, але завдяки рішучим діям екіпажу були погашені.
Одного разу під час вивантаження в Барселоні на «Димитров» прийшов одесит, який виріс на Молдаванці, кінооператор Роман Кармен. Прийшов зустрітися з земляками і поїсти справжнього українського борщу. В Іспанії для радянської кінохроніки він знімав варварські бомбардування Мадрида, Барселони, Валенсії. Знімав, як руйнувалися будинки, під завалами яких гинули жінки, діти, старі.
Кінокадри тих років — точна копія всього того, що відбувається сьогодні на українській землі.
Іменем цього, що згодом став відомим на весь світ, кінодокументаліста, названа одна з одеських вулиць.
З 1939 року, після підписання пакту про ненапад між гітлерівською Німеччиною та Радянським Союзом і домовленості між двома країнами про економічну взаємодопомогу, «Димитров» був поставлений на німецьку лінію, доставляючи в німецькі порти зерно, бавовну, марганцеву руду та інші стратегічні товари.
21 червня 1941 року, закінчивши вивантаження в Гамбурзі, «Димитров» готувався до відходу. У котлах піднімали пари, матроси закривали трюми, опускали вантажні стріли і чохлили вантажні лебідки. Біля трапа стояв черговий помічник, чекаючи лоцмана, щоб зустріти його і провести на місток. Лоцман був замовлений на 10 годину ранку. Але час ішов, а лоцмана не було. На міській ратуші пробило 12 годину дня. Капітан запросив портову владу: коли буде лоцман? Йому відповіли: «Чекайте». Порт жив своїм діловим життям: басовито гуділи буксири, тягнучи за собою ланцюжки барж, з порту виходили і входили судна, а «Димитров» продовжував стояти біля причалу. Розгулюючи по каюті, капітан відчував — над судном нависла якась загроза, і зрозумів, що треба йти. Настала вечір. Коли стемніло, капітан викликав старпома і наказав: безшумно спуститися з матросами по шторм-трапу на причал і скинути з причальних тумб швартові кінці, вибрати їх на палубу і прислати на місток рульового.
Глибокої ночі «Димитров» почав повільно відходити від причалу. Гамбург розташований на річці Ельбі. В Європі йшла війна. З метою світломаскування вогні на річці були погашені. Не вмикаючи ходових вогнів, слідуючи найменшим ходом, наче навпомацки, капітан віддавав короткі команди рульовому. До світанку вийшли в море.
Коли Гамбург був вже далеко позаду, радист приніс капітану радіограму: «22 червня гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз, радянські судна, що стояли в німецьких портах, арештовані, долі екіпажів невідомі»…
Всю війну «Димитров» провів на Чорному морі, виконуючи, як і всі судна ЧМП, бойові завдання. Кочегари майже не відходили від розпечених топок котлів. Матроси зі встановлених на баці та кормі великокаліберних зенітних кулеметів відбивали атаки фашистських літаків. А капітан переселився з каюти на місток, щоб у будь-який момент при загрозі з повітря ухилитися від падаючих на пароплав фашистських бомб.
Закінчення війни «Димитров» зустрів у доці Одеського судноремонтного заводу. Після вогневих військових років пароплаву потрібен був серйозний ремонт.
У травні 1948 року у світі з’явилася нова держава — Ізраїль. За 2000 років багатостраждальний єврейський народ отримав свою батьківщину. Радянський Союз, встановивши з Ізраїлем дипломатичні відносини, став постачати в цю країну будівельні матеріали.
Одного разу «Димитров», наче помолодшав після тривалого ремонту, прийшов до Хайфи з вантажем новоросійського цементу. Призначена послом Ізраїлю в СРСР Голда Меїр, яка народилася в Києві, перед від’їздом до Москви була у справах у Хайфі. Побачивши в порту радянське судно, вирішила навідати моряків і поговорити з ними.
На «Димитрові» не було, звичайно, журналу для почесних відвідувачів. Капітан попросив пані Голду Меїр зробити запис про її відвідування судна у вахтовому журналі. У графі «випадок» вона написала: «З задоволенням відвідала радянський пароплав і приношу подяку радянському народу та його героїчній армії за визволення євреїв з нацистських концтаборів і за знищення німецького фашизму. З повагою Голда Меїр».
Цей вахтовий журнал зберігався під склом в Одеському музеї морського флоту. Я його там бачив. Але в перші роки незалежності України в музеї трапилася пожежа. Журнал згорів разом з іншими експонатами…
У 1949 році була організована судноплавна компанія під назвою «СовРумТранс» (Радянсько-Румунська транспортна компанія). Румунії, яка після звільнення від диктаторського режиму фашистського прем’єра маршала Антонеску стала на шлях соціалістичного розвитку, передали три одеських судна: теплохід «Фрідріх Енгельс», пароплави «Березина» та «Димитров».
Мені довелося бути в Одеському порту, коли на «Димитрові» під звуки оркестру піднімали румунський прапор. Той самий прапор, що в роки війни майорів над окупованим румунами нашим багатостраждальним містом. Моряки «Димитрова», що зійшли з судна, стояли і плакали.
А незабаром по пароплавству поповзли чутки, що «Димитров» десь біля Канарських островів через недосвідченість румунського капітана був викинутий на каміння і загинув.
Так, пароплави, як люди — у кожного своя доля.