пн, 16 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Попередня частина тут.

Розділ 11

@ Сергій: Ось пристрастей-то наробили, мама рідна! Ну що ж, чудово, що діагноз виявився хибним і всі живі, я сподіваюся. А вам взагалі не здається, що Єва занадто поглинула нас? Ми ж і думати більше ні про що не можемо, тільки й чути (вірніше бачити): Єва, Єва, Єва, Єва…

Ось я заради приколу запостив повідомлення про власні похорони, а мені хтось хоч висловив співчуття з приводу моєї передчасної кончини?! Хтось із вас хоч сльозу пролив на ваші дорогоцінні геніальні рукописи?! Ніхто, я в цьому впевнений.

Скажіть, а ви взагалі впевнені, що ця сама Єва існує? Що це не фантом, створений нашою гарячковою еротичною уявою? Чесно кажучи, мені давно вже здається, що ми придумали Єву, для нас це певний образ-символ, прекрасне видіння. А якби її не існувало (тут певний алогізм, звичайно ж), то нам просто не про що було б говорити одне з одним. Жартую, звичайно ж.
Мій давній друг поет Ігор Павлов, який вже насправді у світі іншому, завжди говорив, що поети закохуються не в жінок, а в жіночність. У нього була ціла теорія щодо Ewig — Weibliche, тобто Вічно Жіночного. Про це, звичайно ж, писали і Гете, і Соловйов, але у Ігоря була своя власна теорія. При цьому у Ігоря Івановича було велике містке серце, і в цьому серці мешкало завжди не менше чотирьох жінок. А одного разу, після серйозного серцевого нападу, що стався з ним через немірні випивання, коли його привели до тями лікарі швидкої допомоги, друзі запитали його: «Ігорю, тобі щось потрібно?»
Він відкрив свої блакитні чисті очі і відповів: «Стопку горілки!». Потім подумав і додав: «І дівчинку!».
Але я відволікся. Так от: Єва багатолика, вона скрізь. Єва — це ідея Єви. Ми гарячково шукаємо її, але я зустрічав її в абсолютно несподіваних місцях: не так давно, пару років тому, був у Кракові, ще до всіх цих довбаних карантинів, зайшов до Художнього музею, польською Музеум Штуки, здається. І побачив там картину «Останнє причастя». Так от, там на ліжку, в обрамленні густих рудих локонів лежала наша Єва, і літній ксьондз підносив облатку до її безкровних, але прекрасних губ.
Але після цього я зустрів на одній з площ Мадрида молоду танцівницю, яка пристрасно танцювала фламенко під акомпанемент кількох гітаристів. Її вогняні локони слідували за нею, як язики полум’я. Мені тут на думку спало цветаєвське: «Постороніться, обпечете кучері! Не турбуйтеся, я сама — вогонь!».
Так от, коли танцівниця на мить затрималася біля мене, я побачив обличчя Єви, повне життя і сяючої радості, а мою душу пропалили темні Євині очі!
В Італії я бачив її обличчя на полотнах флорентійських майстрів, а одного разу, коли я прогулювався якось увечері вуличками Венеції, до мене підійшла дівчина в міні-спідниці, яскраво нафарбована, і запропонувала мені свою недорогу любов. І хоч вона цього разу була блондинкою, у неї було обличчя Єви, і цей ледь помітний шрам на лівій щоці, і легка хрипота в голосі, що завжди зводила нас усіх з розуму…
Але якщо бути зовсім чесним з вами, друзі мої, то ніхто з вас, звичайно ж, не знає, що ми з Євкою були однокласницями. У цій самій понтовій нашій 116-й школі з англійською мовою. І якби ви знали, як я обожнював її завжди здалеку, не сміючи підійти до неї, і тільки блеяв у її присутності щось незрозуміле, якщо вона випадково опинялася поруч…
Скільки фраєрів тоді крутилося біля неї, якби ви бачили. Але, на мою думку, вона їх усіх серйозно не сприймала, вони для неї були пацанами-недоумками. Ніхто не дотягував до її розумового рівня, адже вона на відміну від них книги читала…
Так от, за всі наші шкільні роки чудові я не сказав їй наодинці і трьох слів. Я був тоді таким сором’язливим задротом-ботаном, але книги теж читав. А на випускному вона сама підійшла до мене, розумієте САМА!!!
З цією своєю чубчиком, з локонами, хмільна від шампанського, весела, в чомусь неймовірно зеленому і блискучому.
— Слухай, Сірий, — каже, — я краєм вуха чула, що ти вірші пишеш! Почитай мені що-небудь, будь ласка!
Хіба міг я їй відмовити? Блеючи і заїкаючись, я читав їй римовану маячню, яку до того часу встиг нацарапати. Якісь рожеві соплі про любов…
А вона раптом каже ніжним хмільним голосом:
— Слухай, а давай змотаємося звідси на море, вони всі мені так вже набридли!
Умовляти мене, ви самі розумієте, не довелося!
Загалом, опинилися ми з нею посеред ночі на пляжі… Був кінець травня, прохолодно, і народу там зовсім не було. Вода була холодна, але ми купалися, потім ми цілувалися абсолютно жахливо, так, як я більше ні з ким не цілувався ніде і ніколи. У перервах між поцілунками ми читали вірші і злизували солоні краплі, що текли по обличчях одне одного. А потім я став чоловіком там, з нею, на пляжі, і я шалено радий, що зробила мене ним саме вона. Як зараз пам’ятаю її руді розметені кучері, втиснуті в пісок і неймовірно ніжну шкіру її грудей і шиї… А смак її губ зберігся на моїх губах досі…
І нехай не бреше Арсеній, що вона стала його «хорошою дівчинкою» десь там, у смердючому туалеті… Що він взагалі в цьому розуміє!!!
@ Михайло: Чуваки, мені в приватку тільки що прийшли вірші з незрозумілого профілю, на аватарці — принцеса Фіона, а нік — Цариця Клеопатра. Ось вони:

Так, Єва я, але де Адам?
Як е протяжне, я — Е-єва…
І крик народжується з лона:
Де той єдиний, хто даний
мен Богом?! Може, він всередині
мене, наче моя дитина?
І котиться сльоза спросоння,
і каже руці «Втри!».
Я — Єва! Де ж той, хто ждан?!
Все тільки в нас: любов і щастя.
Немає над тобою любовної влади! —
твердить мені внутрішній Адам.

@ Сергій: Друзі мої! Ахтунг, еттеншн, увага! У мене шок…
Єва знайшлася, вона тут, в Одесі! Цього разу мені не примарилося, і не курив я сьогодні нічого такого… Я останнім часом взагалі з косяками зав’язав і веду здоровий спосіб життя.
Поїхав я сьогодні на велосипеді покататися по Трасі здоров’я. Благо, погода була відповідна, сонячна, ну і накатався собі досхочу.
Додому їхав по Успенській, і ви мені не повірите, де я її побачив. Їду повз жіночий монастир, він там же, на Успенській. І раптом бачу: звідти на вулицю виходять дві молоді послушниці. Саме послушниці, а не монахині, ну не в чернечому вбранні, а просто в темних довгих сукнях і в таких же темних хустках. Волосся не видно, але обличчя однієї з них до болю знайоме!! Я пригальмував, придивився: Боже, та це ж наша Єва!!!
Я б впізнав її обличчя, якби там була навіть тисяча послушниць… Ті ж карі з іскоркою очі, тільки тепер якісь сумні, той же гострий носик, той же ледь помітний тонкий шрам на лівій щоці…
Я їй: «Єво, це ти?!». А вона мені: «Я не Єва, я — Євгенія!».
І пішла, всім своїм виглядом показуючи, що подальша розмова не бажана… Ні, ну як вам це, а?!!!

Продовження

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса