сб, 21 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Розділ V

Повернення на круги своя, або Все йде своїм чередом

Треба визнати, що Маша ніколи не славилася світлим розумом, так само, як і красою. Такі, як вона, все життя працюють, причому руками. Але любов до праці, як і жага до наук, у Маші були відсутні.
Спочатку Ірина Йосипівна сильно засмучувалася з цього приводу, але з роками змирилася. Правда, все частіше і частіше відправляла дочку до бабусі, в яку, як їй здавалося, і пішла Маша.
Ірина Йосипівна, по чоловікові Степанова, а з роду Фінкельштейн, завжди вважала себе цілком і повністю татовою кровиною — мудрою матеріалісткою з холодним розумом і серцем. Риси, які, як вона любила повторювати, не тільки допомагають виживати, але й дають можливість насолоджуватися життям.
На відміну від дружини Зої, Йося все своє життя працював і заробляв. Робив це з властивою йому легкістю та елегантністю. Коли хтось запитував, чим він займається, Йося, примруживши глибокі темні очі, жартував: «Відбираю гроші у нічого не підозрюючого населення в особливо великих розмірах».
Щодо розмірів, Йося мав звичку перебільшувати. Вони аж ніяк не були такими значними, як хотілося б Зої. Але чарівна Зоя Степанівна не любила засмучувати ні себе, ні чоловіка, тому все, чого їй не міг дати з низки причин Йося, вона успішно брала в інших.
Зоя Степанівна мала репутацію істоти трохи скандальної і, як повторювала Іра, зовсім відірваною від буденного життя. Вона насолоджувалася поезією та добрим сухим вином, надавала перевагу гамірним компаніям і мала репутацію світської левиці свого часу.
Таких, як Зоя, мама Марії Олександрівни, відверто не любила. І якби можна було виїхати від своєї родительки ще далі — обов’язково б це зробила. Але доля розпорядилася інакше, передчасно зробивши київського студента Сашу батьком, а згодом і чоловіком перспективної аспірантки — Іри. Молода сім’я вкоренилася в місті на семи пагорбах, за межі якого виїжджала не густо, але з радістю відправляла звідти свого первістка Машу.
Пропотівши під червневим сонцем, незграбний Саша, озираючись по сторонах, простягав провіднику пляшку, загорнуту в «Известия», на яких виділявся набраний жирним шрифтом заголовок «МИР В ЧЕЧНІ ПОТРІБЕН НАРОДУ, А НЕ ТЕРОРИСТАМ». Провідник, абсолютно не звертаючи на нього уваги, відвертав край газети, з цікавістю оцінюючи літраж того, що ховалося під нею. В ті часи його, як і значну частину населення країни, горюча суміш цікавила куди більше, ніж новини, надруковані в «Новой жизни», «Донецком кряже» чи «Голосе Украины».
Дівчинка сідала в купе провідника, а вже вранці бабуся Зоя зустрічала онучку на пероні найсонячнішого міста — Одеси. Разом вони протискувалися крізь натовп збуджених туристів та одеситів, що робили «бізнес»: «Кімната біля моря! Дешево! П’ять хвилин до пляжу!», «Ще одна людина в Затоку! Везу в Затоку!». Крики залишалися все далі за спиною Маші, що вдихала солодко-солоне повітря улюбленого нею міста, яке, як казала бабуся, «майже Париж»!
— Бабусю, — загребаючи рукою пісок, нагрітий жарким одеським сонцем, окликнула Маша.
— Знову?! — додавши до свого томного голосу залізну нотку, промовила Зоя Степанівна. — Скільки разів я тобі казала, не називай мене так!
— Так, Зоє, — одразу виправилася онучка.
— Ну от… А то заладила, бабуся-бабуся… Яка з мене бабуся? Бабусі ось, — Зоя кивнула в бік огрядної жінки, що годувала дитину вареними яйцями. — Ось це бабуся. Ну, то що ти хотіла, булочко?
Лежачи на пошарпаному дерев’яному шезлонгу, Зоя повернулася до онучки, як «Клеопатра на ложі» Врубеля.
— Ба… Зоє, я вирішила! Виросту і буду президентом! Адже президентом бути добре, правда?
— Ммм…добре. Добре. Це куди краще, ніж космонавтом, мила! Я тобі давно казала, що на землі комфортніше, ніж у космосі. Особливо в Парижі. Що може бути краще, ніж випити келих розе в Le Procope і запити його еспресо з бісквітом?
— Морозиво пломбір! — переконливо сказала Маша.
Море пахло мідіями та йодом. Хвилі ритмічно накочували одна за одною, пестячи своєю прохолодою ноги. Ні турбот тобі, ні відповідальності — одні можливості. Бабуся, опустивши солом’яний капелюх на лоб, занурилася в «Райський сад». Маша жувала персик, і здавалося, так буде завжди.
