чт, 19 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Одне з джерел повідомляє, що перед початком Першої світової війни для підрахунку пам’ятників в Одесі вистачало пальців однієї руки. Очевидно, йдеться про персоніфіковані пам’ятники. І відсіюється масив садово-паркових артефактів, скульптурні компоненти фасаду нинішньої мерії, театру опери та балету, не кажучи вже про кладовищенські — вони за останні 100 років вандальськи сплюндровані, знищені, використані як будівельний матеріал.

Але якщо перенестися з нинішнього коронавірусного ув’язнення, табуйованої контактності на 3-5 років назад, то будь-який екскурсант по Одесі (в межах пішохідних або автобусних маршрутів від спуску Маринеско до Аркадії) не погодиться, що наше місто так вже обділене творами ваятелів. Як жартували в недавні часи, «треба знати місця». Років десять тому мені зателефонував тодішній президент Києво-Могилянської академії В’ячеслав Брюховецький. Давній колега по письменницькому союзу попросив мене, як полоніста, надати допомогу професору-літературознавцю з Познані Богуславу Бакулі та його дружині у зборі матеріалів для їхніх наукових досліджень.

Польські сторінки історії Одеси численні та змістовні. Я проклав маршрут до пам’ятника Адаму Міцкевичу (авторства Олександра Князика), далі до меморіальної дошки польського класика на Дерибасівській, і приблизно через годину гості вже слухали ґрунтовні коментарі досвідченої Олени Яворської про експозицію Літературного музею, його «міцкевічіану». Почали прикидати: через який проміжок часу в Україні з’явився другий, після львівського, зведений у міжвоєнні роки. Мені випало здивувати співрозмовників, пред’явивши вирізку з альманаху «Горизонт» з фотографією київського скульптора О.О. Ковальова із завершеним погруддям Міцкевича та уточненням — «для встановлення в Одесі». Зауважу, що доля цієї роботи 70-х років залишається нез’ясованою, але цей же скульптор є автором пам’ятника В.П. Філатову в нашому місті.

Пам'ятник «Апельсину». Бронза, граніт. 2004
Пам’ятник «Апельсину». Бронза, граніт. 2004

Непідробний захват польської пари вчених викликав Сад скульптур Літмузею. Пан Богуслав записав на кінокамеру всі фактологічні пояснення з додаванням байок-легенд щодо чудодійних особливостей окремих артефактів. Після «легендарного» Саду скульптур на Ланжеронівській я запросив гостей до недалекої «витоки» Дерибасівської вулиці, до пам’ятника одному з батьків-засновників Одеси, який дав їй своє ім’я. Далі ми зайшли у двір будинку №1, де на превелике здивування освічені гуманітарії з Польщі побачили поясний пам’ятник творцеві міжнародної мови есперанто, варшавському лікарю Л. Заменгофу. Цей «екстериторіальний», відсічений від туристичного багатолюддя знак толерантності одеситів до культурної різноманітності світу пан Богуслав назвав одою вражень дня. І повідомив, що створить для студентів, для воєводського ТБ телефільм про міф Одеси в бронзі та камені.

А наступного дня роль інтерв’юера перейшла до дружини пана професора, яка цікавилася насамперед зародженням українського кінематографа. Тепер увазі гостей була запропонована ланцюжок колишніх кінотеатрів — «Зірка» на початку Кузнечной, «Одеса». Помилувалися скульптурою «Петя і Гаврик» Миколи Степанова, викликали захоплення твори Олександра Токарева, присвячені Вірі Холодній, Сергію Уточкіну (з блискучим обігруванням локації колишнього залу кінохроніки та імені улюбленця одеситів на рубежі ХІХ-ХХ століть). І далі — прилеглі кінозали поруч з Російським театром, на Катерининській та Рішельєвській. Гості з Польщі найдокладнішим чином ознайомилися з Одеською кіностудією, меморіальними дошками на її фасаді, пам’ятником видному акторові театру і кіно Амвросію Бучмі, багатою колекцією документів, різних реквізитів, знімальної техніки, фото- і кіноплівкових оригіналів.

