Розділ 4.
Вийти заміж за мента?
Мар’я Олександрівна самотньо цокала підборами по порожній вулиці. Від кожного удару — луна роздумів розпливалася у вечірньому тумані. Думалося зважено: дзвонити чи не дзвонити в поліцію? Абстрактно: та що ж це таке відбувається зі мною? Тривожно: дивний профіль у машині, кого він нагадує?
Біля неї блиснув бордовою емаллю дорогий автомобіль і повільно поїхав врівень з кроками. Безшумно сповзло скло дверцят. Власник загадкового профілю усміхнено пригнувся і галантним баритоном промовив: «Чи можу я чимось допомогти прекрасній незнайомці?».
Видимо, думки притягують людину, про яку думаєш. Мар’я Олександрівна розвернулася обличчям до борту, інстинктивно відступила на крок, і її наче пронизало спогад, іскрою випурхнувши з забуття підсвідомості: Діма! Так! Так, це його профіль, легкий примруж масляних очей, піднята верхня губа еротомана і нахабно виставлене підборіддя.
Блискавка, що пролетіла від зіткнення поглядів, легке здивування чоловіка секс-символу за кермом підтвердили, що він теж впізнав героїню свого юнацького пожадання. Але опанував собою і широко відчинив дверцята: «Радий зустрічі. Сідайте, вночі все одно не можна ходити містом одній. Тим більше, такій красивій дівчині. Ну… сідай!».
Чи то страх перед темрявою порожнього міста, чи то м’яка наполегливість тону, що не визнавав відмови, яким було зроблено пропозицію, чи то неминуче жіноче потяг до любовної авантюри змусили Мар’ю Олександрівну поступитися.
У теплому, шкіряному кріслі, що обійняло за плечі, вона переконалася, що давнє грубе домагання набуло відтінку пікантної пригоди молодості. Тим більше, що Діма був ввічливий, тонко робив компліменти і досить щиро розіграв каяття, пояснивши свій давній вчинок пристрастю до неї, синьоокої, гнучкої, чарівної.
Банальний натяк на чашку чаю, що зігріває самотнього чоловіка, було грайливо відкинуто обнадійливим: «Не зараз…».
— Цей день настане, — театрально промовив Діма і взяв Марію під руку. Намагаючись не привертати увагу пильних сусідів, вони зійшли на п’ятий поверх.
«А замочок-то зовсім хиткий», — з професійною обачністю подумав Діма. І це майже інстинктивне спостереження повернуло його з адюльтерного дурману до тверезої оцінки того, що відбувається. У коридорі клацнув вимикач, і в Діми тінню пробігло по обличчю відрезвляюче невдоволення: під вішалкою стояли чоловічі туфлі 45-го розміру. Поруч втискалася в килимок чорна пудова гиря.
Легке сп’яніння від флірту, веселе переморгування при вгадуванні цифр, що складають номери їхніх телефонів, скошені на коліна Мар’ї Олександрівни погляди, що супроводжувалися її манірними і ніяк не вдалими спробами натягнути спідницю нижче, — все втратило привабливість, уткнувшись у розчарування: «Так вона заміжня!».
Замість чаю він попросив склянку води, раптом згадав про якусь важливу кримінальну справу, що вимагає термінового втручання. Церемонно поцілував Мар’їне зап’ястя, звертаючись кудись вниз до черевиків 45-го розміру, промовив: «Дзвони» — і пішов. Але замість того, щоб з кожним сходинкою втрачати інтерес до своєї раптово виниклої візаві, він спіймав себе на тому, що подумки відтворює її бідеструпівські форми стегон, піднятість бюста, що, здавалося, готовий вистрибнути з декольте сукні. Дивна, забута з молоду гаряча хвиля пройшла по грудях, несподівано йокнуло серце, защеміло, немов перед іспитом.
***
— Боже мій, діє! — схвильованим шепотом дихала в дзеркало Маша. — Ну, Галко! — і вона спустилася з лабутенів на землю, дістала крем і почала лікувати «бойові» рани, через які власне й оголитися перед пристойною людиною було ніяково.
