Одеський морський вокзал знають у всьому світі. Ще не так давно, до початку пандемії коронавірусу, тут швартувалися пасажирські лайнери під прапорами різних країн. І на причалах морського вокзалу звучала англійська, французька, німецька, італійська, грецька і навіть японська мова.
Але коли я приходжу на морський вокзал помилуватися Воронцовським маяком, від якого багато років відходив у далекі плавання, і подихати незабрудненим автомобільними вихлопами свіжим повітрям рідного Чорного моря, то згадую вже далекі радянські часи, коли цього вокзалу не було й близько, а в порту була стара пристань, яку називали Кримською. А називали її так тому, що щодня від цієї пристані відходило по Кримсько-Кавказькій лінії чергове пасажирське судно: «Україна», «Грузія», «Росія», «Львів», «Перемога», «Адмірал Нахімов», «Аджарія», «Колхіда».
А прізвища капітанів цих суден знала вся Одеса. На «Україні» капітаном був І. Манн, на «Грузії» — Е. Гогітідзе, на «Росії» — О. Сорока, на «Львові» — М. Григор, на «Перемозі» — І. Письменний, на «Адміралі Нахімові» — О. Соболєв, на «Аджарії» — О. Назаренко, на «Колхіді» — Родріго Ернандес. За національністю капітани були росіянами, українцями, капітан Гогітідзе був грузином, а капітан «Колхіди» — іспанцем.
…18 липня 1936 року в ефірі прозвучала коротка фраза: «Над усією Іспанією безхмарне небо». Це був сигнал до початку фашистського заколоту, піднятого іспанським генералом Франко проти законного республіканського уряду, в якому переважали комуністи. З цього дня в Іспанії почалася жорстока громадянська війна. Тривала вона до 1939 року і закінчилася поразкою республіканців. З 1939-го по 1975 роки, до самої смерті генерала Франко, в Іспанії правив фашистський режим.
У роки тієї війни Франко допомагали глави фашистських держав Німеччини та Італії — Гітлер і Муссоліні, а республіканцям — Радянський Союз.
Армади німецьких та італійських літаків нещадно бомбили іспанські міста — Мадрид, Барселону, Валенсію, які утримувалися республіканцями. І під руїнами зруйнованих будинків гинули тисячі людей. Військові кораблі Франко арештовували біля берегів Іспанії радянські судна з вантажами для республіканців, а то й топили їх.
Так, у 1937 році був потоплений теплохід Чорноморського пароплавства «Комсомол». Екіпаж встиг висадитися на шлюпки, але моряків підняли на борт франкістського крейсера, який і потопив гарматними залпами радянське судно. Екіпаж «Комсомолу» на чолі з капітаном О. Мезенцевим доставили на острів Пальма-де-Майорка і ув’язнили в похмурій середньовічній в’язниці «Санта-Марія».
У цій в’язниці моряки провели півтора року, зазнаючи тортур і знущань. Матрос теплохода Іван Гайдаєнко, який згодом став відомим радянським письменником-мариністом, написав про ці події роман, який так і назвав — «Санта-Марія».
Так от, у грудні 1936 року до Одеси прийшов іспанський теплохід «Ciudad de Tarragona», на борту були діти, чиї батьки загинули або на фронті, або внаслідок запеклих бомбардувань мирних міст. Капітаном теплохода був 36-річний моряк Ернандес.
Прийшовши до Одеси, капітан дізнався, що генерал Франко за вивезення дітей до Радянського Союзу засудив його заочно до смертної кари. Тому повернутися на батьківщину Ернандес не міг і попросив у радянського уряду політичного притулку.
З Одеси іспанські діти роз’їхалися по різних містах СРСР. Згодом вони отримали в навчальних закладах країни, що їх прихистила, добру освіту та гідні професії.
А капітан Ернандес залишився жити в Одесі. Теплохід «Ciudad de Tarragona» вступив до ладу суден Чорноморського пароплавства і був перейменований на «Львів». Плавав він між портами Чорного моря, не виходячи за Босфор.
Після нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз теплохід «Львів» став плавучим госпіталем, вивозячи з обложеної фашистами Одеси, а потім із Севастополя поранених, доставляючи їх до портів Кавказу. За роки війни теплохід багаторазово зазнавав нападу німецьких літаків, але завдяки мужності та вмілим діям капітана залишався на плаву. За свої героїчні рейси Указом Президії Верховної Ради СРСР теплохід був нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора.
