Останніми роками все частіше і частіше хочеться згадувати наших героїв Великої Вітчизняної війни. І не тільки тому, що невблаганний час відносить все далі від нас опалені тією страшною бідою роки. А тому, що прийнятий моєю сьогоднішньою країною «Закон про декомунізацію» робить нас ущербними, що пам’ятають наполовину, сумніваються у своїй власній Перемозі.

Герой Радянського Союзу, підводник, одесит — Олександр Іванович Марінеско… Головний подвиг нашого героя був наприкінці війни — 30 січня 1945 року. Підводний човен С-13, яким командував Марінеско, потопив біля берегів польського міста Гданська величезний німецький лайнер «Вільгельм Густлофф», а з ним і 9000 німецьких солдатів, матросів та офіцерів. Серед них знаходилося 3700 підводників фашистської Німеччини. Фюрер дуже сподівався на це свіже поповнення для німецьких підводних човнів, готових для морської блокади Великобританії. У цьому ж поході С-13 потопив ще один німецький транспорт «Генерал Штойбен» з більш ніж трьома тисячами солдатів та офіцерів рейху. Після скоєних атак у переможному 45-му Олександр Марінеско став особистим ворогом Гітлера.

Тлумачі життя та подвигів О.І. Марінеско намагаються нанести каламутну піну на мужній образ героя. Але факт залишається фактом. Його командирський талант не дав ворогу потопити С-13. Екіпаж Олександра Марінеско пройшов усю війну, переміг і вижив!
А в 1946-му, вже на «громадянці», Олександр Іванович працював на суховантажі «Ялта» в Балтійському морському пароплавстві, на посаді 2-го помічника капітана. Судно перевозило вугілля між СРСР та Польщею. Завантажували трюми полонені німці. Другий помічник капітана, як і належить, контролював завантаження. В одному з рейсів сталася дивовижна зустріч — переможця і переможеного.
— Обер-лейтенант Граббе, — представився другому помічнику полонений німець. І трохи затинаючись і підбираючи потрібні російські слова, запитав: — Ви є той самий Марінеско? Той самий, який «Густлофф» капут?
У розмові їм вдалося з’ясувати, що Граббе був у Гданську інструктором у німецькому навчальному загоні підводників. Він мав іти на «Густлоффі» в той злощасний рейс, але доля виявилася до нього прихильною. В останній момент його направили на один з есмінців, що охороняли лайнер. Так йому вдалося уникнути «атаки століття».
На прощання німець клацнув підборами і, вклонившись Марінеско, сказав: «Дозвольте потиснути вашу руку!».

Велике і цінне визнання професійних заслуг твоїм ворогом. А ось Батьківщина не відразу зрозуміла суть душі та характеру ветерана-підводника. Складні стосунки склалися у Олександра Івановича з його країною. Тільки уявіть: орденоносець, після «атаки століття» який вважався підводником № 1 у світі, був засуджений радянським судом за доносом його начальника «за розкрадання соціалістичної власності», опинився у складі групи зрадників, ворогів Батьківщини, кримінальників і етапом вирушив на Колиму.
На суді навіть прокурор відмовився від обвинувачення, але суддя винесла вирок: три роки виправних робіт.
Марінеско знав, що їде не в санаторій, і, як годиться військовому офіцеру, командиру, він вистояв і не зламався. Але десь у глибині душі спокушала підленька думка: ось, значить, як Батьківщина чинить зі своїми героями! Але він не здригнувся, прогнав цю думку від себе. Вірив — не країна винна, а люди, що вершать долі від імені його Батьківщини.
Через 76 років після Великої Перемоги хтось зигує на наших площах і вихваляє нацистську нечисть, а хтось не може пройти під червоним прапором переможців у свій день — 9 травня. І все це за потурання наших новоявлених вершителів доль країни. Але який би не був час — важливо кожному робити свою справу, заради невмираючої пам’яті нашої Перемоги.
…Ми зустрілися з капітаном 3-го рангу В. В. Токарем, головою Полтавської громадської організації «Ветерани та інваліди ВМФ військової служби ім. А.І. Марінеско» в меморіальному музеї письменника-фронтовика Івана Гайдаєнка. Віктор Васильович приїхав до Одеси для зустрічі з побратимами з одеської «Асоціації моряків-підводників ім. А.І. Марінеско» та для презентації виготовленого за його ескізами та кресленнями пам’ятного знака-печатки на честь Героя Радянського Союзу А. І. Марінеско.
Гість дбайливо дістає свій твір з несподіваної упаковки.
— Перевожу в піску, щоб не порушити тонкі деталі, — пояснює Віктор Васильович.
Витончений виріб з малахіту, задуманий у формі корабельної ринди, з геральдичними ліліями, на витончених ніжках-підставках, виконаний з ювелірної позолоченої бронзи. Верх ринди-дзвіночка вінчає легендарний підводний човен С-13. Він виготовлений з цільного срібла 999 проби. Пам’ятний знак таїть у собі секрет. Якщо тримати за геральдичні лілії і повернути верхню частину виробу проти годинникової стрілки до повного розділення частин, то ми побачимо там приховану печатку. По центру печатки — підводний човен С-13, над ним дані командира А.І. Марінеско та прапор ВМФ. По колу печатки розташовані назви доленосних міст для героя-підводника: Галац — Лохвиця — Одеса — Ленінград — Кронштадт. На осі печатки вибита дата — 30.01.1945 — подвиг всього легендарного екіпажу С-13, потоплення «Вільгельма Густлоффа».

