Двадцять другого вересня, вітаючи учасників одеського підпілля з Днем партизанської слави, завідувачка музею Партизанської слави загальноосвітньої школи № 65 Людмила Старих, лауреат «вечеркінського» конкурсу «Люди справи», не приховуючи хвилювання та зрозумілої радості, повідомила, що знайшлися нові документи про подвиг одесита Костянтина Олександровича Чеховича. Їх надали в дар музею донька героя Надія Костянтинівна та його онучка Ірина.
…Це було 78 років тому, 13 листопада 1943 року, в окупованому нацистами містечку Порхов під Псковом. Місцевий кінотеатр, в якому зібралися для перегляду кінокомедії «Артисти цирку» військовослужбовці частин гарнізону, вибухнув, поховавши під уламками будівлі понад 700 солдатів вермахту, 40 офіцерів та двох генералів. На пошуки диверсанта були кинуті значні сили поліції безпеки, гестапо, агентура абвергрупи 311. Їх очолив оберфюрер СС Фріц Панцінгер.
Німецьке командування у своїх звітах до Риги та Берліна, бажаючи зменшити гнів фюрера, повідомило про загибель «лише» 357 осіб. Саме стільки трун було замовлено у порхівських майстрів. Примітно, що навіть сам процес поховання був фальсифікований. На ділянці місцевого кладовища, де відбулося поховання загиблих, були споруджені великий білий хрест та 192 могили з чорними хрестами. Високопоставлених офіцерів відправили в трунах залізницею на батьківщину. Про диверсію доповіли особисто Гітлеру, той оголосив Чеховича своїм особистим ворогом і призначив велику винагороду за його спіймання. Лише після звільнення Порхова слідчою комісією було встановлено, що в кожній могилі знаходилося по два-три трупи окупантів.

Довгий час ім’я партизана-диверсанта не розголошувалося. Навіть з’явилося кілька версій здійснення акту відплати, низка партизанських загонів взяла на себе відповідальність за нього. Таємниця навколо цієї диверсії пояснюється просто: про підготовлювану операцію знало лише кілька осіб з керівництва 7-ї Ленінградської партизанської бригади, що діяла в Порховському районі.
Хто ж цей герой, який зробив суттєвий внесок у перемогу над ненависним ворогом? Ним виявився одесит, розвідник Костянтин Чехович. Деталі диверсії розкрили колишні чекісти В. Карасьов та Є. Голубєв, а також журналісти А. Крилов, О. Дементьєв, А. Подольський, В. Кириллов, Ю. Пахрін, В. Краснопєвцев, Є. Туфанов, Ю. Васильєва та житель села Раділово Ілля Дмитрович Дмитрієв.
Костянтин Олександрович Чехович народився у 1919 році в Одесі, де закінчив середню школу та Індустріальний інститут. Інженерна справа дуже подобалася хлопцю. У 1939 році Костянтина призвали до армії, і він потрапив до Литви, де дослужився до посади командира взводу саперів. На самому початку війни Чеховича направили для диверсійної роботи в тилу ворога. Але 11 серпня 1941 року його загін потрапив у засідку, Костянтин був поранений і потрапив у полон. Важка контузія бійця змусила німців втратити пильність, що дозволило йому через два тижні втекти з полону до партизанів 7-ї Ленінградської бригади. Сапера з радістю прийняли в дружню партизанську родину.
Невдовзі командування дало Костянтину завдання вирушити до невеликого міста Порхов, стати «сплячим агентом» і чекати подальших вказівок. Для цього довелося навіть оформити шлюб з Євдокією Васильовою, у якої він винаймав житло. Працював спочатку за суто одеською спеціальністю годинникарем, потім електриком на місцевій електростанції. Будинок батьків дружини в сусідньому селі Раділово став важливою явкою, на якій Чехович зустрічався з партизанськими зв’язковими. Так минуло два роки. Командир партизанів Михайло Малахов планував підірвати електростанцію, але затія зірвалася, оскільки німці посилили охорону, прибравши зі штату місцевих жителів. Костянтин знайшов нову роботу — механіком у порхівському кінотеатрі. На першому поверсі просторого цегляного будинку розташувався кінотеатр, а на другому — Служба безпеки СС та офіс військової розвідки Абвер-Норд. Кращого місця для диверсії важко було вигадати.

Костянтин швидко дослужився до посади адміністратора кінотеатру, що дало йому можливість вільно переміщатися будівлею та приходити на роботу в будь-який час. Однак для вибуху будівлі потрібно було не менше 60 кілограмів вибухівки. Її доставка теж була особливо зухвалою операцією. Довгі місяці Костянтин носив до кінотеатру вибухівку в кишенях та маленькій сумці з обідом. Але наприкінці літа він став використовувати візок з яблуками, а потім і з журавлиною. Те, що адміністратор кінотеатру везе звідкись фрукти та ягоди на продаж, не викликало у німців підозр. Під купою фруктів Костянтин завжди ввозив до міста невеликий згорток тротилу, який ховав удома. Переносити згортки всередині приміщень допомагали юна прибиральниця Євгенія Михайлова та кіномеханік Сергій Шелковников. А от розмістити тротил у кінотеатрі було складніше.
Зі спогадів самого Костянтина Олександровича, переказаних його донькою Надією Костянтинівною під час відвідування музею партизанської слави: «Незважаючи на наявність перепустки, контролювалися всі мої переміщення в кінотеатрі, а перед сеансами ретельно перевірявся зал, ніші під ложами та комірчина для зберігання інвентарю. Навіть цілісність павутини патрульні перевіряли. Мені вдалося замаскувати тротил — так, щоб не зачепити навіть павутинки, розрахувати силу та час вибуху за допомогою саморобного таймера у старенькому хронометрі та втекти від переслідування, а головне — врятувати свою дружину та маленьку дитину».
Сама Надія Костянтинівна пам’ятає, як батько розповідав про війну, але при цьому про свою участь в операціях говорив дуже мало. Часто з іронією згадував, що в партизанському загоні його звали Костя-одесит.

Після блискучої операції Чеховича призначили начальником штабу 2-го загону 7-ї Ленінградської партизанської бригади. Костянтин Олександрович продовжив свій славний бойовий шлях — під його керівництвом були пущені під укіс 49 поїздів, підірвані 4 залізничні та 9 автомобільних мостів, знищено понад 3 500 німецьких загарбників.
Відомо, що К. Чеховича представляли до звання Героя Радянського Союзу, але в останній момент передумали давати нагороду. Сам колишній партизан ніколи не прагнув до відомості, слави та пошани. Костянтин Олександрович після війни працював на керівних посадах у будівельно-монтажних організаціях. За іронією долі, йому довелося брати участь у відновленні тих самих мостів, які він підривав за часів своєї партизанської діяльності.
На схилі літ Костянтин Олександрович повернувся до рідної Одеси, де продовжував навіть на пенсії працювати начальником цеху Одеського механічного заводу. Помер герой у 1997 році і похований у рідному місті. Його доньці та онуці вдалося побувати в Порхові, коли у 2013 році було відкрито пам’ятну дошку на честь Чеховича.
— Прикро, але ця героїчна людина, наш земляк, так і не була нагороджена за свій неймовірний подвиг. Рада музею вирішила присвятити Костянтину Олександровичу окрему експозицію, — зізнається Людмила Старих.