«Пушкін в Одесі». Бронза, граніт. 1999
«Пушкін в Одесі». Бронза, граніт. 1999

Мені запам’ятався підсумковий висновок подружжя вчених з Польщі про культурний ландшафт морської столиці країни: «Одеса досягненнями кількох поколінь представників творчих професій заслуговує номінування на статус не тільки культурної столиці України, але й Європи».

12 (!) пам’ятників та скульптурних композицій авторства народного художника України Олександра Токарева, який переступив 3 лютого ювілейний рубіж 70-річчя, є важливою складовою цього європейського бренду.

Божий дар творчості може бути посланий людині в найніжнішому віці, в найменш обіцяючих обставинах середовища. Саша Токарев народився в учительській родині на кубанському хуторі Козаче-Мальований. Виховувала його в повсякденності бабуся Марфа Іванівна Недоступенко. Основним принципом її педагогічної методи (до кінця 93-річної ниви життя) було порівняння та зіставлення, що починалося зачином «А ось раніше…». Навіть коли школярем Олександр вбіг до хати з гучним вигуком про те, що в космос полетів черговий наш космонавт, бабуся, яка пам’ятала, що її предки прийшли на Кубань з Херсонщини, і що за козацькими завітами людині належить триматися земної тверді, обуреним шепотом охолодила онука: «Синочку, не вір цим більшовикам, не вір! Брешуть вони все, брешуть!». М’який український говір, його мовний лад настільки запам’ятався Токареву, що він донині мимоволі вимовляє бабусині національно забарвлені фразеологізми.

Пам'ятник козацькому отаману Антону Головатому. Бронза, граніт. 1999
Пам’ятник козацькому отаману Антону Головатому. Бронза, граніт. 1999

Професійний ваятель Токарев зізнається в певній безальтернативності покликання: «Ліпив я з дитинства, скільки себе

пам’ятаю. У дворі у нас було велике абрикосове дерево, під яким стояв столик, і на ньому я ліпив фігурки з пластиліну». А ще любив рибальську самотність. Мати-вчителька купувала в достатку синові пластилін: «Аби не ганяв у футбол!». А адже дивлячись на рослого і фактурного Токарева, я не раз говорив років 40 тому: «А міг би стати футбольною чи баскетбольною знаменитістю і навіть потягатися за лаври олімпійського десятиборства з нашим земляком — Миколою Авіловим». Олександр винно посміхався і незмінно показував на заповнену сумішшю глини ванну — цю персть скульпторів-ліпщиків.

У нещодавно виданому альбомі «Олександр Токарев. Скульптура» поряд з багатим ілюстративним матеріалом сусідствує бездоганна літературна компонента. Мені, як редактору книги, доставили бездоганно-цілісне есе Євгена Голубовського «Сумно і весело входжу, ваятелю, в твою майстерню…» і пофразово виліплену, що викликає довіру «Автобіографію» самого ювіляра. Це не пафосне «житіє» з прикладами реалізації американського афоризму — «Людина, яка створила себе сама», а здивовано-сповідальна розповідь про провидіння, готовність неухильно слідувати по іноді ледь помітній наміченій стежці.

«Ліпити усвідомлено я почав у дев’ятому-десятому класі, коли пішов до художнього гуртка Будинку піонерів у місті Георгіївську Ставропольського краю», — повідомляє Токарев. А визнаними, публічними його роботами стали погруддя Некрасова, Пушкіна, Маяковського разом з Карлом Марксом і Леніним. Закінчивши школу, юнак зі степової провінції їде до Ленінграда і подає документи до Інституту живопису, скульптури та архітектури імені І.Є. Рєпіна, фактично до Академії мистецтв.

Пам'ятник актрисі німого кіно Вірі Холодній. Бронза. 2003
Пам’ятник актрисі німого кіно Вірі Холодній. Бронза. 2003

Через пару днів у приймальній комісії документи повернули з резолюцією декана «Не допускати до іспитів», оскільки в їхньому комплекті не було малюнків оголеної натури. «Природно, в Будинку піонерів я не міг їх бачити, а тим більше малювати», — зізнається в «Автобіографії» ювіляр. Але члени приймальної комісії все ж дали добро на участь в іспитах. Абітурієнт з усіх спеціальних випробувань отримав… двійки!

