У одному з останніх творів Валентина Катаєва є такі рядки: «Асторія-хол. Зліва Рокфеллер-старший, справа Рокфеллер-молодший, посередині наш посол Добринін, поруч — радник із зовнішньоекономічних зв’язків Скачков. Лакеї в лівреях. Свічки в канделябрах. Омари в майонезі. Все чин чинарем». Не знаю, чому мені запам’яталися ці рядки. Не знаю, чого мені не вистачало: омарів чи канделябрів. Ніколи не думав, що сидітиму за одним столом зі справжнім мільйонером. Однак довелося.
Це трапилося в період так званої перебудови, яка виявилася джином, випущеним із пляшки.
На хвилі економічної самодіяльності було вирішено заснувати радянсько-швейцарське спільне підприємство у вигляді судноплавної круїзної компанії «Совкруїз». Ініціаторами виступали великий міжнародний швейцарський банк і Всесоюзне об’єднання «Морпасфлот» із залученням низки портів і пасажирських підрозділів Мінморфлоту. Мені, як керівнику галузевого наукового центру перспективного розвитку пасажирського флоту, було доручено розробити техніко-економічне обґрунтування та установчі документи спільного підприємства.
Ділові наради проводилися в Женеві, і з нашого боку завжди було близько восьми осіб. На всіх переговорах і нарадах були присутні президент банку та його юрист. Банкір був гостинним і привітним господарем. І розміщення, і харчування з протертими супчиками було на найвищому рівні. Банкір мав чудове комерційне чуття. У роки низьких цін на нафту він, відчувши наближення паливної кризи, недорого придбав право використання нафтоносних шельфів Індонезії. Наступний зліт цін і вміла стратегія на лондонській біржі зумовили мільйонні доходи та створення великого банку в Швейцарії.
Чергова нарада майбутніх учасників спільного підприємства припала на середину грудня. Тиха і розмірена Женева пожвавішала в передсвятковій підготовці до Різдва. Президент банку подумав про вихідні та запросив нашу делегацію на звану вечерю до себе додому. Найбільше мені запам’яталися картини на стінах численних кімнат. У ролі екскурсовода виступала сестра дружини гостинного господаря. Побачивши роботи в стилі Шагала та Ренуара, я не втримав захвату і вимовив: «Які чудові копії!». Наш екскурсовод зі страхом озирнулася і приклала палець до губ. «Прошу вас, не промовляйте в цьому домі слова «копія». Тут тільки оригінали».
Вечеря пройшла в теплій, можна сказати сімейній обстановці. Думаю, поряд з іншими чеснотами, господар дому був добрим психологом. Запрошення до дому зміцнювало довіру, а картини на стінах свідчили про фінансову надійність партнера.
Наступну звану вечерю президент банку призначив у ресторані. Нас попередили, що за столом буде також гість з Індонезії з дружиною. Гість має чин генерала, є особою, близькою до глави держави, і наділений високими повноваженнями. Йдеться про придбання банком прав на нові обширні нафтоносні шельфи. У ресторані орендовано спеціальний зал. Буде культурна програма.
Мені здалося, що я розумію тактику підготовки переговорів перед укладанням багатомільйонної угоди. У цей період були популярні книги типу «Як стати щасливим», «Як досягти успіху в бізнесі» тощо. В одному з таких путівників по життю рекомендувалося перед багатомільйонною угодою підкорити партнера своєю гостинністю, щедрістю, знайти спорідненість душ і розлучитися з почуттям глибокої взаємної симпатії, чи не братньої дружби. Витративши на щедрий прийом десять-п’ятнадцять тисяч, ви отримуєте психологічну можливість оптимізувати умови угоди на п’ять або десять відсотків, які можуть становити десять-п’ятнадцять мільйонів. Однак, думаю, президент банку керувався не чужими рекомендаціями, а власним багаторічним досвідом.
Передріздвяна вечеря проходила в окремому, спеціально орендованому залі ресторану. Стіл, окрім закусок, був прикрашений яскравими різдвяними листівками, встромленими кожна в окремий ананас. Окрім нас, прямо навпроти президента сидів індонезійський гість з непроникним обличчям і в повній генеральській формі. Поруч із ним перебувала його прекрасна дружина — гідна представниця східної краси. Вона була зі смаком одягнена, з вміло підібраними коштовними прикрасами.
Неподалік від столу — тріо в косоворотках, можливо, нащадки старої еміграції, з баяном, балалайкою та гітарою. Вони награвали властивий їм репертуар типу «Очі чорні» та «Калинка-малинка».