Виконано всього 13 екземплярів. Під кілем підводного човна вибиті ініціали рідних та близьких родини Марінеско, для яких цей знак стане пам’ятним подарунком, що переходитиме з покоління в покоління.

З особливою гордістю Віктор Васильович показує мені «Свідоцтво на промисловий зразок пам’ятного знака-печатки», зареєстроване в Держреєстрі в м. Києві 24.02.2021 р.
Я дивлюся на цю людину і дивуюся, скільки ж у ньому спокійної наполегливості, завзяття та впевненості у правильності обраного шляху.
У 17 років Віктор вступив до Лієпайського військово-морського училища, служив у дивізіоні гідрографії Каспійської флотилії. З дитинства Віктор був захоплений морською стихією. Дід по материнській лінії Дмитро Григорович Дікан був підводником. Ще до війни служив на підводному човні М-96 разом з Олександром Марінеско.
Так склалася доля, що онуку з дідом побачитися не довелося. Але мати зберігала листи діда, дорогі для їхньої родини, і кишеньковий срібний годинник, який пройшов з ним усі бойові походи. Коли Віктор підріс, це найцінніше спадщина від діда мати передала синові. І нехай Віктор Васильович не став підводником, але все його життя пов’язане з морем і вірністю пам’яті героям Великої Вітчизняної та Олександру Марінеско, який сформував у юності його характер.
Далека Полтава від Балтики та Чорного моря, але і тут з ініціативи капітана 3-го рангу Токаря та 320 полтавців, незважаючи на всі перешкоди сучасної влади, є вулиця Героя Радянського Союзу, одесита А. І. Марінеско. Віктор Васильович зняв фільм про Олександра Івановича на батьківщині його матері, в місті Лохвиця Полтавської області, а у Військово-морському музеї ім. І. Фісановича в місті Кропивницькому співробітники музею разом з Віктором Токарем встановили меморіальну дошку А. І. Марінеско.
І ось чергова перемога — пам’ятний знак-печать.
— Щоб виготовити перший знак, скинулися пенсіями я і мама, — розповідає Віктор Васильович. — Решту екземплярів допоміг виготовити спонсор. Ним став бізнесмен А. В. Удовиченко, колишній губернатор Полтавської області.
Ще в 2018 році підводники міста-героя Ленінграда відлили з металу підводного човна С-13 «Перстень Марінеско» і подарували одеситам. Він зберігається в Одеському морському училищі ім. А.І. Марінеско. Тепер у моряків та підводників з Полтави та Одеси є відповідь на цю добру місію — пам’ятний знак-печать. Щоб не переривалася естафета пам’яті та віра в нашу Перемогу!