Бути чи не бути пам’ятнику «Засновникам Одеси»? Зносити чи не зносити? Відправляти чи в музей (де, на мій погляд, він буде просто «похований» у запасниках)? Можливі й інші варіанти… Дискусії з цих питань спалахнули з новою силою — починаючи від приватних, у родинах, у постах і коментарях у фейсбуці, і дійшовши до градуса громадського обговорення на «інтернет-конференції з питання вирішення долі пам’ятника «Засновникам Одеси», розташованого на Катерининській площі в Одесі. З урахуванням пропозицій, отриманих за результатами обговорення на інтернет-конференції, у період з 20 вересня до 20 жовтня 2022 року включно буде проведено електронне опитування.

Електронне опитування проходитиме у спеціальному сервісі «Громадське обговорення» на веб-порталі «Соціально активний громадянин»: citizen.omr.gov.ua».

Правда, слово «дискусія» не завжди відповідає тому, як проходять ці обговорення, тому що дискусія — це обмін аргументованими фактами та думками, а не емоціями, які зараз у нашому суспільстві зашкалюють. Сьогодні — війна, і всіх нас захлеснула одна страшна емоція — ненависть, ЛЮТЬ до вбивць, що прийшли на нашу землю, і до всього, що з ними пов’язано. Біду, горе і нескінченний біль принесли в Україну ті, хто зовсім недавно називав нас братами. Ось і хочеться прибрати з життя все, що пов’язано з такими «родичами». З мутантами, у яких явно стався збій у генетичному коді — homo sapiens, — закладеному в кожну людину. Ось думка з фейсбуку: «Знести, стерти з пам’яті все, що тут хоч якось нагадує наш зв’язок з цією країною. Це все не про пам’ятники та культуру. Це все про наші стосунки з нашими вбивцями, і не має значення історичні вони чи сучасні. Їх не має бути більше ніколи».
В такій обстановці у мене виникає й інше питання: чи доречні взагалі зараз подібні дискусії — про зноси, перейменування? Ось ще з фейсбуку: «Щодо ситуації з монументом, то вважаю, що роздмухування протистояння у воєнний час, коли над Україною нависла смертельна загроза, є злочином».
Сьогодні все — фізичні та матеріальні можливості, думки, емоції — все має бути спрямоване на головну мету: перемогти цього жахливого мутанта… А вже повернувшись до мирного життя, згадати про те, що не можна з ІСТОРІЇ вилучити ті її сторінки, які комусь не подобаються. Як не замовчуй, не намагайся вимазати — наша багатонаціональна, різномовна, яскрава, безтурботна, але, коли обставини вимагають, героїчна Одеса, наша перлина, усмішка Бога була офіційно заснована і процвітала за часів і на території Російської імперії. І цю сторінку з історії нашого міста не викреслити, як не тасуй дати народження, які тільки археологічні розкопки не проводь…
Знову думки з фейсбуку: «Саме рескрипт Катерини II і став початком будівництва міста… Монумент має бути збереженим»; «Мені здається, питання не тільки в пам’ятнику, а набагато глибше. У ставленні до історії міста, де і пам’ятники, і вулиці пов’язані з засновниками Одеси. Це і толерантність, і освіченість, і терпимість, і повага, і любов до свого міста і своєї країни. Незважаючи на всі жахи війни, потрібно не втрачати ясність розуму і не ставати нащадками «шарикових», що знищують культуру, літературу, історію».
Можна і потрібно прислухатися і вдивитися в повчальний урок
ІСТОРІЇ. І в цьому випадку пам’ятник «Засновникам Одеси», у побуті іменований пам’ятником Катерині II, дійсно чудовий твір монументального мистецтва, стане ідеальним посібником на уроках історії в школі: якою б великою за територією, якою б сильною в економічному плані не була — будь-яка імперія все одно руйнується, залишаються лише пам’ятники, що нагадують про неї нащадкам, здатним думати й аналізувати, — розумним нащадкам. Більш того, варто водити до пам’ятника екскурсії з тією ж метою: ось художнє свідчення того, що залишається від імперій.
Великого розуму не треба — обливати безмовний камінь фарбою, писати на ньому ахінею типу «Катерина = Путін», «Вбивця», піднімати плакати агресивного змісту, як наприклад: «Будь-чого російського не має бути серед українців» (що є прямим закликом до міжнаціональної ворожнечі — а це вже просто кримінальщина), маніпулювати тими, кого відправляють з речівками до постаменту нібито висловити «глас народу».
Безумовно, стосунки з убивцями можуть бути тільки такими: жорстко покарати, щоб не повадно було; знищити російський фашизм, стерти його з лиця землі. Але країна Росія як була сусідкою України, так і залишиться. Як були культурні, родинні переплетення, так і залишаться. Як з цим бути? Слідувати принципам організаторів та учасників жовтневого перевороту в Росії сто років тому «…знести до фундаменту…»? Або сумнозвісної «культурної революції» в Китаї наприкінці 60-х років того ж ХХ століття? Не вийде вольовим рішенням визначати, яку історію і культуру залишити, а яку стерти гумкою. Згадайте, адже було вже це: «забороняти, не пускати..» і т.д. І нічим добрим ніколи не закінчувалося, тому що будь-яка погано аргументована заборона, будь-яке насильство викликають протест і протидію.
У тому-то й річ, що все культурне надбання, що існує в Україні, всі пам’ятники, музеї, всі артефакти історії нашої країни, і зокрема нашого міста, можна і потрібно так (вибачте за легковажне слово) «обіграти», щоб вони свідчили, як багатолико і багато історичними подіями держава Україна, як береже вона свою історію, показуючи приклад розумного ставлення до неї прийдешнім поколінням своїх громадян.
Тільки так буде збережений генетичний код — homo sapiens — нашого народу. Тільки так збережуться такі різні — чим і цікаві — образи наших міст: не уніфіковані, не приведені до єдиного знаменника, не стрижені під одну гребінку.