Після закінчення війни, коли почав відновлюватися флот Чорноморського пароплавства, капітан Ернандес отримав призначення на пасажирський теплохід «Колхіда», який працював постійно на Кримсько-Кавказькій лінії. Одружився. Дружину звали Єфросинія. Фрося. Але вийшовши заміж за іспанця, вона стала називати себе Флорою.
Невдовзі дружині капітана довелося летіти до Москви ось з якої причини. В СРСР на кожному судні обов’язково був помполіт — помічник капітана з політичної частини. Але волелюбний іспанець не терпів над собою жодного контролю. І мав у пароплавстві репутацію найнезручнішого капітана. Після кожного рейсу він списував чергового помполіта.
Скінчилося це тим, що з обласного комітету партії надійшла до пароплавства команда — зняти з капітанського містка «Колхіди» цього впертого іспанця. Ось з цієї причини дружина Ернандеса літала до Москви до генерального секретаря комуністичної партії Іспанії Долорес Ібаррурі, яка жила в еміграції в радянській столиці. Син її — військовий льотчик — загинув у повітряному бою під Сталінградом.
До кого з членів радянського уряду зверталася Долорес Ібаррурі — не знаю, але з Москви надійшла команда: повернути Ернандеса на «Колхіду».
Не пам’ятаю, з якого приводу газета «Моряк» вирішила надрукувати нарис про капітана Ернандеса. У ті роки я постійно друкувався в цій газеті. Заступник головного редактора Яків Григорович Кравцов, який у 20-х роках минулого століття разом із К. Паустовським починав працювати в «Моряку», попросив мене зустрітися з капітаном «Колхіди» і взяти в нього інтерв’ю. Для цього він видав мені посвідчення позаштатного співробітника газети.
Моя сусідка працювала у відділі кадрів пароплавства. І перш ніж зустрітися з капітаном, я попросив її дати мені прочитати його особову справу. З особової справи капітана Ернандеса я дізнався, що народився він у 1899 році в рибальському селі неподалік Барселони. З дитинства полюбив море. Він закінчив у Барселоні морську академію, плавав штурманом на торгових суднах Іспанії, а потім і капітаном.
«Колхіда» стояла в ремонті. Я прийшов на судно і попросив вахтового штурмана доповісти капітану, що з ним хоче поговорити кореспондент «Моряка». Ернандес прийняв мене у своїй просторій каюті, попередивши, що часу в нього мало, бо він має йти на нараду.
Незважаючи на вік, це був спортивної статури моложавий чоловік із густою гривою сивого волосся. У всьому його вигляді відчувалася інтелігентність. І всім своїм виглядом він нагадував мені аристократа зі старовинних іспанських романів.
Російською він говорив із невеликим акцентом. З усієї тодішньої розмови я пам’ятаю лише, як запитав його, що головне в роботі капітана. І пам’ятаю відповідь: «Головне — відчувати своє судно, як живий організм, і поважати тих, з ким працюєш».
Другий раз я побачив Ернандеса у 1956 році на старій Кримській пристані, звідки відходив до Іспанії пасажирський теплохід «Крим», на якому поверталися на батьківщину ті самі діти, яких 20 років тому, у 1936 році, зустріла Одеса. Втім, до Іспанії їхали вже не діти, а дорослі люди. Перед відплиттям теплохода на пристані відбувся мітинг. Проводити іспанців прилетіла з Москви Долорес Ібаррурі. Після її палкого виступу на трибуну з прощальними промовами піднімалися представники одеської громадськості та самі іспанці, які дякували радянським людям за все, що вони для них зробили. На цьому мітингу виступав і колишній в’язень в’язниці «Санта-Марія» письменник Іван Петрович Гайдаєнко.
В Іспанії правив ще фашистський режим генерала Франко. І капітан Ернандес, засуджений заочно до смертної кари, повернутися до Іспанії не міг.
Коли «Крим» почав відходити від причалу, я подивився на Ернандеса — в очах у нього стояли сльози. Вже всі, хто проводжав, розійшлися, теплохід був далеко за маяком, все далі й далі йдучи в море, а Ернандес, все стояв і стояв, дивлячись услід теплоходу — на старій Кримській пристані в Одесі, що стала для нього рідною…











