В ці дні спортивна громадськість Одеської області відзначила два ювілеї. 75 років виповнилося заслуженому майстру спорту, заслуженому тренеру України з волейболу Віктору Михальчуку та заслуженому тренеру України, судді національної категорії з баскетболу Валентину Полякову.

Чемпіон і педагог

В олімпійській збірній СРСР, яка перемогла на Олімпійських іграх у Мехіко в 1968 році, 22-річний Віктор Михальчук був одним із наймолодших. Тоді на верхній сходинці п’єдесталу пошани поруч із ним стояли земляки — Євген Лапінський та Георгій Мондзалевський з Едуардом Сибіряковим, які проходили в той час «службу» в московському ЦСКА. Це був, мабуть, пік в історії одеського волейболу і, безумовно, пік у спортивній кар’єрі зв’язуючого гравця одеського «Буревісника» (згодом ОдДІЛ, «Чорноморгідробуд», «Політехнік»).

Після того, як на чемпіонаті світу 1966 року в Празі збірна СРСР посіла лише 3-тє місце, настав час крутих змін. Серед зв’язуючих конкуренція була шалена — Мондзалевський, Поярков, Венгеровський, Саурембаєв, Коваленко, Терещук. Михальчук її витримав і заслужив право на поїздку до Мексики. Хоча…

— Готувалися до Олімпіади ми в Чимбулаку, що на Казахстані, — згадував Віктор Ілліч. — Пам’ятаю, везли нас туди на військових машинах. Жодних спортспоруд там тоді ще не було — залишалося просто бігати. Вважалося, що таким чином акліматизуємося, звикнемо до високогір’я. Чимбулак адже розташований вище знаменитого Медео. Там зі мною неприємна пригода сталася. Зламався підйомник, і я застряг на пристойній висоті. Головний тренер збірної Клещов кричить: «Стрибай! Тільки так стають олімпійськими чемпіонами!». Гарні жарти, так? Обійшлося, тільки я застудився, через що довго не тренувався. А вдома чекала молода дружина, адже я тільки одружився. Одного разу навіть істерика трапилася. Боліло коліно, на майданчик не виходжу — та пропади воно все пропадом! Спіймав Маріка Барського, він помічником Клещова працював: «Відпустіть додому. Потрібна мені ваша Олімпіада!». Той мені: «Ти що, з глузду з’їхав?» Взагалі, переконав по-батьківськи. Що казати, стратегічно мислити я тоді не вмів.

На Олімпіаді збірна СРСР після стартового програшу американцям виграла всі матчі і заслужено здобула золоті медалі, і Михальчуку вручили значок заслуженого майстра спорту. Тоді знаменитий колега по амплуа Юрій Поярков, який вже вигравав Олімпіаду чотири роки тому, «просвітив»: «Значок — нісенітниця, а ось звання олімпійського чемпіона — це назавжди».

А починалося все в 60-х. Тоді на рівні дитячих спортивних шкіл в Одесі йшла запекла боротьба за лідерство між ДСШ-7 та ДСШ-2. Матчі проходили на відкритому майданчику стадіону ЧМП. Подивитися на баталії молодих приходило чимало глядачів, зокрема й тренери «Буревісника». Після однієї з ігор до Віктора підійшов помічник Марка Абрамовича Барського Валентин Львович Гольдубер і запросив на тренування команди.

— На першому тренуванні, — згадує Віктор Ілліч, — Барський побудував команду і звернувся до мене: «Хлопчику, йди сюди. Як тебе звати?». Відповідаю: «Вітя». «Так ось, цей хлопчик Вітя буде з нами тренуватися».

Згодом «хлопчик» виграв Олімпіаду, чемпіонат Європи, Кубок світу, Всесвітню Універсіаду, Спартакіаду народів СРСР.

Мало кому з великих спортсменів вдається стати помітним тренером. Віктор Ілліч — щасливий виняток. Після «стажування» в жіночому «Медіні» він повернувся до рідного клубу, яким керував чотирнадцять років (з 1978-го по 1992-й). Потім три роки працював за кордоном (грецький «Зафіраксіс», турецький «Екзачибаши», кіпрський «Апоель»). А в 1995-му очолив «Дорожник-СКА», так тепер став називатися найкращий чоловічий волейбольний клуб Одеси.