Такий «облом» для сімнадцятирічного провінціала відкривав непередбачувані можливості вибору, з яких найлогічнішим було повернутися на малу батьківщину і пробувати вступити до художнього училища. Олександр залишається в місті на Неві, влаштовується на роботу в пожежну частину. Оглянувшись у місті, що сприймалося як найбагатший музей, Токарев знову з’явився в коридорах вишу, що відкинув недоучку. І його бере вільним слухачем до своєї майстерні той же декан скульптурного факультету Михайло Аркадійович Керзін.

Далі Токарева знаходить повістка з військкомату: час йти на службу в армію. Як говорилося тоді: «Завжди готовий!». Демобілізувавшись, спадкоємець козацьких вольностей півдня повертається на колишнє місце роботи. Знайомі з академії не радять в найближчу приймальну пору подавати документи: оглянься ще, підготуйся як слід…

Але Токарев став студентом стаціонару! «І я вступив! Навіть зараз, по прошествии стількох років, мені це здається дивом». («Автобіографія»)

Безумовно, репінський інститут давав добру базову підготовку. А якою роботою могла завантажити Одеса молодого скульптора, який приїхав сюди за направленням? Погруддями вождів для колгоспів, заводів і скверів, які відливали в цеху на Пересипі з готових форм підмайстри. Фігурки для парків, піонерських таборів, відомчих клубів і палаців культури… Автором пам’ятника Т. Шевченку був увінчаний регаліями киянин; Ілліча з змонтованих кам’яних елементів і бетону (на Куликовому полі) столиця доручила москвичу. Доля кожного проекту вирішувалася в партійних кабінетах. А там навіть до речей, що пройшли випробування часом, придумували «пред’яви». Наприклад, у 50-ті роки на пам’ятник Воронцову приладнали збоку відлиту з чавуну пародію на персонажа — відомі чотири рядки Пушкіна.

Ще анекдотичніше вчинили з мармуровою групою Лаокоона. Він спочатку був встановлений перед Археологічним музеєм. Поруч — горисполком і на околиці Приморського бульвару (після війни) — обком партії. Чиновники вирішили «відредагувати» оголену фігурку Лаокоона: веліли відбити статевий орган і замінити його фіговим листком. А саму скульптуру перенести в скверик, де потім зайняли місце фігурки героїв Катаєва. Через час поет Іван Рядченко написав і опублікував отруйно-знущальний вірш про членовредительство пам’ятника зі світовою славою.

Масштаб таланту Токарева відобразила його робота «Викрадення Європи». Він був реалізований всупереч вузьколобим чиновникам і «колективній одностайності» худсовета облорганізації Спілки художників. Молодий підприємець Володимир Туманов погодився фінансувати складну композицію. Володимир Федорович Романюк, який очолював Київський район, взяв на себе вирішення дозвільних процедур. Тодішній мер Гурвіц поставив умову: встановити на схилах Ланжерона. Романюк не погодився, мовляв, ми знайшли гроші, спонукали скульптора взятися за складний проект, тому хочемо встановити у себе в районі — на відомому п’ятачку біля колишнього санаторію «Червоні зорі».

Я був свідком, як Романюк розповідав Борису Дерев’янко (вони були однодумцями з багатьох питань) про те, як вдалося здійснити проект «Викрадення Європи». За задумом архітектора передбачалося: античні колони різної висоти, умовні сходи, тобто понад сотню землі, а вибраний п’ятачок перетинали підземні комунікації. Разом з відповідними міськими службами провели як би аварійний ремонт, а насправді переклали трохи вбік комунікації — швидко і надійно. «Викрадення Європи» стало першою монументальною прикрасою Одеси за межами історичного центру.

Центральна частина міста з її малоповерховою забудовою, площами та скверами, широкими бульварами та проспектами, парковими зонами, як стверджує Токарев, рясніє локаціями для скульптурних та архітектурних об’єктів (приклад останніх — колонада біля палацу Воронцова і не менш ажурна стіна в парку Шевченка. А його пам’ятники козацькому отаману Антону Головатому, Леоніду Утьосову, композиція «Викрадення Європи» вдало вписані у відкритий простір.