Ведення вечора президент одразу взяв у свої руки. Він сказав, що нещодавно повернувся з Єрусалиму, де у нього народився онук. Теперішні діти народжують, коли їм заманеться, але сім’я, мир і взаєморозуміння залишаються головною цінністю. Єрусалим — столиця трьох релігій: християнства, ісламу та юдаїзму. Це символічно з урахуванням складу нашого святкового столу, за яким ми зібралися як одна дружна сім’я. Учасники нашої делегації відповіли дружньою посмішкою та кивком голови на знак згоди. Генерал залишався непроникним. Його дружина була відображенням генерала. Господар столу, мабуть, звернув на це увагу і, зробивши паузу, продовжував: «Мусульман і юдеїв багато що об’єднує. У них спільне біблійне коріння, збігається низка звичаїв і традицій: омовіння, обрізання, заборона на вживання свинини. У свою чергу, християни та мусульмани взаємно визнають Ісуса та Мухаммеда як пророків. Це дає нам усім можливість почуватися єдиною спільнотою».
На цьому тема сім’ї єдиної була, мабуть, вичерпана. Ефект був практично нульовим. З непроникного обличчя генерала було видно, що він подолав втомливий шлях з Джакарти до Женеви зовсім не заради з’ясування релігійних нюансів. Щодо нашої делегації, то ми разом з нашою державою доживали останній період войовничого атеїзму. Тому слухали ввічливо, але без ентузіазму.
Господар столу зрозумів, що потрібно терміново міняти ракурс, оскільки ні проповіді за все добре, ні «Калинка-малинка» з балалайкою не зворушують почуття генерала. Тому, намагаючись здаватися веселим, проводир застілля заявив: «Я вмію розпізнавати таланти і відчуваю, що капітан Майкл з Балтійського пароплавства добре співає. Попросимо його що-небудь заспівати». Капітан Майкл одразу встав і сказав: «Ви не помилилися. Я раніше дійсно добре співав. Але останнім часом я пив багато холодного «Боржомі», і тому мій голос сів. Тому я теж сяду».
Генерал спостерігав усе це з відсутнім обличчям. Господар столу явно нервував. Щось пішло не так.
Президент кілька разів обвів присутніх очима і несподівано зупинив свій погляд на мені: «А ось містер Джордж, я думаю, вміє не тільки співати, але й грати. Може, він нам що-небудь зіграє і заспіває?». Довелося мені підійти до музикантів і попросити баян. Поки я надягав ремені баяна, член делегації, начальник Одеського морського порту Микола Павлюк запропонував: «Давай, за неньку Україну!». Я постарався з натхненням виконати пісню «Із сиром пироги». Всі пожвавішали, крім генерала та його дружини. Генерал явно нудьгував і почувався на чужому бенкеті.
— Давай, за Одесу, — порадив Микола Павлюк.
Пісня відома, і вся наша делегація дружно підспівувала. Однак по генералу було видно, що і Молдаванка, і Пересип, так само як і рибачка Соня, від нього далекі, як Джакарта від Одеси. Господар столу був у відчаї.
І раптом мене осінило. Я заявив: «А зараз я на честь шановних індонезійських гостей виконаю індонезійську народну пісню рідною мовою гостей». Господар столу став білішим за скатертину на столі. Можливо, він вирішив, що містер Джордж з гармошкою витворить якийсь одеський номер, після якого генерал встане і покине зал разом зі своєю блискучою дружиною.
Тут потрібно зробити невелике пояснення. Мої студентські роки проходили в епоху, коли ми всюди будували в країнах Африки та Азії гігантські греблі, металургійні комбінати та стадіони. Багато студентів з цих країн здобували у нас вищу освіту. Вважалося, що, повернувшись на батьківщину, вони принесуть туди світлі ідеї комунізму. Виходило по-різному. Так чи інакше я дружив з індонезійським студентом. Ми виступали на вечорах як інтернаціональний дует: він з гітарою, я з баяном. Ми вивчили пісні один одного і з успіхом виконували разом українські та індонезійські пісні. Я згадав студентські роки і заспівав веселу ритмічну пісеньку:
Айя мама, джангамама марабета,
Діючума, діючума чуюмбета…»
Генерал перетворився. Це виявилася пісня з його острова. Він став плескати в такт пісні, а його дружина вийшла і стала танцювати в східному стилі. Дружина президента одразу наслідувала її приклад, і у жінок вийшов напрочуд злагоджений танцювальний дует. Їм щиро і голосно аплодували, і наприкінці танцю, заохочені успіхом, жінки обійнялися. Налагодилося спільне живе спілкування. Проект «мир-дружба-фестиваль» несподівано був реалізований. Господар столу сяяв. Вони навіть разом з генералом виходили на зимову веранду, як друзі.
І тут сталося несподіване. Чи то від щирого припливу щедрості, чи то для її демонстрації господар столу раптом заявив: «Містер Джордж, я завжди підтримував творчих людей. Я хочу зробити вам різдвяний подарунок. Я знаю, ви захоплюєтеся катамаранами. Завтра мій секретар Ельвіра передасть вам каталог вітрильних катамаранів. Будь-який з них стане вашим. Це мій подарунок».