П’ять років мені пощастило близько спілкуватися з Віктором Іллічем. За ці роки «Дорожник» тричі вигравав золоті медалі чемпіонату України, двічі — срібні. У 1996 році здобув Кубок країни.

Імпульсивний і водночас неймовірно іронічний, він, маючи величезний ігровий і тренерський досвід, перш за все, вважав себе педагогом. Пригадалася дебют «Дорожника» на євроарені. Грали в Ізраїлі з місцевим клубом, за який виступав, здається, лише один абориген, решта — болгари, американці, кубинці, наші співвітчизники. Програли вщент. 5 лютого летимо назад. Похмурі гравці розташувалися на задніх сидіннях, попереду — керівництво та спонсори. Настрій пригнічений. І раптом Віктор Ілліч промовляє: «По-різному відзначав я свій день народження, але в повітрі — вперше. А що, чи не налити хлопцям по 50 грам?». Що таке 50 грамів для могутніх атлетів? Нісенітниця. Але обличчя повеселішали, напруга спала. І надалі команда не програла жодної зустрічі і вперше стала чемпіоном країни.

Під його керівництвом збірна Одеської області в 1999 році виграла Всеукраїнські ігри. А в 2005-му, будучи головним тренером, В. Михальчук вивів збірну України до фінальної частини чемпіонату Європи. Цього успіху національна команда змогла повторити лише через чотирнадцять років.

Тренер і арбітр

Валентин Поляков великим спортсменом не став. Він володар іншого унікального досягнення: одночасно і заслужений тренер України, і суддя національної категорії з баскетболу.

— Нас в Україні таких всього двоє, — посміхається Валентин Васильович. — Крім мене, ще Жора Демб із Житомира. Примудрявся і тренувати, і судити. У суддівство прийшов завдяки наймудрішій людині — Леону Павловичу Флігельману, він багато чому мене навчив. Обслуговуючи матчі вищої ліги Радянського Союзу, об’їздив, практично, всю країну — Середню Азію, Прибалтику.

Як арбітр і інспектор він відсудив понад 500 матчів чемпіонатів СРСР та України серед команд вищих ліг. Найвище тренерське досягнення — 2-е місце на І Молодіжних іграх України з баскетболу. Як тренер ставав тричі призером першості України серед команд дівчат.

— Одного разу судили в Грузії, — згадує ювіляр. — Раптом до нас у суддівську завітала легендарна Ніна Єрьоміна — неодноразова чемпіонка СРСР, Європи та світу, знаменита телеведуча. А поруч із нею — Джумбер Патіашвілі, тодішній 1-й секретар ЦК Компартії Грузії. Поспілкувавшись, він запросив нас відвідати музей Сталіна в Горі. Ми, природно, пропозицію прийняли, поїхали, як були — у капцях, футболках. Під’їжджаємо і бачимо — місцеві хвилюються, особливо два солідних мужики. Виявляється, їх попередили, що судді приїдуть, але не пояснили, що спортивні.

Розповідач Валентин Васильович неабиякий. І не дивно: насичене спортивне життя не раз зводило його з багатьма видатними людьми: олімпійські чемпіони Я. Залізняк і С. Петренко, футболісти В. Лобановський і В. Прокопенко, баскетболісти З. Хромаєв, В. Беженар, О. Кочергіна, О. Жирко, І. Майзлін, А. Петросян, хокеїсти Б. Майоров і В. Старшинов. Багато годин і днів провів у товаристві Анатолія Карпова та його друзів гросмейстерів Тукмакова та Балашова. Ну, а вихованки Тетяни Іванівни Мардашової, знамениті стрибунки потрійним Галина Чистякова та Олена Говорова, також і до нього мають пряме відношення, адже саме він протягом багатьох років очолював Ізмаїльський місьпорткомітет, а нині керує спортивно-оздоровчим центром (СОЦ).