На жаль, Маша, як, втім, і саме життя, ніколи не відрізнялася постійністю. Вже через пару років з президентів дівчинка перекваліфікувалася в моделі. Граціозно, немов пантера на полюванні, вона підкорювала подіуми, споруджені з того, що було, в районних будинках культури.
Перед кожним її виходом мама нервово дихала в пакет і питала Бога, за які провини вона заслужила цю дитину? Якби не вона його народжувала, то ні за що б не повірила у свою співучасть до зачаття.
Переконати Машу у виборі професії, якщо «це» взагалі можна назвати професією, враховуючи її амбіції та ослину впертість, було неможливо. Іра покладала надію тільки на одеський апетит дочки, і в результаті виявилася права. Як з’ясувалося, поїсти Маша любила набагато більше, ніж дефілювати.
Гаряча і пишна, як свіжоспечена здорова булочка, Маша стала студенткою «педу». Ну, а далі… Далі все по накатанній — робота в початковій школі, заміжжя, розлучення, поділ… Залишилося тільки самотність і незадоволена спрага пригод, які, як їй тоді здавалося, вже не для неї.
Лежачи на злегка пошарпаному, як і вона сама, дивані, Маша напружено думала, а це траплялося не так вже й часто.
Вийти заміж за мента?! Вийти заміж вдруге?
Як не шукала, але плюсів у заміжжі Марія Олександрівна не знаходила. Піклуватися про себе доведеться, як і раніше, та ще й борщі готувати. На 8 Березня, швидше за все, він вручить несвіжі тюльпани з таким обличчям, ніби це каблучка з каменем… як мінімум у карат. На Новий рік подарує рожевий халат, в якому вона буде киснути перед телевізором, уявляючи, що, одягнувши його, виглядає мило, а не дурнувато. Потім, не дай, Господи, з’являться діти. Маленькі солодкі вампірята, що висмоктують з мами не тільки молоко, але й усю кров.
Мда…
Заміжжя точно поховає мрії про Париж, про його нічне життя, наповнене дзвоном кришталю, ароматом шампанського та устриць. Її затягне трясовина буднів, зробивши схожою на одну з тих недолугих жінок, що годують на пляжі своїх онуків вареними яйцями. Підступно, як золоте напилення на фальшивих прикрасах, зітруться всі її амбіції та мріяння.
Потім, незважаючи на те, що Діма — симпатичний чоловік (машина, квартира, добрі батьки), у ліжку він не те що не Петро Великий… Напевно, навіть Іммануїл Кант беріг себе менше, ніж він! І хоча Маша зовсім не претендувала на апетити Катерини II, але й прощатися з радощами сексуального життя була не готова.
Кажуть, це не головне… Але, якщо не це, що тоді? Читати книги і дивитися фільми Маша може і сама, для прогулянок теж виходити заміж не обов’язково. Чоловік для захисту? Але в цьому напрямку і туфлі з гирею непогано працюють. Чоловік для заповнення простору перед телевізором або як компаньйон під час сніданків? Хмм… Куди зручніше завести собаку.
«Ні, — думала Марія Олександрівна, — чоловік зобов’язаний пробуджувати в жінці жінку. На нього повинні відгукуватися розум і тіло, а Діма…».
Діма викликав у неї приховане почуття жалю та неприборканого первородного страху.
Останні дні страх став основним почуттям Марії.
Вона боялася, що Костя ніколи не поверне «позичені» гроші, боялася заходити в соцмережі, щоб не побачити якихось пікантних фото з тієї злощасної ночі. Боялася телефонувати Ромі, а коли телефонувала, боялася, що він візьме слухавку. Коли ж хлопець не відповідав, боялася, що з ним щось сталося, або, що куди гірше, боялася, що «її Рома» (друг і опора, найкращий з колишніх) нещадно підставив її, і що вкрадені ним гроші (Машині гроші!) спокійно лежать у бардачку його карибсько-синього «Ауді».
Марія Олександрівна, одягнена у свіжокуплену ажурну білизну з «Білого Їжака», розглядала в дзеркалі свої, як сказала б мама, «безбожно випираючі» принади і з кожною секундою все більше утверджувалася в думці, що ні Діма, ні Рома, ні фізрук з її роботи ніколи не стануть героями її роману. Таке добро безумовно повинно бути в добрих руках.
Маша згадала свою першу зустріч з Дімою. Їхню розмову в будинку бабусі. Поцілунок біля портрета Гертруди Стайн. Спочатку думка про смазливого блакитноокого блондина навіть трохи її завела, але вже через мить в голові Маші промайнула інша картинка — Діма з ножем, сирена, відділення міліції.
Одразу в мозку Марії сталася якась незвична реакція співставлення, і наступна картинка, що спливла в її пам’яті — журнальний столик у квартирі Роми.
По спині пробігли мурашки.
