Попередня частина тут.
Розділ 12
Шановна редакціє!
Публікація фейсбучного листування не найвідоміших одеських прозаїків — сміливий крок вашої газети. І виправданий, бо йдеться в ній про Єву. Сам я в листуванні не брав участі, але знайомий з багатьма його учасниками. Хлопці вони амбітні і — щиро їм цього бажаю! — мають усі шанси досягти успіху в невдяглому письменницькому ремеслі. Чому невдяглому? Та тому, що шлях цей пов’язаний із розчаруванням навіть для багатьох відомих письменників. Що вже тоді говорити про інших? Але повернемося до Єви, бо головне в публікованому вами листуванні — це її зникнення, а не перелік (часом нуднуватий) творчих задумів авторів та деталей їхнього особистого життя. Хто в Одесі не знає Єву?! Якщо й знайдуться такі, вони не мають стосунку до культурного життя міста.
Красива молода поетеса — не найпоширеніше явище в природі, на відміну від просто красивої молодої жінки. А якщо поетеса до того ж розумна і харизматична, виходить щось позамежно небезпечне, на кшталт контактної міни. Шансів уціліти майже жодних. Єва і є такою міною, на загальну думку. Але загальна думка не завжди правильна. Чи зустрічали ви жінок, при одному погляді на яких світ звужується до крихітного клаптика простору, який вони займають у даний момент? І чи має Єва цю якість? Судіть самі, бо в цьому листі я викладу ту правду про неї, яка відома лише нам двом.
Чи можна знайти чорну кішку в темній кімнаті, якщо її там немає? Не поспішайте з відповіддю, помилитеся. Бо Єва і є чорна кішка, яку ви, на своє лихо, знайшли в темній кімнаті, при тому, що її там не було. Така вже особливість людського мислення — здатність бачити те, чого немає. Головне — правильний ракурс. Вірніше, хибний. Це знає кожен фокусник.
Єві було дев’ятнадцять, коли ми познайомилися. Другокурсниця, як зараз пам’ятаю. Набралася сміливості і з’явилася до мене після лекції на консультацію із чудовою, з її точки зору, пропозицією — кинути цю справу і піти пригоститися кавою в якомусь кафе.
— Гарна спроба! — сказав я. — А ти не пробувала отримувати оцінки якимось іншим способом?
На таких гарних дівчат у мене алергія, якщо вони дурепи. Але наближався кінець семестру, і я вже непогано знав своїх студентів. Дурепою Єва не була. З чого випливало, що щасливе і безтурботне життя їй не загрожує.
— Думаю, п’ятірку я і так отримаю! — розважливо зауважила вона. — Хотілося б просто з вами поговорити.
О, це скільки завгодно! Мій чималий життєвий досвід підказував, що Єва не бреше. Дівчат, охочих обговорити зі мною особисті проблеми, вистачало в усі часи, вже не знаю чому.
— Гаразд, говори! — зітхнув я.
— Прямо тут? Але ж у вас консультація!
— Все одно нікого, крім тебе, немає. А теми консультацій правилами не регламентуються.
Єва хмикнула, оцінивши мій невибагливий гумор. Так і почалися наші стосунки за межами лекційної аудиторії. Від самого початку в них не було нічого ганебного і нічого, що якось вписувалося б у рамки житейської логіки.
Проблем у Єви вистачало тоді, вистачає і зараз. А як інакше, якщо ти красива, егоїстична і схильна до авантюр. І все це поряд зі здоровим цинізмом і браком стримуючих природну активність моральних норм. З’ясували ми це не одразу, але досить-таки скоро: вистачило буквально двох-трьох місяців щотижневих ритуальних зустрічей у маленькому кафе на чотири столики, куди рідко хто заходить. Спілкування з Євою мене ніколи не обтяжувало, бо її харизма неймовірна. Мою роль у своєму житті вона вважала дуже важливою. Висловлюючись мовою фізика, можна сказати, що у світі залежних і незалежних змінних вона шукала константи, на яких могла б будувати свою модель і свою місію в житті. До місії в житті Єва завжди ставилася серйозно, бо ніколи не могла її до кінця зрозуміти. Слава богу, переважна більшість дівчат особливо цим не переймається, інакше наше життя перетворилося б на справжнє пекло!
Але якщо говорити про місію в житті взагалі, то жінкам у цьому плані пощастило більше: знання про неї закладене в них самою природою. У нас, чоловіків, повна плутанина. І це головний, хоч і не єдиний, аргумент на користь гендерної нерівності. Ми приречені любити жінок, тоді як вони з самого початку знають, що рано чи пізно в їхньому житті з’явиться чоловічок, якого вони будуть любити більше. Набагато більше.
Все це дуже цікаво, скажете ви, але чи не можна повернутися до Єви? Можна і потрібно, але почну знову здалеку. Багато-багато років тому я надумав написати фантастичну повість, за сюжетом якої немолодий учений створює комп’ютерну програму, такий собі штучний інтелект, і вона намагається зрозуміти навколишній світ. І небезплідно, бо в програму вбудований генератор помилок. У цьому й полягала суть ідеї: вчитися найкраще на власних помилках. Діставшись висновку (на мій погляд, спірного), що світом править любов, програма візуально набуває вигляду молодої привабливої жінки і через різні засоби зв’язку заводить знайомства з десятками тисяч чоловіків різного віку, іменуючи себе при цьому Євою — першою жінкою нового світу. Повість, хоч і не була дописана до кінця, назву отримала — «Діалоги з Євою». За задумом пряма аналогія з «Діалогами» Платона. Одного разу, через роки, я виявив, що бачу схожість між Євою віртуальною і Євою живою. Обидві шукали любов. Обидві захоплювалися і розчаровувалися. Трагедія вигаданої мною Єви була екзистенційною: вона розуміла, що любов і ненависть — це головне, що відрізняє людей від комп’ютера, але сама закохатися не могла. Заважав розрив між рівнями інтелекту, але й щось іще, щось таке, що я і сам не до кінця розумію. Розчарування зробило Єву циніком, але водночас надало їй рис живої жінки. Щось подібне відбувалося і з Євою справжньою, а тому романи з хлопцями, в яких вона закохувалася, ніколи не затягувалися надовго. Серйозна причина для паніки, якщо ти максималістка.
Наші бесіди з Євою відрізнялися повною відвертістю, і мені це імпонувало. Як і її розкута, провокаційна манера поведінки: Єві нічого не варто було сісти мені на коліна або покласти голову на плече, таким чином вона заявляла свої права. Робила це завжди демонстративно, і я не раз ловив на собі заздрісні погляди чоловіків. Тепер вона такого собі не дозволяє, подорослішала.
Подружившись з Євою, я зрозумів, що нас зближує. Моя професія та сімейний стан виключають авантюризм, тоді як генетично його в мені предостатньо. У присутності Єви наші схильності до авантюризму починають резонувати, як у коливальному контурі, посилюючи одне одного. Наслідком цього і стало народження тієї Єви, яку ви знаєте. І ось як це сталося.
— Так ти в мене ніколи й ні в кого не закохаєшся по-справжньому! — сказав я після її розриву з черговим обранцем.
— Взагалі-то я могла б закохатися в кого-небудь, будь ти років на п’ятнадцять молодшим, — не замислюючись, відповіла Єва.
Не беріть до голови, це звичайна її провокація, до них я вже звик за пів року спілкування. Що не кажіть, але найчастіше ми обговорювали не її особисті проблеми, а питання куди серйозніші. Єву цікавили і філософія, і релігія, і навіть космогонія. Загалом, ті теми, які близькі і мені.
— Через що цього разу розійшлися? — запитав я.
— Та він просто вдавав із себе розумного, а сам майже нічого не читав.
— Але ти могла легко це з’ясувати до того, як йому віддалася.
— Поспішила, — лагідно погодилася Єва. — Протупила.
— І так щоразу! — підкреслив я.
Єва віддала перевагу не відповідати. Правда була на моєму боці. А хто любить правду?
— Є тільки один шлях, щоб не потрапляти в таку ситуацію, — зауважив я.
Єва здивовано підняла брову.
— Тобі потрібно зав’язати роман з кимось із письменників. Вони вже за службовою необхідністю начитані, деякі навіть дотепні. Хоча б одну позицію зі свого списку вимог закриєш.
— Невже ти думаєш, що я про це не думала?! А чому, скажи, ми з тобою зустрічаємося?
— Та я не про себе. Є ж і інші письменники.
— Так їм усім за вісімдесят!
— Не всім. Є й молоді.
— Де?
Гарне питання! В Одеси завжди були непрості стосунки зі своїми письменниками. Запитайте будь-якого співробітника нашого літературного музею, і він зі знанням справи відповість, що відомими стали тільки ті з них, хто не полінувався звідси смотатися. Врахувавши цей факт, покоління прозаїків, за віком відповідних Єві, поспішило роз’їхатися по різних кутках, причому кути вибиралися найчастіше в благополучних європейських країнах. У місті залишилися поети, але їм і тут добре. Вони в нас невибагливі.
— Можна піти іншим шляхом, — запропонував я. — Вчинимо рівно навпаки, зробимо з тебе поетесу. Тоді серед твоїх шанувальників будуть майже виключно начитані люди.
— Ненавиджу поезію! — фыркнула Єва. — Завжди читала тільки прозу.
— Заради доброї справи можна і потерпіти!
— Та я в житті жодного вірша не написала!
— Дрібниці, це не проблема! — заспокоїв її я. — Вірші будуть. У мене є друг, чудовий поет, він напише. Він вірші як пиріжки пече.
Друг не підвів, вірші від імені Єви написав. І навіть розмістив їх на сайті поезії разом з її фото. Успіх був просто неймовірний. Другу це так сподобалося, що він продовжує публікувати вірші на сторінці Єви і донині. Так що вона тепер визнана інтернет-поетеса.
З десятком віршів, акуратно переписаних у зошит, Єва з’явилася до літературного клубу «Зелена лампа», де збиралися переважно поети. Прийняли її добре, віршам аплодували. Мене це навіть здивувало, бо поети були суцільно жіночої статі. Прозаїки такої сердечності собі не дозволили б.
Відмінність «Лампи» від інших літературних клубів — велика кількість випивки. Підшофе поетеси стають просто лапочками, і чи не кожна з них запросила Єву на який-небудь поетичний захід.
Дуже скоро Єва стала відомою і обзавелася шанувальниками. На жаль, нічого путнього з цього не вийшло. Шанувальники були специфічні. Вони всім серцем любили поезію. Періодично мені доводилося вислуховувати скарги Єви:
— Сьогодні розійшлася з Данилом. Уяви собі, замість того, щоб кави мені зварити, вранці почав читати вірші.
— Чиї?
— От і я його про це запитала. Виявилося, мої. Друг твій напередодні опублікував, я просто не встигла ознайомитися.
Загалом, молоді любителі поезії Єву не надихнули, як і шанувальники постарше. Ці були суцільно одружені, витрачати на них час Єва не бажала, оскільки хотіла стосунків серйозних, але не таємних.
На щастя, молоді прозаїки — ті самі, що раніше покинули Одесу, — якраз вирішили об’єднатися в клуб. Щось на кшталт «Дванадцяти вірних рибалок» Честертона, але в економваріанті. І перше засідання вирішено було зробити в Одесі. Тут-то я їх з Євою і познайомив.
Як я вже згадував, поети і прозаїки відрізняються складом розуму. Поети прагнуть до публіки, прозаїки намагаються її за можливості уникати. І якщо ви зустрінете прозаїка, що читає свою розповідь на багатолюдному заході, не сумнівайтеся, це поет, просто не вміє писати в риму і в розмір. Але глибиною пристрасті прозаїки поетам не поступаються, може, навіть перевершують. А головне, до поеток ставляться трепетно. До дуже красивих — подвійно трепетно. Загалом, запустити в їхнє товариство Єву (ця пропозиція пройшла, як ви розумієте, на ура) було все одно, що запустити щуку в ставок з карасями.
З того часу я бачу її нечасто. Спілкуємося зазвичай по скайпу, бо більшу частину часу Єва проводить за кордоном, перепархуючи від одного прозаїка до іншого. Досі це її влаштовувало, письменники їй подобаються — люди вони, і справді, непогані. З багатьма я дружу, у нас є що обговорити. Як мені здається, до дивних стосунків з Євою всі члени клубу вже звикли, за винятком Михайла. Його пост, опублікований у вашій газеті, сповнений страждання. Оскільки писав його прозаїк, у ньому немає жодного слова правди, але вона і так проступає крізь літери тексту, як кров крізь марлеву пов’язку. З Михайлом Єва прожила найдовше — цілий рік! — і ніколи не вважала цей час найкращим часом життя. Характер у нього не цукор, але те ж саме можна сказати про більшість талановитих людей. У своїй розповіді Михайло описав стосунки з Євою, якими вони могли б стати в майбутньому, і це художнє, абсолютно гіпертрофоване бачення предмета сполошило все співтовариство шанувальників Єви. Боюся, деякі навіть намагаються розшукати в Мадриді доктора Амадо, щоб відмовити його від участі в її авантюрі. Думаю, газета могла б їх заспокоїти. Останнє, що Єва захотіла б зробити в житті, це змінити стать.
Така справжня історія Єви і, певною мірою, одеської прози, розкиданої по світу подібно до зерен. Сподіваюся, що вони зійдуть. З Євою я не можу зв’язатися вже більше тижня, але вірю, що з нею все буде гаразд. І все ж таки в глибині душі трохи турбуюся: зникати надовго не в її правилах.
P.S. Сам не знаю, для чого написав цього листа, але вже точно не для друку. Занадто багато особистого і для мене, і для низки знайомих мені людей. Тож залишимо все як є, будити сплячого собаку собі дорожче.
