Два коти ліниво ніжилися на сонці по різні боки доріжки, протоптаної безліччю ніг, у нашому недоглянутому дворі. З нагоди неділі двір був порожній, не рахуючи розвалилися нежинок. Але тут на цій майже пасторальній картинці з’явився третій персонаж.

Маленька сорока вальяжно приземлилася акурат між далекими родичами тигра.

Один із котячих навіть вухом не повів, напевно, снилися йому пачки сосисок, а може, ще якесь ласощі…

Другий же напружився, можна сказати, очманів від такої нахабності пернатої малолітки і став спостерігати, як вона, з цікавістю озираючись, прогулюється поблизу, не виявляючи жодних ознак занепокоєння від небезпечного сусідства. Він почав повільно, але наполегливо збирати своє тіло, все з більшою амплітудою помахував хвостом, ніби набираючи оберти і готуючись до стрибка.

Сорока продовжувала проходжуватися і озиратися, не показуючи хоч якогось хвилювання.

Критичний момент наближався. Ось-ось тварина, підкоряючись інстинкту хижака, стрибне на таку, здавалося б, легку здобич.

І тут пташка змахнула крильцями і через секунду опинилася на нижній гілці найближчого дерева, де так само, як і на доріжці, стала крутити головою на всі боки, видимо, поки навіть не припускаючи, яким небезпечним може бути для неї навколишній світ.

А мисливець відразу розслабився, знову розвалився і ніби миттєво задрімав.

Ось такий тимчасовий куточок Дурова утворився у мене під вікнами. Вірніше, галявинка.