Інженер-протезист Одеського казенного експериментального протезно-ортопедичного заводу (колектив підприємства — лауреат редакційного конкурсу «Люди справи») Євген Ісайко в умовах ковідного карантину мав повне право не виїжджати в область до людей, які після різних травм та операцій, внаслідок перенесених захворювань потребують протезування кінцівок, але самі, знову-таки через карантин, неможливість пересуватися, відсутність коштів на проїзд або з якихось інших причин дістатися до обласного центру не можуть.
Цим правом, на цілком законних підставах, скористалися представники різних служб та організацій — вони перейшли на режим роботи онлайн. Але не Євген Вікторович. «Успіх протезування багато в чому залежить від того, наскільки вчасно воно проведене. Якщо впустити момент, доброго результату не вдасться досягти», — сказав він. І в цій простій фразі прозвучало щире внутрішнє переконання, що інакше вчинити під час карантину він не мав права.
Євген Ісайко родом з Одеської області. Після закінчення школи вступив до Одеського медичного училища. Після закінчення навчання почав працювати санітарним фельдшером у СЕС Приморського району. Але якось не лежала душа до того, що доручали. І молодий спеціаліст почав шукати інше поприще, де міг би застосувати себе.
Випадково йому на очі потрапило оголошення: на Одеський протезний завод потрібен учень техніка-протезиста. Зателефонував, прийшов на співбесіду до головного лікаря Валіди Євгенівни Лосєвої. Думаю, великий досвід роботи з людьми, мудрість і прозорливість допомогли тоді Валіді Євгенівні розгледіти в претенденті саме того, хто не виявиться на заводі людиною випадковою.
Пройшовши 3-місячне навчання, Євген Ісайко приступив до роботи техніка-протезиста. А через рік вступив до Харківського національного університету радіоелектроніки, отримав диплом інженера-протезиста і вже 8 років працює на підприємстві. Пам’ятає час, коли, наприклад, під час відрядження до Балти доводилося обслуговувати до 120 людей з особливими потребами, займаючись необхідними їм протезами, ортопедичним взуттям, устілками, корсетами, бандажами, ортезами (зовнішніми пристосуваннями для підтримки хребта або пошкодженої кінцівки). Підопічних доводилося відвідувати вдома, в лікарні чи інтернаті. Подібні виїзди і зараз здійснюються раз на 3 місяці в кожен район області. Буває, щоб дістатися до підопічного, доводиться подолати 300—400 кілометрів. Після зняття мірок протез виготовляють на заводі, а потім везуть його на примірку та підгонку. Робота з одним пацієнтом, щоб він навчився правильно користуватися протезом, може тривати до пів року.
З людьми, яким потрібна допомога, Євген Вікторович завжди зустрічається в дуже складний період, коли, по суті, починається новий відлік часу їхнього життя. Життя, в якому багато чому треба навчатися з нуля. За кожним випадком — горе, відчай, сльози людей, розпалися сім’ї і дуже часто вимушена самотність.
— Людині часом здається, що вона отримає протез і відразу почне ходити, — говорить Євген Ісайко. — А це не так. Їй, як маленькій дитині, доведеться спочатку звикати до протеза, а потім і заново вчитися ходити. Це складний процес, що займає не один день.
На жаль, є фірми, де лежачому пацієнту, навіть не бачачи його, співробітники можуть наобіцяти, що після протезування і ходити відразу зможе, і на велосипеді кататися. Це неправда. Процес адаптації та звикання до протеза досить тривалий. У нас чимало випадків, коли, замовивши і отримавши протез від якоїсь фірми, людина так і не може ним користуватися, залишається неходячою, безпорадною. Річ у тім, що дорога комплектація ще не означає, що протез буде кращим. Це вельми поширене хибне уявлення. Протез повинен підходити людині. Саме це ми ставимо на чільне місце підбору комплектуючих.
На мій погляд, первинне протезування найкраще робити у нас у стаціонарі. Це дозволить врахувати всі анатомічні особливості пацієнта, зніме багато проблем, з якими людина обов’язково зіткнеться, почавши звикати до протеза, дозволить відразу максимально точно підігнати його, навчити правильно поводитися з протезом.
Врахуйте ще й те, що в стаціонарі людина починає освоювати протез в оточенні людей, які роблять те ж саме. Я не раз бачив, як пацієнти починають змагатися між собою, у них з’являється азарт. Та й труднощі сприймаються легше, адже людина бачить, що вони виникають не тільки в неї. Вдома ж рідні та близькі не завжди правильно реагують на труднощі людини у поводженні з протезом, можуть почати панікувати, вганяючи пацієнта в необґрунтовану депресію і позбавляючи його віри в те, що у нього все вийде.
— Наскільки вік впливає на можливості протезування?
— Складно сказати. У нас є дівчинка, яка протезується з 4-річного віку. Є дідусь з Ананьївського району, йому під 100 років, але після ампутації гомілки через цукровий діабет він став на протез і в змозі пересуватися. Головне — правильно до всього підійти.
— Що ви маєте на увазі?
— Після операції з ампутації має пройти пів року, вісім місяців, щоб кукса загоїлася, і не було жодних ран. Тільки після цього треба починати займатися протезуванням.
— Що найскладніше у вашій роботі?
— Коли бачиш, що людина може навчитися ходити, але чомусь здається, не докладає зусиль до відновлення. Або замовляє протез в іншій фірмі. Я бачу, що він їй не підійде. Йде час. Через кілька років людина повертається, і доводиться надолужувати втрачений час. Без втрат у рівні якості її життя це не проходить.
Ось так колись випадково прочитане оголошення допомогло Євгену Вікторовичу знайти своє покликання. Знайти роботу, на якій його спокій, витримка і величезне бажання допомогти людям стали найважливішими складовими успіху. Адже так непросто повернути людині віру в себе, в життя, в те, що воно, незважаючи на всі випробування, триває. У Євгена Вікторовича Ісайка це виходить.