Але Олександр Петрович пильно спостерігає, як змінюється урбаністичне середовище за останні 30—40 років. Кого надихне сумно-стандартна забудова спальних районів? І ці околиці, і центр спотворюються і більшеформатними рекламними бордами, і хаотично зростаючими висотками. Де притулити скульптуру між новобудовами в районі Аркадії? До того ж проектанти геть виключили з архітектурного вигляду барельєфи, горельєфи, скульптурні твори. Будівельна мегаломанія спотворює Одесу (наприклад, монстр-готель на морвокзалі), Київ (Арка дружби народів, «Батьківщина-мати», прогулянковий міст Кличка), інші поліси. А у Львові, в європейських давніх містах з їх вузькими вулицями фігурні статуї давно «опускають» з п’єдесталів на грішну твердь — на пішохідний рівень, притискаючи до житлових будівель, будівель громадського користування, архітектурно знакових локацій.

У 1999 році відзначалося 200-річчя від дня народження О.С. Пушкіна. Здавалося б, Одеса не має провини перед Поетом. І погруддя встановлено на «козирному» Приморському бульварі, і красива вулиця названа на його честь, і в двох музеях зібрані цінні експозиції. Тодішній мер міста Руслан Боделан на правах старшого друга доручає Токареву виліпити Пушкіна «на зріст». І з натиском у голосі додає: «Пушкіна багато не буває!»

Того ж 1999 року у видавництві «Астропрінт» вийшла книга Марка Соколянського «І несть йому кінця». Доктор філології, відомий в Європі шекспірознавець і пушкініст (до від’їзду до Німеччини він очолював авторитетну з 20-х років минулого століття Пушкінську комісію при Будинку вчених) як і найбільші фахівці з російської класики дає найвищу оцінку творінням, написаним Пушкіним у південному засланні. Це чотири десятки творів одеської чеканки: «Свободи діяч пустельний…», «Кораблю», «Телега життя», «Бережи мене, мій талісман», «До моря», «Бахчисарайський фонтан», «Цигани». Нові Онегінські строфи. Це — і шедеври, і новаторство, і універсалізм. Час навічно закарбував на скрижалях нетлінні твори одеських тринадцяти місяців Поета. І їх не дозволено недооцінювати ні під яким приводом.

Останній абзац заключної статті книги Соколянського звучить так: «Однак головні оцінки творчості (Пушкіна) вже винесло час, і оцінки ці усталилися. Навряд чи продуктивні спроби якось принизити значення цього періоду творчої еволюції поета. Періоду, ознаменованого створенням художньо досконалих віршів і поем, перших глав самого великого творіння Пушкіна — його роману у віршах…».

Слід зазначити, що в другій половині минулого століття в Одесі виходили з коментарями три антології поезії Пушкіна згаданого періоду. Додамо, що в 2004 році за меценатської допомоги С.Р. Гриневецького побачив світ поліграфічний шедевр з винесеним на обкладинку пушкінським рядком «Тут все Європою дихає, віє» і поруч переклади на українську, англійську, німецьку та французьку мови. П’ять текстів одеської глави Євгена Онєгіна (англійський переклад Володимира Набокова!). А також не менш вишуканий у поліграфічному відношенні збірник «Одеський рік Пушкіна», що побачив світ за 20 років до встановлення другого пам’ятника Пушкіну. Я працював тоді директором видавництва «Маяк» і до дрібниць пам’ятаю, як ми відстоювали 100-тисячний тираж, оформлення книги офортами Геннадія Гармідера, необхідність виділення значної кількості офсетного паперу.

А хіба неважливий факт багаторічного успішного функціонування у нас Пушкінського ліцею?

Пам’ятник генію російської літератури авторства Олександра Токарева конгеніальний, він є проблематичним приношенням ваятеля Одесі. Втілюючі антропологічну співмірність з людиною вулиці, позбавлені пафосності та відштовхуючої монументальності пам’ятники Вірі Холодній, Сергію Уточкіну, Леоніду Утьосову, герою фільму про працівників угрозиску «Ліквідація» (головний герой — Давид Гоцман), створені Токаревим вже в новому столітті, стали втіленням нашої духовної спорідненості з його героями, обнадійливого почуття вдячності таланту ваятеля.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса