сб, 21 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Загальновідомо — у дипломатичну службу пробитися не просто. Ще за радянських часів подейкували — щоб влаштуватися на дипломатичну роботу, треба мати добрі зв’язки. Простому смертному потрапити в це аристократичне середовище нереально, навіть якщо в тебе за плечима спеціальна освіта. Важливу роль відіграє спадковість. Це як родинна справа, яка переходить з рук у руки.

Хоча історія дипломатії знає рідкісні винятки. Олександра Коллонтай — дочка царського генерала, не навчаючись на дипломата, але володіючи п’ятьма іноземними мовами, доброю ерудицією та знаннями, отриманими від приватних педагогів, володіючи гострим розумом і тактом, стала першою у світі та в радянській країні жінкою-дипломатом.

У 2000-х роках я раптом дізнаюся, що Почесним консулом Південно-Африканської Республіки в Одесі та Одеській області стала Лариса Михайлівна Поплавська. Невже це Лора Поплавська? У неї в роду ніколи не було дипломатів. Чоловік Микола працював в одеському «Інтуристі». З молодості, в 70-х, підтримуючи здоровий спосіб життя, я, мій чоловік і Коля, вранці, до роботи грали у великий теніс на кортах парку Шевченка. А Лариса в ті роки борознила моря та океани, працюючи на пасажирських лайнерах ЧМП.

Минали роки. Багато чого змінилося в нашому житті. Іноді перетинаючись на заходах, дипломатичних благодійних ярмарках, художніх виставках, концертах, я бачила і розуміла, скільки праці, ентузіазму, енергії та гідних справ вкладено в її звання Почесного консула, яке вона з честю несе вже два десятиліття.

Публіці подається красивий, пристойний результат, а за лаштунками — це щоденна самостійна робота, і перш за все — над собою. За її плечима не стоять високі дипломатичні чини, родинні зв’язки, хто зміг би підказати, навчити, прикрити, владнати, якщо що не так. Усвідомлюючи, яка відповідальність лежить на ній, вона віддає перевагу організовувати все сама.

— Краще робити відразу міцно, грамотно, професійно і гідно — «як у кращих домах», — сміється Лариса Михайлівна.

Ось звідки така іскрометність ідей, комунікабельність, уміння довести справу до кінця, що називається «дотиснути». У наш час не так просто самостійно організувати та провести світський захід без вливання досить серйозних коштів. У Поплавської це виходить.

А почалося все, як у житті не раз буває, випадково, зі звичайної туристичної поїздки до ПАР.

Скоріше, ще раніше, коли в родині радянських прикордонників у повоєнній Одесі народилася дівчинка Лариса. Банального — «вона з дитинства мріяла стати дипломатом» — у думках Лариси не було.

Це була звичайна родина трудівників — військових. І мрії їхні були цілком земні. Її мама Марія Михайлівна та тато Михайло Миколайович добре знали, що таке тривожна служба на кордоні з Китаєм перед початком війни. Усі думки їхні були про мир, про «спокій наших кордонів». Батько, який пройшов війну, захищав Москву в 1941 році, на собі відчув відповідальність наказу — «Ні кроку назад! Відступати нікуди — за нами Москва!».

Після війни — Литва, Ізмаїл і переведення сім’ї до Одеси. Життя в комуналці, в 10-метровій кімнатці з 15 сусідами на одній кухні, від зарплати до зарплати.

— Але, чорт забирай, при всьому цьому хотілося жити і творити, гори згортати, — згадує Лариса Михайлівна. — Пам’ятаєте, у Костянтина Паустовського, в його повісті «Час великих очікувань»…

Люди голодні, змерзлі будували школу. Лариса дістає з книжкової полиці книгу і зачитує: «Кожен удар кайла давався людям з великою працею. Але, незважаючи на це, фундамент з кожним днем ​​поглиблювався… Звичайне явище здалося мені дивом. І воно дійсно було дивом мужності. У ньому ніби матеріалізувалася велика надія людей на прекрасне майбутнє…».

— Ось і мої рідні були з цього покоління, і, звичайно, я вчилася у них, — каже Лариса.

В Одесі закінчила школу, технікум промавтоматики, практикувалася на заводі нарізати фрезу, працювала копіювальницею. А вечорами відвідувала Чкаловські курси англійської мови. У 1971 році народився син Олександр. Вже тоді можна було стверджувати, що Лариса — дівчина з характером, вона доб’ється поставлених цілей. Лариса вступила до Одеського державного університету на факультет романо-германської філології.

— Прибігала в аудиторію між годуваннями сина і здавала іспити, — відверто говорить Лариса Михайлівна. — Вже всі знали: Поплавській треба без черги, терміново!

На третьому курсі університету почала викладати англійську мову дітям. Коли мама пішла на пенсію, дочка підхопила прапор годувальниці сім’ї і влаштувалася в ЧМП. Спочатку перекладачкою, адміністратором. Після закінчення інституту вдосконалення працівників морського флоту в Санкт-Петербурзі та школи менеджменту в німецькому місті Бремені стала працювати директором ресторану на пасажирських суднах: «Іван Франко», «Федір Шаляпін», «Латвія», «Тарас Шевченко», «Карелія».

Хто знав тоді, в 80-х, що нашому славному ЧМП залишилося жити зовсім трохи. І Лора не могла повірити в це. Вона допрацювала на т/х «Лев Толстой» до повного розвалу пароплавства. І пішла в нікуди.

Хто не пережив цей біль, сум’яття, спустошення від втрати свого другого, а для когось і першого дому, той не зрозуміє стан душі моряків-одеситів, які в одну мить втратили все: і мрію, і гордість, і заробіток, і повагу. Але жити треба було в нових реаліях, не зупинятися. За порадою подруги вона з чоловіком поїхала в турпоїздку, в незнайому тоді для них країну, до ПАР.

1994 рік — тут після багаторічного жорстокого режиму апартеїду відбулася революція, пройшли перші демократичні вибори. Без єдиного пострілу народ привів до влади свого лідера Нельсона Манделу, законно обраного Президента ПАР. Мандела, ставши Нобелівським лауреатом, гримів на весь світ із гаслом: «Одна нація — один народ!». У країні, де проживає 134 національності, готувалася нова Конституція, де кожному племені були гарантовані свої права та свободи, де офіційно визнавалися 11 державних мов. А мови — англійська та африкаанс, як побутові, для спілкування. ПАР, як і Україна, відкривали нові сторінки у своїй історії. І якими вони будуть, залежало від їхніх лідерів і громадян.

Дух південноафриканської народної єдності, життєвого оптимізму, нових підходів у побудові демократичного суспільства, свіжий вітер змін надихнули Ларису. Їй сподобалася країна та її гостинні люди.

Наприкінці 1994 року Поплавські відкривають в Одесі «Товариство дружби Україна — ПАР». Розпочатій справі потрібно було надати офіційного статусу, і подружжя Поплавських оформляє в Києві, в Посольстві ПАР усі потрібні документи.

Дивлячись на їхню захопленість новою справою, до Товариства дружби вступають їхні друзі, колеги з колишньої роботи, діяльні одесити. І починається багатоденна, цікава, жива робота у пізнанні та об’єднанні абсолютно різних культур і менталітетів. Це була народна дипломатія, що допомагала державним мужнім, професіоналам знаходити консенсус між нашими країнами та народами.

Ніщо так швидко не поширюється, як чутки. Незабаром про незвичайну активність нашого Товариства дружби дізналися в Посольстві ПАР у Києві. І ось уже до Одеси їде перша особа Посольства. Активісти товариства організували Послу таку зустріч, яку вміють влаштовувати тільки одесити. Чого там тільки не було! На рушниках сіль, хліб, сало з горілкою, колоритний концерт в українських національних костюмах, одеські та українські пісні, запальні танці, виставки народних умільців, бесіди про культурне, економічне, спортивне життя наших країн. Дипломат, звичайно, не очікував від наших земляків такої щирої та гостинної зустрічі, такої насиченої програми. Він навіть уявити собі не міг, що в Одесі так цікавляться та вивчають його країну.

25 квітня 2001 року Поплавська отримала консульську екзекватуру. Простими словами це означає, що Президент ПАР пан Табо Мбекі підписав Указ про призначення Почесним консулом Південно-Африканської Республіки в місті Одесі, Одеській області та в Україні Ларису Михайлівну Поплавську. І донині вона залишається єдиним в Україні Почесним консулом ПАР.

— Ще була жива мама, і я запитала її: як же мені жити з такою небувалою відповідальністю? — згадує Лариса Михайлівна. — Хіба в житті так буває? Я була простою фрезерувальницею, і раптом — дипломат…

Мама відповіла просто, по-життєвому: «У житті все буває, дочко!».

Тепер треба було працювати вдвічі більше, розвернутися масштабніше, не перериваючи процесу спілкування, взаємного пізнання наших народів. Довести, що Посол ПАР в Україні Деларей Ван Тондер, який представив її на цю почесну посаду, не помилився у своєму виборі.
Ось уже 20 років вона продовжує доводити своєю працею правильність його вибору. За ці роки ця далека від нас країна стала ближчою до нас, а по той бік про Україну дізналися більше.

Якби не було в Одесі Почесного консульства ПАР та діяльної роботи консула, чи могли б тисячі українських туристів відвідати Південну Африку? Скільки за ці роки проведено зустрічей зі студентами ОНУ ім. І.І. Мечникова та Міжнародного університету бізнесу та права в Херсоні, де були відкриті культурно-освітні центри ПАР для молоді, де сьогодні проходять бізнес-зустрічі представників ділових кіл ПАР та України.

Лариса Михайлівна Поплавська — великий друг «Будинку з ангелом». Тут щороку Почесне консульство ПАР проводить виставки-конкурси «Природа Африки» для дітей-інвалідів, благодійні концерти з врученням подарунків.

На базі гімназії в Києві відкрито культурний дитячий центр ПАР, у якому проводяться культурно-освітні, історичні програми, що інформують молодь про життя в Південній Африці. У його роботі діяльну участь бере Почесне консульство ПАР в Одесі. Працівники Посольства цієї країни читають лекції, проводять конкурси для учнів на тему «Що я знаю про Південну Африку».

У наші дні, коли Україна переживає не найкращі у своєму розвитку часи, для нас важливий результат дипломатичної діяльності, встановлення міцних продуктивних зв’язків, у тому числі з ПАР, залучення інвесторів з Південно-Африканської Республіки. Не просто було зацікавити та запросити в наш регіон солідних бізнесменів з цієї держави для здійснення цікавого проєкту будівництва парогазової станції в Ізмаїлі. А організувати переговори міністрів транспорту, оборони, охорони здоров’я двох країн? Питання кооперації між ПАР та Україною порушуються на щорічних зустрічах в Одеському порту та порту «Південний».

Почесний консул йти на заслужений відпочинок не збирається. Лариса Михайлівна сповнена грандіозних планів. До ювілею її перебування на посаді Почесного консула підготовлено насичену чотириденну програму за участю Посольства ПАР в Україні, гостей з Києва, з-за кордону.

Прочитавши статтю, читач вирішить — без везіння тут не обійшлося. Але немаловажлива складова формули везіння — це праця, а також люди, твої однодумці, твоя команда.

Все це є у Лариси Поплавської, працьовитої і від цього щасливої людини.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса