Напередодні 10 квітня — дати визволення Одеси від фашистських окупантів — я, старий одесит, чиє дитинство збіглося зі страшними роками Другої світової війни, який пережив фашистську окупацію рідного міста, почав писати статтю. Але тут подумав — в Україну прийшла нова війна. З новими окупантами. Війна, від якої, в першу чергу, страждають діти. Моя стаття — про дітей війни.

Вперше я побачив їх у кіно. Мені було сім років. В Іспанії йшла громадянська війна, і в усіх одеських кінотеатрах перед початком сеансів показували хроніку «Події в Іспанії». Ось тоді я побачив переляканих, голодних, нещасних дітей війни, що залишилися без батьків. Радянський уряд, який допомагав республіканцям в Іспанії продовольством, зброєю, медикаментами, дозволив доставити до Радянського Союзу іспанських сиріт. До нашого міста їх привезли на двох пароплавах капітани Ернандес і Мантилья. За це генерал Франко заочно засудив їх до смертної кари. Капітанам не залишалося нічого іншого, як попросити політичного притулку. Так вони стали одеситами.

Привезених ними дітей розмістили в одеських піонерських таборах, куди ми, школярі, приходили знайомитися з новими друзями. Приносили іграшки та всілякі смаколики, які пекли для них наші мами.

У мене було щасливе дитинство. Щодня я бігав до колишнього палацу графа Воронцова, де відвідував три гуртки — шаховий, драматичний і літературний. А вечорами просиджував у читальному залі над пригодницькими романами Жуля Верна, Джека Лондона, Роберта Стівенсона, Фенімора Купера. Ці книги про мужніх і шляхетних героїв, далекі моря, гори та прерії зародили в мені мрію стати моряком.

Але війна прийшла і до нас. 22 червня 1941 року з нападом фашистської Німеччини нас, дітей, спіткала доля дітей Іспанії. Все, що я бачив у кіно, все це прийшло до нас. Повітряні тривоги, бомбардування, пожежі, руїни розбомблених будинків і постійний запах гару — запах війни.

Одного разу мама привела до нас хлопчика років шести. Звали його Коля. Його батько пішов на фронт, а мати загинула під руїнами їхнього будинку, в який влучила бомба. Колю врятувало те, що він, незважаючи на оголошену повітряну тривогу, бігав вулицею і збирав уламки зенітних снарядів для колекції. Коля мав мрію: піти на фронт і помститися за загиблу матір. Коли напередодні відходу з Одеси наших військ до нас у двір зайшли чоловік п’ять червоноармійців попити води, Коля пішов за ними, і більше ми його не бачили. А потім почалася фашистська окупація.

Про те, що довелося пережити в ті страшні роки, я писав у своїх книгах і статтях, опублікованих у «Вечірній Одесі», не буду повторюватися.

Після закінчення Другої світової війни я думав, що подібне ніколи не повториться. Моя мрія збулася — я став моряком. Але я знову побачив зруйновані бомбами будинки і нещасних голодних дітей. Це був В’єтнам.

Війна у В’єтнамі тривала 10 років — з 1965-го по 1975 рік. Комуністичний Північний В’єтнам воював з капіталістичним Південним В’єтнамом. Комуністам допомагав Радянський Союз, капіталістам — США. І всі роки цієї війни судна Чорноморського пароплавства зі зброєю, продовольством, медикаментами ходили до єдиного порту Північного В’єтнаму — Хайфон.

Приходячи в цей порт на теплоході «Аркадій Гайдар», я знову чув знайомі з 1941 року звуки сирен повітряної тривоги і жахливий свист бомб. Порт не бомбили, там стояли наші судна, але місто після цих бомбардувань було схоже на Одесу 1941-го. Там я знову побачив дітей війни — голодних, переляканих, які просили в наших моряків милостиню. Деякі з них були на милицях.

У листопаді 1962 року, з початком Карибської кризи, коли на Кубу за наказом Микити Хрущова були завезені ракети з ядерними боєголовками, спрямованими на США, і світ стояв на порозі ядерної війни, з’явилася пісня, яка одразу стала популярною. Її співали в дитячих садках, школах, під час будь-якого застілля. Майже щодня ця пісня звучала по радіо у виконанні відомої тоді співачки Тамари Міансарової. Пам’ятаєте, «Сонячне коло — небо навколо»…

Класик світової літератури колись написав про те, що щастя всього світу не варте однієї сльози на щоці невинної дитини. Що сказав би сьогодні великий російський письменник, бачачи, як російські солдати вбивають українських дітей?! Фотографії з розтерзаної та скривавленої Бучі облетіли весь світ, ставши вироком російському фашизму, через який у XXI столітті знову є діти війни.

…А згадана пісня актуальна і сьогодні. Так! Нехай завжди будуть мами, хлопчики та дівчатка, які не знають жахів війни.