Директором школи він став 30 років тому, в рік здобуття Україною Незалежності
Сергій Максимович Вегерчук — людина унікальна. З самого дитинства, коли хлопчаки, його однолітки, мріяли стати військовими, інженерами, лікарями, він твердо знав — працюватиме тільки в школі. Вже у 10-річному віці в рідному селі Онилове Фрунзівського району (нині Захарівський) Одеської області він садовив сусідських дітей на стільчики, вчив їх писати та читати. І справді, зумів наполегливо та впевнено подолати всі перешкоди на шляху до своєї мрії: став наймолодшим директором школи в Одесі — було йому тоді всього 30 років.
І ось уже три десятиліття він, кандидат історичних наук, заслужений вчитель України очолює один із найпрестижніших навчальних закладів міста — Одеський НВК «Гімназія № 2 з поглибленим вивченням англійської мови» Одеської міської ради.
«Гаси пожежу на місці»
За радянських часів історичний факультет ОДУ ім. І. І. Мечникова вважався кузнею партійних кадрів. Була перспектива стати інструктором райкому партії в Балті і у випускника істофаку Вегерчука. А там — перспективи серйозної партійної кар’єри. Мало хто відмовився б від таких можливостей.
Але тяжіння школи для Сергія Максимовича виявилося сильнішим — одразу після закінчення 10-річки він встиг попрацювати в групі продовженого дня рідної школи, за що нескінченно вдячний тодішньому директору О. Ф. Сливинській. Вона, напевно, одразу розгледіла у своєму учневі задатки справжнього керівника. І дала шанс спробувати себе там, де потрібно бути і вчителем, і вихователем, і організатором дозвілля учнів одночасно — на продовженці.
Мудра керівниця не помилилася. Те відчуття щастя, яке переповнювало Сергія Максимовича під час отримання першого педагогічного досвіду, зумовило його подальшу долю. А куплені на перші зароблені гроші туфлі, штани та джемпер він запам’ятав на все життя.
Втім, життя могло скластися і по-іншому. Після армії Вегерчук відвчився на підготовчому відділенні університету і був зарахований на перший курс істофаку. Його мама сильно хворіла, батько з родини пішов, і Сергію Максимовичу дуже хотілося вчитися заочно, працювати в рідному селі, в школі, щоб бути поруч і допомагати мамі. Але переведення з підготовчого відділення на перший курс означало наступне: вчитися тільки на стаціонарі. Або наступного року вступати заново.
І тут доля підготувала нове випробування — мама Сергія Максимовича, Зінаїда Андріївна Мудрик, яку він донині вважає своїм Ангелом-Охоронцем, раптово помирає. Потім, правда, з Міністерства освіти прийшов лист, як виняток, враховуючи сімейні обставини, що дозволяв Вегерчуку вчитися заочно, але вже було пізно…
Звичайно, в пам’ять про маму Сергію Максимовичу дуже хотілося працювати так, щоб, будучи живою, вона пишалася сином. Але доля не поспішала робити йому поблажки. Прийшовши на практику до школи, якою зараз керує, Вегерчук одразу отримав класне керівництво. Йому віддали клас, де навчалися син парторга Н. Д. Гавловської та онук директора О. О. Урусової. Високий ступінь довіри та відповідальності перед керівництвом школи він відчув одразу. Підтримав Вегерчука і вчитель історії Марк Романович Рохман, який побачив, як творчо, з вогником, молодий колега готується до кожного уроку.
— Сьогодні, коли приходять молоді вчителі, я кажу їм — вчіться бути спочатку робочими конячками, — розповідає Сергій Максимович. — У сучасній школі обмежитися одним прочитанням матеріалу на уроці неможливо. Треба включатися в роботу з учнями та батьками, думати про впровадження нових методів навчання. Без цього в професії не відбутися, та й кар’єру не зробити.
Сергій Максимович знає, про що говорить. У рік здобуття Україною незалежності, у 1991 році, він став наймолодшим директором школи в Одесі. Йому тоді довелося пройти 18 узгоджень! Останнім, 18-м, з ним розмовляв і давав рекомендацію призначити директором школи завідувач облоно Л. І. Фурсенко. Він порадив молодому директору: «Туши пожежу на місці». Він розумів: багато хто сподівається, що недосвідчений, молодий виходець із села, без зв’язків і покровителів, більше року не протримається. Заплутається в конфліктах, розбірках — і все. Але молодий директор прислухався до слів Л. І. Фурсенка і навчився будувати взаємини таким чином, щоб конфліктів уникати.

