Влітку цього року мене, як письменника-мариніста, запросили на зустріч з ветеранською організацією одеських китобоїв.

Колись за радянських часів китобої були гордістю Одеси. З перших повоєнних років вони йшли на промисел у далеку холодну Антарктику на китобійній флотилії «Слава». Сама китобаза та китобійні судна були пригнані до Одеси з переможеної фашистської Німеччини. А пізніше, коли флотилія за своїм технічним станом прийшла в непридатність, на Миколаївському суднобудівному заводі було збудовано дві нові китобійні флотилії. Одна була названа «Радянська Росія», а інша — «Радянська Україна». «Радянська Росія» пішла працювати на Далекий Схід, а «Радянська Україна» була приписана до Одеси.

Щоосені китобої йшли в Антарктику на свій нелегкий промисел, який тривав 8—9 місяців. І кожне повернення китобоїв до Одеси було справжнім святом міста.

Коли «Радянська Україна» кильватерним строєм повільно входила в Одеський порт, де на причалах з величезними букетами квітів зустрічали її друзі та родичі, не тільки причали порту були повні зустрічаючих, але й на схилах Приморського бульвару і навіть на дахах будинків, що стояли поруч, було повно народу. На китобазі, що увійшла в порт, виднівся величезний транспарант «Здрастуй, улюблена Батьківщина!».
Після швартування китобази до рідного причалу, на якому були збудовані трибуни, де китобоїв чекало все керівництво міста, капітан-директор «Радянської України» Олексій Миколайович Соляник сходив на берег і доповідав першому секретареві Одеського обкому партії про виконання китобоями державних планів, а потім, піднявшись на трибуну, вітав одеситів і дякував за урочисту зустріч.
Три дні місто святкувало повернення цих відважних людей. У всіх одеських дворах, де жили китобої, стояли накриті столи, за якими сиділи не тільки сусіди китобоя, що повернувся з Антарктики, але навіть перехожі, які випадково опинилися біля цього двору.
У ті радянські часи китобої були настільки в пошані, що їм навіть була присвячена оперета «Біла акація», музику для якої написав знаменитий композитор Ісаак Дунаєвський. Одна з пісень «Білої акації» стала гімном Одеси. А на Одеській мерії куранти щогодини відбивають мелодію з цього гімну.
Плаваючі третім механіком на танкері «Херсон», я двічі ходив в Антарктику і бачив, як у найважчих умовах полювали на китів мої земляки. Ми привозили китобоям пошту, дизельне паливо, живу худобу — свиней та овець, — яких вони забивали на китобазі. А у зворотний рейс ми брали в танки китовий жир. І кожен наш прихід в Антарктику теж був для китобоїв святом.
Моя зустріч з ветеранами «Радянської України» відбувалася на вулиці Левітана в кафе з гучною назвою «Пафос». Людей зібралося чимало. З китобоями прийшли не тільки їхні дорослі діти, а й онуки. Виступаючи перед китобоями, я розповів про багаторічну літературну роботу і про те, що кілька разів бував в Антарктиці і бачив, яким пекельним був труд цих людей.
Після мого виступу серед багатьох запитань було й таке: «З якими цікавими людьми доводилося зустрічатися в далеких плаваннях?»
Зустрічей було багато. Запам’яталися не всі. Однією з головних була моя зустріч з артистами Московського театру ім. Вахтангова.
Один час я плавав старшим механіком на пасажирському теплоході «Україна». Працювали ми на Близькосхідній лінії Одеса—Бейрут. І одного разу, повертаючись до Одеси, зайшли в порт Фамагуста на Кіпрі, де до нас на борт піднялися московські артисти, гастролі яких проходили на цьому острові. Імена цих артистів, відомі з кінофільмів, гриміли по всьому Радянському Союзу: Михайло Ульянов, Юрій Яковлев, Василь Лановий, Юлія Борисова, Андрій М’ягков, Надія Румянцева, Володимир Етуш.
