Олександр Борисович Полян — «дядя Саша», як усі його називали, — одесит у четвертому поколінні, народився 15 лютого 1925 року. Жив він у Трикутному провулку. Тут народився і Леонід Утьосов. Один із шести дядьків Олександра Борисовича грав у знаменитому оркестрі Утьосова. Його прадід, дід, батько та дядьки працювали на судноремонтному заводі ремісниками з металу.
У 1933 році Олександр пішов до школи. Як і всі одесити, він мріяв про море та далекі плавання. Цілими днями з друзями пропадав на пляжах Ланжерона та Аркадії. З 10 років Олександр займався у військово-морському гуртку при Палаці піонерів, там був басейн та водолазні костюми. Часто з хлопцями лазили катакомбами, які проходили під їхніми дворами і вели просто до моря. Мріяв після закінчення школи вступити до Водного інституту, а далі його мрія — море!
Його доля різко змінилася, коли на вулиці Комсомольській (нині вул. Старопортофранківська) поставили парашутну вишку. Олександр наважився стрибнути, і ним заволоділо непереборне бажання пов’язати своє життя з авіацією, з небом. У 1940 році, таємно від мами, Олександр вступає до щойно відкритої в Одесі спеціальної школи військово-повітряних сил, що розташувалася у старому корпусі гімназії №1 (школа №119 на Олександрівському проспекті).
15 червня 1941 року спецшкола виїхала до табору під Одесу, де проходило подальше навчання та практичне знайомство з авіацією. Заняття були перервані війною, і замість навчання курсанти рили окопи, йшла невпинна підготовка до оборони міста. У липні 1941 року школа військово-повітряних сил, разом з артилерійською та морською спецшколами, були евакуйовані з Одеси до Середньої Азії.
У 1943 році Олександр Борисович був направлений до стрілецького училища для навчання на штурмана-бомбардувальника. Училище він закінчив у 1944 році, але замість відправки на фронт усі випускники училища були направлені на перенавчання для польотів на американських бомбардувальниках «Бостон», які суттєво відрізнялися від радянських бомбардувальників. В екстремальних умовах пілот повинен був працювати за штурвалом з миттєвою реакцією, не втрачаючи часу на перемикання тумблерів. Курсанти швидко вивчили і тумблери, і англійську мову і були готові летіти на фронт. Але тільки наприкінці березня 1945 року їхня маршова ескадрилья, що складалася з 9 екіпажів, на літаках-бомбардувальниках «Бостон» вилетіла на фронт з міста Кіровабад Азербайджанської РСР. Провідним ескадрильї був досвідчений льотчик-фронтовик — майор С.В. Петухов, решта 8 екіпажів — молоді льотчики, серед яких був і Олександр Борисович, штурман екіпажу.
25 березня 1945 року вони прилетіли на фронт і влилися до складу 244-ї бомбардувальної авіаційної дивізії. Розпочалася інтенсивна робота з вивчення району бойових дій, підготовка екіпажів до бойових вильотів. Усі вони рвалися в бій, але «старики» їх не пускали, берегли.

О.Б. Полян пізніше згадував: «Я був направлений у ланку, штурманом якої був лейтенант Михайло Сімесінов. На той час він здійснив понад 100 бойових вильотів на бомбометання. І нам, молодим льотчикам, було дуже приємно потрапити під командування такого аса як Михайло Леонідович Сімесінов. У лютому 1944 р. під час важких боїв за визволення міста Миколаєва екіпажу лейтенанта М.О. Короткова зі штурманом Михайлом Сімесіновим було доручено завдати бомбового удару по противнику, що відступав із міста. Політ проходив вночі, при низькій хмарності та поганій видимості. В цих екстремальних умовах екіпаж знаходить ціль і завдає точного удару по скупченню німецьких військ, що відходили, та бойовій техніці».
Друзі-однополчани Михайло Леонідович Сімесінов та Олександр Борисович Полян пронесли свою бойову дружбу через усе життя, і в мирний час разом працювали у навчальному відділі ОІСІ.
Після закінчення війни Олександр Борисович продовжує служити в Радянській Армії. У 1951 році йому знову довелося переучуватися та освоювати реактивні літаки — тактичні бомбардувальники «Іл-28», обладнані сучаснішими засобами навігації та прицілами для сліпого бомбометання. О.Б. Полян досконало опанував радіолокаційні приціли та радіотехнічні засоби, які допомагали бомбардувати і вдень і вночі за будь-якої погоди. Полк, у якому він служив, був особливим — його літаки були здатні нести бомби з атомними боєголовками.
Військову службу Олександр Борисович Полян закінчив на о. Сахалін і в 1960 році повернувся до Одеси. З усієї великої родини Полянів з чоловіків з фронту повернулися тільки він і його батько; чотири брати батька та їхні сини загинули на фронті.
У 35 років Олександр Борисович Полян знову сів за студентську лаву — у 1961 році вступив до Одеського інженерно-будівельного інституту на факультет промислового та цивільного будівництва і закінчив його у 1966 р. Навчання в інституті він поєднував з роботою у виконкомі Центрального району Одеси. У 1969 р. Олександр Борисович був зарахований консультантом курсового та дипломного проєктування на кафедру архітектури ОІСІ.
У 1971 році О.Б. Полян стає заступником начальника навчального відділу, а потім начальником навчального відділу ОІСІ. Він пропрацював на цій посаді 33 роки — з 1977-го по 2010 рік. Завідуючи навчальним відділом, він проявив себе енергійним та грамотним керівником. Добре знаючи навчальні плани, він вміло організовував навчальні процеси, зробив суттєвий внесок у вдосконалення підготовки фахівців та покращення матеріально-технічної бази інституту.
Олександр Борисович мав 26 урядових нагород, у тому числі орден Вітчизняної війни 2 ступеня, медалі «За бойові заслуги», «За Перемогу над Німеччиною», «За визволення Австрії» та інші. Також був нагороджений знаками «Ударник десятої п’ятирічки» та «Переможець соцзмагання 1980 року». Його неодноразово преміювали за активну участь у реорганізації кафедр інституту, позитивні результати в організації навчального процесу, вдосконалення методичної роботи. У 1990 році він був нагороджений нагрудним знаком «За відмінні успіхи в роботі в галузі вищої освіти СРСР» за багаторічну плідну науково-педагогічну діяльність.
Працюючи начальником навчального відділу, О.Б. Полян вів курсове та дипломне проєктування на кафедрі архітектурних конструкцій. У 2003 році Олександру Борисовичу було присвоєно вчене звання приват-доцент, і він був переведений з погодинної оплати на посаду доцента кафедри архітектурних конструкцій, реконструкції будівель і споруд.
Він також вів велику громадську роботу: був партгрупоргом навчального відділу, членом головної групи народного контролю, керівником семінару політмережі, заступником голови садівничого товариства «Зодчий».
Олександр Борисович був чудовою людиною, уважним і турботливим щодо своїх підлеглих. Він жив їхніми радощами та бідами: якщо у когось захворіла дитина чи батьки, Олександр Борисович одразу відпускав цього співробітника додому, телефонував і питав, яка потрібна допомога. До нього завжди можна було звернутися за порадою зі службових та особистих питань. Не дивно, що всі його співробітниці ставилися до нього з любов’ю та великою повагою.
Олександр Борисович мав дві улюблені кафедри: кафедра архітектурних конструкцій, на якій він викладав, і кафедра водопостачання, на яку він приходив на всі свята, і де зберігається його останнє новорічне привітання з 2010 року. На жаль, чорнило вицвіло, але листівка досі висить на стенді: «Сердечно вітаю співробітників улюбленої мною кафедри водопостачання… З любов’ю до Вас, Олександр Борисович». Нам усім його дуже не вистачає.
Ще необхідно згадати, як Олександр Борисович умів правильно підбирати кадри. Ще за життя О.Б. Поляна навчальний відділ очолив к.т.н., доцент Анатолій Володимирович Ковров (нині ректор ОДАСА), завдяки якому робота навчального відділу була поставлена на сучасну основу, і навчальний відділ виріс у навчальну частину. Великою заслугою А.В. Коврова був також грамотний підбір кадрів та організація чіткої професійної роботи співробітників відділу.
Славні традиції, закладені Олександром Борисовичем Поляном, сьогодні продовжує начальник навчальної частини Юрій Орестович Закорчемний, к.т.н., доцент кафедри архітектурних конструкцій, такий же інтелігентний, доброзичливий і високопрофесійний чоловік, як і О.Б. Полян. А який у нього злагоджений жіночий колектив! Зайди в будь-яку кімнату — скрізь панує атмосфера затишку, поваги та доброзичливості. До співробітників навчального відділу завжди можна звернутися з будь-якого питання. Завжди хочеться їм усім сказати: «Дякую за те, що ви відповідально та доброзичливо ставитеся до своєї роботи — так, як хотів би Олександр Борисович Полян, наш улюблений «дядя Саша». Але найцінніше те, що в цьому колективі досі відчувається незрима присутність Олександра Борисовича, досі висить його останнє фото зі співробітниками, хоча Олександра Борисовича вже 10 років як немає з нами.
Олександр Борисович завжди підкреслював: «Вітчизняна війна була і залишилася в пам’яті Великою. І Перемога — Велика. І День визволення Одеси — святий день для кожного одесита, як і День Перемоги. Так, лунатимуть привітання. І будуть «фронтові сто грам». І пісні військових років стануть крутити по радіо і по телебаченню, хоча в інші дні, що гріха таїти, пісні ці — давно вже «не формат». Але для всіх нас з вами головне, я думаю, все ж не це. Головне — Пам’ять. Велика, як і Перемога в тій війні. Поки ми пам’ятаємо про тих, кого немає нині, — вони з нами. І дуже, дуже хочеться, щоб знали і про них, і про нас, і не тільки знали, але й пам’ятали — онуки та правнуки наші. Ось за це і воювали, і жили, і живемо нині…».
Мабуть, головне, чим запам’ятався нам Олександр Борисович Полян, — це його велика любов до людей, і особливо до студентів: «Ви мої онуки, — говорив він їм, — а онуків люблять більше за всіх». Як дорого для нас, що нам пощастило працювати з такою чудовою, мудрою, іронічною і доброю людиною.











