О п’ятій ранку 24 лютого нас розбудили звуки ракетних ударів. Як і багатьох мільйонів українців по всій країні. Так голосно і дзвінко, не схоже ні на що, раніше почуте. Після короткої сімейної наради вирішили негайно їхати. Покидали речі в машину, розбудили дітей і помчали другорядними дорогами, боячись нарватися на ворога або потрапити під бомбардування. По дорозі проїжджали повз кілометрові черги на заправки. Простоявши на кордоні години півтори, в’їхали до Молдови. Там, нарешті, видихнули і до пізнього вечора дісталися кінцевого пункту поїздки — румунського міста Тулча.
Треба сказати, що наша евакуація була не спонтанною, а продуманою заздалегідь. Ще за тижні півтори до від’їзду стало зрозуміло, що російські військові «навчання» ось-ось переростуть у війну, і треба думати, що робити. У сім’ї двоє дітей, один з них — немовля. Щоб не наражати їх на небезпеку, було прийнято рішення виїхати за кордон. Колеги з Румунії та Голландії заздалегідь продумали можливість тимчасово зняти для нас житло в Тулчі, за що їм величезне спасибі. Так що речі у нас були зібрані, а напередодні ввечері чуття підказало заправити повний бак бензину. Так ми потрапили до Румунії.
Хочеться відзначити, що і Румунія, і Молдова дуже тепло приймають українців. Місцеві співчувають нещастю, намагаються допомогти хто чим може. На кордоні українців годують, дають місцеві сім-карти, допомагають з різних питань. Муніципалітет і просто місцеві жителі надають безкоштовне житло, українці можуть отримати безкоштовну їжу в низці місцевих ресторанів. У місті працює центр допомоги переселенцям з України, де можна отримати необхідні предмети побуту та одяг. Для дітей у місцевій бібліотеці та в музеях влаштовують заходи, пригощають солодощами.
Кілька разів до нас зверталися люди прямо на вулиці: незнайома бабуся пригостила дітей солодощами, чоловік подарував коробку цукерок, жінка дала трохи грошей, щоб купити дітям щось приємне. У магазині вже кілька людей поривалися заплатити за мене на касі. Тобто допомога і підтримка не тільки офіційна на рівні держави, але й на рівні простого людського співчуття людям, які потрапили в біду.
Разом з нами виїхала і частина наших колег, за час перебування тут ми допомогли евакуюватися до Румунії ряду друзів і знайомих, знайомих знайомих, та й просто незнайомим жінкам з дітьми, які тікають від війни.
Зараз у Тулчі дуже багато наших. На вулицях, дитячих майданчиках, у магазинах часто можна почути рідну мову. Частина українців намагається пояснитися з румунами англійською, інші не володіють іноземними мовами, але теж примудряються якось комунікувати.
Звичайно, якщо наважуватися виїхати, то краще робити це разом з друзями або їхати до знайомих чи родичів за кордоном, якщо такі є. Нам пощастило, до того ж ми часто бували у робочих відрядженнях в інших країнах, так що не відчуваємо сильного стресу в чужому оточенні. Але для багатьох це — проблема, опинитися в чужій країні самій з дітьми може здатися страшніше, ніж залишатися вдома під бомбардуванням. Але я б порадила не боятися цього, зараз практично в будь-якому місті Європи ви зможете знайти українців і підтримати один одного.
Що стосується практичних порад: для перетину кордону обирайте менш популярні пункти пропуску, щоб годинами не стояти в черзі. Досить швидко можна пройти кордон пішки на переправі «Орлівка-Ісакча», в машині тут зараз теж доведеться простояти більше 10 годин. Крім того, з Одеси відкрили безкоштовний маршрут до Тулчі, спочатку ви проїдете поїздом до Ізмаїла, а там пересядете на катер, що прямує до Тулчі. У Румунії вас зустрінуть волонтери, які допоможуть визначитися з подальшими діями. Під час війни ви можете в’їхати до іншої країни навіть без закордонного паспорта, не вимагається дозвіл другого з батьків на вивезення дитини, не питають документів на тварин, процедури максимально спрощені.
Хочу відзначити, що не варто відразу подавати на статус біженця, це довга процедура, яка накладає на вас багато обмежень. Навіть без цього статусу ви можете перебувати в країнах Європи терміном до року і отримувати необхідну допомогу та доступ до соціальної підтримки, медицини, освіти для дітей.
Для себе я вирішила, що краще тимчасово виїхати, щоб захистити життя і здоров’я дітей, в тому числі психічне. Крім того, якщо вдома я не можу відчутно допомогти армії або людям, краще не навантажувати систему забезпечення країни, яка і так працює з перебоями у воєнний час. Тут же ми допомагаємо переселенцям, а ще передаємо в Україну дефіцитні ліки та обладнання, продукти харчування та інше.
В Одесі залишилися мої батьки, родичі, друзі. Дуже сподіваюся, що ми дуже скоро зустрінемося в мирній Україні. Бережіть себе і своїх близьких!