Маша мала квартиру, що залишилася після розлучення, як трофей, вищу освіту, роботу. Нарешті, зберегла привабливу для чоловіків зовнішність. Але — чоловіка в неї не було. З близьких була тільки шкільна подруга.
— Всі твої проблеми через те, що ти ні з ким не живеш, — повчально мовила вона, пускаючи дим під стелю. — Не сперечайся. Звідси й твої страхи, тому й спиш при світлі. Що робити? — вона задумалася. — Ну, поки з’явиться «принц сиреневий», купи туфлі великого розміру, гирю. І постав у коридорі. Грабіжник залізе, побачить і подумає, що тут живе чоловік серйозний, так що краще змиватися.
— Ти звідки знаєш, мадемуазель Сьоміна?
— Поки жила з моїм придурком, усі його ментівські штучки вивчила.
На Старокіному на Машу весело дихнув перегар старьовщик:
— Беріть, громадяночко, не дивіться, що ношені. У таких прохарях ваш чоловік до Вінниці сходить і назад до вас повернеться. А гирю? Давайте 200 і ваша. З доставкою? Тільки до під’їзду і тоді надбавочку на магарич.
— Зараз вирішу життєві проблеми, — Маша гнівно відкидала мокру пасмо, що липло до спітнілого чола. І, стиснувши зуби, тягла гирю на верхотуру, з кожним взятим сходовим майданчиком осягаючи, що й у чоловіків буває нелегка доля.
***
Тим часом, пізня година ще не підійшла до своїх сновидінь.
— Що, Петрухіне, закохався на ніч дивлячись, — бурчав у телефонну трубку Сьомін. — А якщо ні, то чого старому дружбану дзвониш за північ. Ну, приїжджай. Та не на своїй, бери машину. Потім адже за кермо не сядеш. Як чому? Ти без пляшки в двері стукати не смій. Холостяк, блін!
Збираючись, Діма з схваленням дістав з бару півторалітрову «Смирновську» горілку, загорнув палицю сервелату, зняв разом з костюмом імідж успішної в справах людини. З Сьоміним він вчився в академії. Старлей був перспективним розшуківцем, але занадто в’їдливим, докопуючись іноді до того, до чого не слід. А головне — непоступливим, від чого і був не в чинах.
Діма, хоч і походив на синка блатного пахана, походив з генеральської родини. Майорські погони він давно обмив і тепер припасав горілочку для банкету з нагоди швидкого пуску в експлуатацію підполковницьких зірок. Йому вистачало грошей, положення, влади, секретарка Світлочка, виставивши бюст, по стійці струнко захоплено артикулювала: «Доброго ранку, Дмитро Євгеновичу!». І раптом дивним чином запала в душу якась Машка, яку колись ледь не зґвалтував. Гаразд — пора по чарці!
Сьомін з колишньою не спілкувався. Подруг її не жалував. Але знав, що всі вони, як на підбір, — не заміж. З цими словами він, сам того не відаючи, підливав Дімі «смирновської», як олію у вогонь. Шльопаючи капцями по голих п’ятах, він ходив по кімнаті і міркував вголос:
— Діма, вибач, але ти що, козел? Ні, ти закуси ковбаскою-то, закуси щільніше і подумай. Це ж зло-чин! А якщо мені його дадуть розслідувати? А? Друже мій.
— Та начебто все гладко
— Фу! Ну ти впертий. Ромео! Значить, таку, кажеш, придумав схему: вона — на роботі. А ти упевнився, що замок хиткий. Так? Так! Ти його відмикаєш і скоюєш крадіжку. Так-так, для нас — умовну. Але згідно кодексу — справжню. І що? Вона звертається до тебе, ти робиш внесок у загальний відсоток розкриваності, повертаєш їй її добро і стаєш лицарем-рятівником в її синіх очах.
— Так, — п’яно кивнув Діма. — Будеш у нас шафером.
— Передачі я тобі по п’ятницях приносити буду, — буркнув Сьомін. — Відмичками хоч користуватися не разучився?