Не боявся він освоювати і нові горизонти. Зокрема, найвідоміший в Одесі вчитель англійської Павло Шіссель допоміг йому, вже директору школи, дуже швидко вивчити англійську мову. Тоді Вегерчук на собі відчув, як багато значать професійна методика навчання та правильний індивідуальний підхід до дорослого учня, який у школі вивчав німецьку мову.
— Я практично одразу відмовився від численних нарад, — каже Вегерчук. — Проводив одну на місяць. Перед цим радився з провідними педагогами. Враховуючи їхню думку, і виносив питання на нараду. Купив друкарську машинку, і кожному педагогу писав записки, що і коли треба зробити. Залишав їх у вахтера, в ящику з комірками. Стало набагато менше образ одне на одного, оскільки мої зауваження до роботи конкретного вчителя не виносилися на широке обговорення. Цю практику я зберіг досі. Тільки замість записочок тепер ідуть повідомлення на мобільний телефон педагога.
Досі в нашій гімназії дівчатка не ходять у штанях. Ми зберегли обов’язкову форму. Батьки нас підтримали. Шкільна форма не тільки дисциплінує, але й згладжує нерівність матеріальних можливостей дітей з різних сімей. Не носять штани і наші педагоги-жінки. Для них є один виняток — п’ятниця. Правда, з застереженням: у штанях цього дня до школи можуть прийти ті, кому вони пасують. Вітаючи педагога перед початком уроку, хлопчики роблять уклін, дівчатка — реверанс. Це стиль, традиції, які ріднять нас із пансіонами дореволюційної Одеси, і яких ми дотримуємося і сьогодні.
З теплотою Вегерчук згадує Аллу Петрівну Бистрину, директора гімназії № 1 — саме з нею вони багато обговорювали шляхи становлення нового типу навчальних закладів — гімназій. Представники різних поколінь педагогів, вони сходилися в головному — у школі дітям має бути цікаво і добре.
«Я не прокурор, я — адвокат»
Не могли ми в розмові з Сергієм Максимовичем обійти тему взаємин педагогів та учнів в умовах, коли онлайн навчання все більше замінює реальний діалог віч-на-віч, повага до вчительської праці неухильно падає, та й звинувачень, зокрема, у порушенні прав дитини сьогодні звучить чимало.
на дві групи, враховуючи здібності учнів. Краще в старших класах з повторенням, контролем закріплення, вивчати 6-7 предметів, а не 19, як зараз
Сергій Максимович запровадив правило: якщо під час перерви або після занять у його приймальні з’являється хтось із учнів, вони заходять до нього в першу чергу і мають право розповісти про проблему або порадитися з директором особисто. Діти знають: якщо щось розбили або зламали — вікно, наочне посібник, — треба підійти до педагога і розповісти про подію. Тоді жодних «слідчих» дій проводитися не буде і покарань не послідує. Подібний підхід, орієнтований на чесний і відкритий діалог, дає абсолютно несподівані результати. За останні 4 роки діти десятками приносять до кабінету директора знайдені телефони, ключі, гаманці, навушники. На шкільному електронному табло він висловлює кожному з них подяку. І вони разом радіють, коли знаходиться господар загубленої речі.
— Батьки намагаються розповісти мені про проблемну ситуацію без присутності вчителя, — каже Сергій Максимович. — Я ж кажу: перш за все, я адвокат педагога. А ви — «вовк і вовчиця», які зобов’язані захищати свою дитину. Тому ми повинні вислухати всі сторони і прийти до прийнятного рішення. Коли батьки намагаються самі вирішувати за дитину всі ситуації, що виникають у школі, я їм кажу: ми вчимо і виховуємо в школі, ви — вчите і виховуєте вдома. І робиться це заради однієї мети — виховати людину, здатну побудувати своє життя, сім’ю, кар’єру. Ми — школа і родина — готуємо людину до життя в суспільстві. У цьому ми союзники, але ми не маємо права і не повинні підміняти одне одного. Виходячи з цього, навчальний процес з бабусями та дідусями я не обговорюю, тільки з батьками дитини.
Сергій Максимович говорить про те, що зараз батьками стали ті, хто ріс у 90-ті. Серед них багато людей, які вважають, що тільки вони знають, як і чому мають навчати їхню дитину, які оцінки вона повинна отримувати і ким стати після закінчення школи. Батьки перекладають на дітей тягар своїх нереалізованих ідей, свої старі образи на школу, навіть не замислюючись, наскільки сильно це може покалічити їхню дитину.
Розмірковуючи про нову українську школу, Сергій Максимович погоджується з тим, що дитина не повинна боятися йти до школи. Але, з іншого боку, не можна дозволяти виходити з класу, якщо учневі не цікаво. Отримання знань — це робота, і до неї треба звикнути, долаючи лінь, небажання трудитися і невпевненість у собі.
— У нас сьогодні практично відсутнє повторення матеріалу, кожен день вивчається нова тема, — говорить Вегерчук. — А діти адже різні — за своїми здібностями до тих чи інших предметів, швидкістю засвоєння матеріалу. І повторення якраз і допомагало оцінити, наскільки тема засвоєна і що треба повторити ще раз, щоб ліквідувати прогалини. Катастрофа з математикою, яку зараз усі обговорюють, — найяскравіший приклад неправильно організованого процесу вивчення цього предмета. При її вивченні клас бажано ділити на дві групи, враховуючи здібності учнів. Краще в старших класах з повторенням, контролем закріплення, вивчати 6-7 предметів, а не 19, як зараз.
Ми намагаємося робити все для того, щоб зацікавити дитину — постійно відкриваємо нові, добре обладнані та естетично оформлені кабінети, які стають навчальними лабораторіями. На лінійці представляємо нову аудиторію учням та їхнім батькам, дякуємо спонсорам. Цікаво спостерігати, як учні на уроках допомагають педагогам справлятися з проблемами комп’ютеризації навчального процесу. Вони стають помічниками вчителів. Раніше подібного, звичайно, не було. Є тренажерний зал, футбольне поле, чудова їдальня.
Але треба повертатися до роками перевірених підходів до вивчення різних дисциплін. Важлива не кількість вивченого поверхнево, галопом по Європах, а якість. Може, треба згадати і приголомшливий досвід створення класів, де викладали співробітники медичного та економічного університетів, факультету РГФ ОНУ ім. І. І. Мечникова. Вони допомагали готувати не тільки переможців учнівських олімпіад, науково-дослідницьких конкурсів Малої академії наук, але й тих, хто абсолютно усвідомлено вступав на навчання до цих університетів.
Багато доводиться директору розмірковувати про залежність від смартфонів і соцмереж, яка охопила більшість підростаючого покоління. Сергій Максимович все більше схиляється до досвіду європейських шкіл, де на час занять телефони у дітей або забирають, або вимикають. Не розуміє він і наполегливого прагнення деяких мам дзвонити акурат під час уроку. Навіщо і чому так робити? Можна ж дізнатися, чи все гаразд, наприклад, у секретаря директора. Тобто культура користування сучасними засобами зв’язку поки що кульгає і в учнів, і в їхніх батьків. А страждають від цього всі, в тому числі й педагоги, яким дуже складно втримати увагу дитини, яка весь час відволікається на СМС-ки, що приходять на телефон, або комп’ютерну гру, в яку та грає на уроці.
— Тому ми весь час нагадуємо батькам — контролюйте те, що у дітей на планшеті, — говорить Сергій Максимович. — Інакше швидко сформується залежність, і це стане головним інтересом у житті дитини. Все інше піде на другі-десяті плани.
Слухаючи Сергія Максимовича, чудово розумієш, як це здорово, коли людина знайшла свою справу і з радістю їй служить. Створюється враження, що він не 30 років вже директор, а прийшов до школи ось тільки вчора — настільки захоплено він розповідає про шкільні будні, розмірковує про те, до перетворення в який тип навчального закладу треба готувати свою школу.
На досягнутому Вегерчук зупинятися не збирається. Успішний директор, він майже в 50 років захистив кандидатську дисертацію, присвячену життю людей на півдні нашої області в минулі століття. Понад 10 років за сумісництвом працював на історичному факультеті університету. Якщо знадобиться, продовжить працювати зі студентами. І те, що їм буде чому повчитися і чим захопитися на лекціях Сергія Максимовича, не сумніваюся ні на секунду. Тому що не так часто викладати приходять люди, за плечима яких багаторічна успішна професійна кар’єра. Хто, як не вони, повинні стати для студентів справжніми провідниками у світ знань і науки?