Тут настала моя черга дивуватися. Я сказав, що ми всі знаємо про щедрість пана президента і вдячні за його увагу. Водночас, як державні службовці, шануємо закони країни. Ми маємо право отримувати подарунки вартістю не більше п’ятдесяти доларів. У нас кажуть, що дорогий не подарунок, а увага. Тому, якщо кожному з нас буде вручена така прекрасна різдвяна листівка, як встромлена в ананас, а ще краще разом з ананасом, то це буде цілком чудовий знак уваги.
Кажуть, що атмосфера за столом важливіша за сам стіл. Різдвяна вечеря завершилася в прекрасній атмосфері. За пару днів до нашого від’їзду кожен член делегації виявив у себе в номері подарункову, ретельно упаковану скриньку розміром з телевізор. Перший час чомусь усі зберігали мовчання. Був вихідний день, і начальник порту Микола Павлюк запросив мене до свого номера. Нам уже набридли протерті супчики, і я був радий, що в холодильнику у Миколи Пантелеймоновича опинилися житній хліб, сало та горілка з перцем. За кордоном люди з одного міста стають ще ближчими одне до одного.
— Як думаєш, що це таке? — запитав мене Микола Пантелеймонович, вказуючи на подарункову скриньку в кутку.
— Не знаю. Треба подивитися. На митниці запитають, — відповів я.
Відігнувши кришку скриньки, ми виявили апельсини. Микола Пантелеймонович посміхнувся і сказав: «Ці апельсини до нас у порт прибувають тоннами. Ми ледве встигаємо відправляти їх вагонами до Петербурга. Що з цією скринькою робити? І шлях неблизький, і залишати незручно…».
І тут мені згадалася історія з відправкою апельсинів з Одеси до Петербурга імператору Павлу. Річ у тім, що, на відміну від своєї матері, імператор Павло виявляв нульовий інтерес до розвитку далекого від нього порту з незрозумілою назвою Одеса. Потрібно було щось робити. Одеські мудреці вирішили зіграти на дитячій пристрасті імператора до апельсинів, які не ростуть у північних країнах. Мудрі люди замовили партію апельсинів з Греції і на перекладних доставили помаранчеві плоди до Петербурга. З того часу для Павла Одеса стала місцем, звідки прибувають апельсини. Питання з розвитком порту було вирішено.
З різдвяним подарунком у нас проблем не виникло. Під шаром апельсинів виявилися ананаси з листівкою і те, чим славиться Швейцарія: сир і шоколад. Але найбільше запам’ятався різдвяний кекс у круглій металевій коробці. На додаток до дивовижного смаку та аромату цей кекс довгий час не черствіє. Подібні кекси сьогодні можна зустріти в наших супермаркетах, а апельсини та ананаси давно перестали бути дефіцитом. Сьогодні в дефіциті гроші, на які можна купити всі ці ласощі.
А як склалася доля спільного підприємства? По мірі реалізації проекту мене, як розробника техніко-економічного обґрунтування, все більше тривожила реальність інвестицій швейцарської сторони в будівництво нових круїзних суден. Адже наша сторона входила з реальними портами, їхньою інфраструктурою та причальним фронтом, з реальними круїзними лайнерами, що мали добру репутацію на світовому фрахтовому ринку. Швейцарський партнер мав урівноважити свою участь адекватними інвестиціями. В процесі планових нарад ставало зрозуміло, що йдеться про імітацію інвестицій. Були підстави вважати, що стратегічна мета банківського партнера — впровадитися на солідному рівні в масштабну реальну інфраструктуру держави, що вступає в початкову фазу незвичних і нових видів міжнародного економічного співробітництва. Загальний знаменник під цією ситуацією підвів економічний і політичний розвал СРСР. З ситуації можна було зробити висновок, що при вступі в економічну асоціацію із зарубіжними партнерами, потрібно не йти на поводу у партнера, а мати і відстоювати свій чіткий план з урахуванням інтересів своєї сторони.
А як склалася моя власна фінансова ситуація? Як і багатьом моїм співгромадянам, мені двічі довелося пережити втрату трудових заощаджень. Перший раз — завдяки ощадній касі держави, що зруйнувалася, другий раз — завдяки одеським кредитним спілкам. А що залишилося? Яскраві спогади. Їхня гідність у тому, що вони не піддаються інфляції, конфіскації чи розкраданню. А головне, ці спогади поки що не оподатковуються. Це означає, я можу, завдяки прекрасній газеті, щедро ділитися своїми спогадами з дорогими читачами. А поки людина може ділитися своєю творчістю, вона живе не даремно.