Коли вийшли в море, ввечері, капітан «України» Борис Савич Кісов влаштував для наших гостей банкет, на який капітан запросив і мене. За накритим столом мені пощастило сидіти між Михайлом Ульяновим і Василем Лановим. Чесно кажучи, вони більше налягали на коньяк, ніж на розмови зі мною. Але сам факт цієї зустрічі запам’ятався мені надовго.
А друга пам’ятна зустріч відбулася не так давно під час моєї поїздки до Ізраїлю. В Єрусалимі живуть мої друзі, які й запросили мене в гості. Між Одесою та Хайфою ходив пасажирський теплохід «Дмитро Шостакович». На борту судна я зустрів свого старого друга Михайла Ізаксона, з яким після закінчення морехідної школи ми разом плавали кочегарами на пароплаві «Курськ». Дізнавшись, що з Хайфи я маю їхати до Єрусалиму, Михайло запропонував мені спочатку відвідати Тель-Авів, де жив його брат, який зустрічатиме його в Хайфі. «Посидимо, поговоримо, повечеряємо, — сказав Михайло, — а вранці поїдеш до Єрусалиму».
Після зустрічі в Хайфі та знайомства з братом Михайла та його дружиною, ми поїхали до них додому, де мене представили батькові Михайла. Йому було 80 років, звали його Арон Мойсейович.
Після вечері він відкликав мене вбік, усадив перед собою і запитав з типовим одеським акцентом: «То де ви живете в Одесі?». Я сказав: «На Черемушках». Старий зітхнув, витер хусткою сльози, що виступили, і тихо промовив: «А я жив на Костецькій. Ви знаєте, де це?».
— Звісно, на Молдаванці!
І він знову зітхнув: «Так, це на моїй Молдаванці, де я прожив усе життя, поки ці двоє (він кивнув у бік брата Михайла та його дружини) не затягли мене сюди. Ви не знаєте, навіщо мені це потрібно? У нас у дворі теж вистачало євреїв. Але, крім євреїв, кого там тільки не було: і болгари, і поляки. Я вже не кажу про росіян та українців! І всі ми жили як одна родина. Якщо у когось іменини — у дворі ставили столи, і ці іменини відзначав увесь двір. А про весілля та народження дітей — вже й говорити нічого. У нас у дворі жив один китобій, і коли він повертався зі своєї Антарктики — у дворі гуляла вся Костецька. У цьому дворі я народився і жив до самого від’їзду сюди. Ви не знаєте, навіщо мені було їхати?».
У такому тоні наша бесіда тривала майже всю ніч. Хоча дружина Михайла, постеливши мені в іншій кімнаті, крикнула старому: «Арон Мойсейович, перестаньте морочити людині голову. Відпустіть його спати!».
Але старий, взявши мене за руку, попросив: «Посидьте ще трохи, я дивлюся, ви вмієте слухати. Мене ж тут ніхто не слухає. І коли я починаю зітхати за своєю рідною Костецькою, вони думають, що я з глузду з’їхав. Чим тобі тут погано? — питає Михайло. Я мовчу, але про себе думаю, що мені, таки так, погано. Коли повернетеся до Одеси, підіть, будь ласка, на Костецьку, до дванадцятого номера, просто зайдіть у двір і скажіть цьому двору: «Я привіз привіт від старого Арона». І дайте мені чесне слово, що ви це зробите».
Ось такою була моя нічна розмова під час поїздки до Ізраїлю. Повернувшись до Одеси, я виконав прохання старого. Я зайшов у цей старий одеський двір, де бігали діти, де в кутку двору четверо чоловіків у спітнілих майках гамірно грали в доміно, і де якась жінка, йдучи очевидно з «Привозу» з двома важкими сумками, наповненими овочами та фруктами, кричала у відчинене на другому поверсі вікно: «Коля, май совість, вийди і допоможи!».
Я стояв у цьому дворі і думав: «Що б сказав, дивлячись на все це, старий Арон Мойсейович, що живе далеко-далеко».
Ось про що говорив я на зустрічі зі старими «просоленими» одеськими китобоями.