Чим тільки не доводилося займатися на посаді голови спортивного відомства! Це і здобування транспорту для комітету, і переведення до Ізмаїла футбольної клубної команди СКА, і забезпечення боксера Геннадія Румянцева гідним екіпіруванням.

— Тоді, щоб купити труси, футболку, взуття, цілу бюрократичну епопею треба було витримати, — розповідає Валентин Васильович. — Гена став срібним призером чемпіонату країни, входив до збірної СРСР, готувався до Олімпіади. А гідно екіпіруватися не було в що. У той час колишній мер міста Олег Іванович Афонін навчався у Вищій партійній школі в Києві. Дзвонить: приїжджай, щось придумаємо. Взяли з собою Юру Соколова, секретаря ЦК ЛКСМУ (раніше партком Дунайського пароплавства очолював), і поїхали до Михайла Макаровича Баки — голови Комітету фізкультури і спорту при Радміні України. Той за дві хвилини вирішив усі наші питання і відправив до «Спортобезпечення». Був там такий Горський. Сидимо у нього в приймальні півгодини, годину — не приймає. Тоді Соколов по прямому телефону зв’язується з Бакою і каже: «Скажіть, члени колегії теж чекають по годині?». Через хвилину Горський вискочив з кабінету і тут же, не відходячи з місця, підписав усі необхідні папери.

А ось з інспектуванням конфуз стався. У 1992 році з ініціативи Михайла Бродського в українському баскетболі стався розкол. Кілька клубів відкололися від Федерації баскетболу і створили свою Лігу. Полякову запропонували очолити суддівський комітет «бунтівної» УБЛ, і він погодився. Через рік клуби знову об’єдналися, а йому сказали: «Тобі вже місця немає». Зате Бродський сьогодні очолює ФБУ, проти якої свого часу повставав.

Втім, на нудьгу Поляков не скаржиться. Одне керівництво Центром не дозволяє розслабитися. А він ще щедро ділиться своїм досвідом і спогадами. Читачі оцінили його публікації в журналі «Бессарабський вернісаж» «Ізмаїл — батьківщина кадрів баскетболу», «Ах, як ми грали…», «Зовсім нелегка легка атлетика». Ну, а гордістю його є Музей спортивної слави Ізмаїла, який Валентин Васильович створював за допомогою однодумців Олени Вратенкової, Олени Грубіної, Галини Слєпньової, Юлія Фарладанського, Владилени Могильної, Антоніни Біловолової.

Ізмаїлу є чим пишатися. Галина Чистякова — 3-й призер Олімпійських ігор у Сеулі, чемпіонка світу та Європи, її світовий рекорд у стрибках у довжину — 7 метрів 52 сантиметри — не побитий досі. Олена Говорова — бронзовий призер Олімпіади в Сіднеї та чемпіонату світу з потрійного стрибка. Членами збірної СРСР були десятиборці Михайло Семенцов — переможець Спартакіади народів СРСР, та Олександр Чадаєв, який мав у 1968 році найкращий результат сезону у світі. Велосипедист Юрій Луполенко бив світові рекорди, перемагав на змаганнях найвищого рангу. Залишили свій слід у великому спорті тенісистка Олена Татаркова, волейболіст Володимир Полтавський, майстри настільного тенісу Анна та Майя Фарладанські, легкоатлетка Лариса Соколова, шахістка Тетяна Лемачко, баскетболіст Андрій Корочкін. Кандидатами до баскетбольних збірних України сьогодні є Єлизавета Мітіна, Анна Сугак та Владислав Коренюк.

Численні стенди розповідають про досягнення місцевих спортсменів, полиці з Кубками свідчать про безліч перемог. Є тут і дві солідні монографії — «Історія українського баскетболу» та «Історія українського тенісу». І в кожній з них — кілька абзаців присвячено ізмаїльським атлетам.

І в мене немає сумнівів, що ще не скоро, але з’явиться в музеї стенд, присвячений Валентину Васильовичу Полякову.