Два дні Петрухін злився. На себе! І безжально бичував своє непохитне раніше самолюбство, переступивши через яке, думки все одно поверталися до шкільної вчительки, одягненої, як профурсетка. І не витримав! Ретельно зважуючи і оцінюючи кожну свою дію безсльозими очима слідчого, він, з козирком, насунутим майже до самих приклеєних вусів, у м’яких капцях по-котячому піднімався на п’ятий поверх.
— Діма! Дімочка, — що мені робити? Рідненький, допоможи! Вкрали коштовності, подарунок мамин, гроші, все-все, — ридала в трубку Маша.
— Машенько, Машенько, — схвильовано дихав їй у відповідь Петрухін. — Золота моя, та я заради тебе… та всіх бандитів пересаджаю. Я злодія цього особисто спіймаю. Вуха надеру. І це саме, ну… все-все поверну: і гроші, і намисто, все, і кулончик з Нефертіті. Машенько, тільки не ходи нікуди. Чекай мене. У райвідділ ні в якому разі не дзвони! Не потрібно це! — повторив він ще раз вже зі звичним начальницьким натиском.
Темно-бордовий «Феррарі» мчав, минаючи перехрестя, лавіруючи між автобусами, мопедами, іномарками, насміхаючись над світлофорами. І Маша чекала його власника не менш сильно, ніж колись розпису в доленосний день, призначений адміністрацією ЗАГСу. Страх перед невідомим поглинався невиразним передчуттям щастя, нерозуміння, яким воно буде, змінювалося надією, її розфарбовувала збентежена уява і, нарешті, перемагала цікавість. А крізь неї проступала вражаюча жіноча здатність навіть на гребені стресового переживання пам’ятати напам’ять кожну деталь туалету, кожну дрібничку в домі.
— Миленький, швидше. Все вкрали. Навіть гирю і старі туфлі… — примовляла Маша, по мірі викиду гнітючих емоцій все більше приходячи до тями. — Навіть туфлі віртуального чоловіка і його гирю вкрали. Гирю-то навіщо? — промовила Мар’я, звертаючись вже до самої себе і дивуючись тому, що сталося. Вона з подивом дивилася на своє заплакане обличчя і мовчки розмовляла з відображенням, поки майор Петрухін, без п’яти хвилин справжній підполковник, безжально витискав акселератор.
— Кулон з Нефертіті? Ну, припустимо, він бачив його на мені, — міркувала вона. — Гроші? Ну, зрозуміло, гроші злодій завжди бере першими. Але звідки він дізнався про намисто? Я його вже сто років навіть не діставала зі скриньки. Красиве, до речі. А як його тепер надіти? Ніяк. А він звідки про нього знає? Насправді: звідки?
Дзвінок у двері відволік її від цих детективних думок.
— Ось! — Петрухін тріумфуюче потряс худою пачкою доларів! — Зловили гада! З доказом. Я його взяв, коли він хотів збути крадене.
І на стіл лягали каблучки, кулончик з профілем єгипетської цариці, намисто. Петрухін помітно нервував, пальці тремтіли, не слухалися і з трудом витягали з кулька біжутерію, блискучі брязкальця. Маша з появою на світ чергової прикраси усміхалася все ширше. І до Діми стало доходити, що з кожною дрібничкою, покладеною до ніг обраниці, він все безглуздіше виглядає. Апофеозом дурості стали загорнуті в газету ненадіті черевики 45-го розміру.
— А гирю куди дів? — хихикнула Маша.
— Я принесу, — червоніючи від розуміння, що розсекречений, запевняв Діма, — я, я тобі нову куплю! Тільки не ображайся, ну не знав я, що робити. Не міг інакше, — викрикував він, вже злившись з Машею в нестримному реготі.
На цій хвилі він схопив її на руки. Вона обм’якла, довірливо притулилася до нього.
Потім вони довго лежали мовчки. Діма стурбовано поглядав на жінку, тяжіння до якої виявилося вище розуму і підвищення по службі: «Невже їй було погано зі мною», — ворочалася у нього в голові неспокійна думка.
Маша дивилася вгору і втомлено дихала: «Хороший, звір! Ну що тепер, стелю побілити до весни чи охмурити його до кінця і вийти заміж за мента?».