— Ось дура! — прокинувся і відчайдушно заволав внутрішній критик. — Дура! Гертруда залишилася в машині! Твою ж матір!
Коли Маша повернулася додому, вже вечоріло. Черговий візит до квартири колишнього нічого не дав. Ні картини, ні Роми там не було.
— А альбом з репродукцією?! — завів критик. — До чого б він був розгорнутий саме на сторінці з картиною, яка належить нам?
— А чому б і ні, він же працює в музеї. І потім, ніхто не знав, що це авторська копія, — виправдовуючись, пробурмотіла Маша.
— Ніхто. Ніхто, крім Діми! — вистрілив у яблучко критик.
Телефонувати Дімі Маша не буде, відповідати теж. Оголошувати про рішення не пов’язувати своє життя з його темною особистістю вона не стане. Поки що. «Повідомляти про розставання потрібно обережно, немов ти кладеш у духовку бісквіт, — вчила її бабуся, — без зайвих рухів і в потрібний час».
Тонкі пальці Марії Олександрівни стрибали по клавіатурі. «Одеса — Париж».
— Прямого рейсу немає, тільки з пересадкою у Відні. Так… слід вказати дату повернення, — Маша на секунду примружила очі, а потім вибрала опцію «авіаквиток з відкритою датою».
Натиснула на наступну вкладку — сайт готелю «Рітц». Брови дівчини мимоволі поповзли вгору. Ціна номера за одну ніч перевищувала суму, зароблену Машею за півроку викладання.
Дівчина наморщила лоб, прикидаючи, як бабуся могла жити в «Рітці» на дідусину зарплату? Та й взагалі, як вона в ті часи зуміла побувати в Парижі? Цей факт був незбагненним, як і багато іншого, що стосувалося суперечливої фігури Зої.
Шукати Гертруду, а разом з нею і Костю-Гемінгуея, найімовірніше було в Парижі, тому саме туди збиралася Марія. Після того, як Хем надіслав меседж, що стосувався довіри, а потім повернув тисячу з тридцяти чотирьох «позичених», вона засумнівалася в його непорядності. І хоча більше про себе він знати не давав, перестати думати про фігуру художника їй було не під силу.
— Припини! Просто він єдиний, хто може розв’язати цей Гордіїв вузол! Ось і все, — Марія намагалася переконати себе і свого внутрішнього критика у своїй неупередженості до Хема.
— Твоя дурість вже допомогла тобі прокинутися на «Ібіці» з голим задом, дивись, щоб у Парижі ти взагалі прокинулася!
— Краще побачити Париж і померти, ніж жити і мати репутацію вчительки в початковій школі!
У маленькому аеропорту Одеси було людно. Маша з невеликою дорожньою сумкою в руках зайняла чергу на реєстрацію. Її переповнювали емоції. Здавалося, вона повернулася в дитинство і стоїть не в аеропорту, а на Дерибасівській, у черзі за пломбіром. У животі лоскотало, а серце калатало швидше, ніж зазвичай. Хоча зазвичай складалося враження, що серця у Марії Олександрівни немає. Особливо часто це відзначали її учні, після чергової контрольної роботи.
Марія подала свій паспорт дівчині, одягненій у червоний костюм, з елегантно зав’язаною на тонкій шиї хусткою. Через кілька секунд вона отримала паспорт назад, а разом з ним і посадковий талон. Трохи більше часу зайняли процедура передпольотного огляду та паспортний контроль.
Тепер Маша сиділа в затишному залі і чекала оголошення посадки. Маячащий попереду Duty Free, можливо, і зацікавив дівчину, але йти туди вона не збиралася. Точно так само, як і в бар, де можна було б випити філіжанку кави з коньяком, якби він не коштував дорожче її футболки.
Думки Маші перебило оголошення про посадку на рейс 619 Одеса — Відень. Настільки швидко, наскільки дозволяла висота підборів «вихідних» босоніжок, дівчина підбігла до стюардеси і простягнула посадковий, та пробила його через базу: «Двадцять сьоме Е. У хвості літака».
Протиснувшись крізь натовп, що заповнив весь прохід, Марія Олександрівна знайшла своє місце і сіла, з полегшенням застебнувши ремінь безпеки.
— Наступна зупинка — Париж! — посміхнулася Маша.
— Наступна зупинка — пересадка у Відні, — уїдливо підкреслив внутрішній критик.
Пілот прогрівав двигуни, внизу робітники від’єднували трап, а Марія Олександрівна подумки перенеслася на бульвар Монпарнас, де разом з Барнсом мріяла про Бретт Ешлі.
Раптом двигуни затихли. З колонок замість звичного «Welcome» пролунало напружене «Attention».
— Степанова Марія Олександрівна! Пасажир Степанова Марія Олександрівна, підійдіть, будь ласка, до виходу в передній частині літака.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса