Звісно, в умовах воєнного часу запрошувати театралів зарано, але здача нового спектаклю вже відбулася в Одеському академічному українському музично-драматичному театрі імені Василя Василька.
Друзів театру запросили у простір під сценою, і обертовий поворотний круг став стелею для дійових осіб, а в якийсь момент і небом, невільним від тривожного гуркоту. Спектакль підготовлено в рамках проєкту «Театр в укритті». Півтора місяця тривали репетиції постановки Максима Голенка за п’єсою Наталки Ворожбит «Саша, винеси сміття!». Режисеру та артистам часто доводилося перериватися через сирени, що вмикалися, а підсумком напруженої роботи в екстремальній обстановці став яскравий, за душу зворушливий одноактний спектакль.
Скептики казали акторам: ну хто погодиться після війни дивитися драму, повертатися до похмурих подій, відчувати негативні емоції? На це є, що заперечити. По-перше, настільки талановита робота за написаною ще у 2015 році, але сьогодні особливо актуальною п’єсою нікого не залишить байдужим. По-друге, рівень режисури та акторської гри захоплює навіть без оглядки на сюжет. Недоречно давати розгорнуту рецензію на ще не представлену публіці роботу, варто лише підкреслити: тут усе натурально, від емоцій до реквізиту зі справжнім тістом і оселедцем.
Ой, ні, на певному етапі відмовилися від ідеї покласти головного героя в труну. Сценографка Юлія Заулічна оформила простір килимами (дарувала театру вся Одеса!), в один із них і загортають тіло неспокійного небіжчика — полковника Саші (Олександр Самусенко). Не лежиться йому, коли Батьківщина в небезпеці. Це в мирному житті дружина лаяла і навперебій з донькою нагадувала про обов’язок «винести сміття». Зараз йому хочеться винести ворога, противника, зіграти, нарешті, роль воїна. Та хоча б допомогти зуміти меблі розставити, до поминок підготуватися! Але як це зробити, якщо ти вже не жилець, твої руки повисають безсило, як батоги, рухаються повз речі…
Найважчі життєві ситуації часом неможливо пережити без частки гумору. І глядач мимоволі посміхнеться, дивлячись, як новоспечена вдова Катя (заслужена артистка України Нінель Наточаєва) сварить чоловічка на смачному суржику, намагається вплинути на нього через доньку (Інна Бульботко теж не обходиться без гумористичних фарб, дорослій дівчинці не вдалося втримати чоловіка, а на солоденьке тим часом тягне страшенно!). Абсолютно ясно: Сашине місце в родині ніколи ніким не буде зайняте, і навіть через роки близькі вестимуть з ним фантасмагоричний діалог. А ще, зрозуміло, парадоксальним чином радітимуть тому, що близька людина вже захищена від жахів війни та тягот життя, будучи мертвою.
— Вибір п’єси стався досить спонтанно, — говорить Максим Голенко. — Я дуже люблю Наташину неймовірну драматургію і дуже багато ставив: і «Вій», і «Зерносховище», і «Кайдаші». А «Сашу» — ні. Я до цього базувався в Києві, де йшла симпатична постановка цієї п’єси Томи Трунової. Як бачимо, зараз час дав їй, на превеликий жаль, нове життя, зробив її актуальною. Більше того, тепер ми цей сюжет, коли навіть мертві встають, щоб захищати свою країну, краще розуміємо. Спочатку хотів поставити щось абсолютно відсторонене від воєнної тематики, але зрозумів, що не маю права це робити.
Заслужений діяч мистецтв України Павло Івлюшкін та Денис Григорук допомогли героям спектаклю знайти виразну індивідуальну пластику в тісному просторі, а музичний керівник постановки Вадим Бессараб та вокалістка Катерина Сударева так розставили інтонаційні акценти, що навіть кам’яне серце відгукнеться. Але кам’яних сердець більше не залишилося, принаймні, хочеться так думати.











