пт, 20 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Вибачте, але так співпало — а ми знаємо, що простих, порожніх збігів не буває! — щойно відзначили 125-річчя Сергія Єсеніна, і ось — 90-річчя прекрасної людини, вченої, вірної подруги, вчительки багатьох — Алли Григорівни Стопчанської. Тому й дозволила так назвати свої нотатки, есе — називайте, як хочете.

Надихнули на назву й мудрі, добрі рядки Жозефа Жубера (1754–1824), французького письменника-мораліста: «Вечір життя приносить із собою свою лампу». Ці чудові слова чудово узгоджуються і з думкою Андре Моруа (1885–1967), французького письменника: «Старіння — це не більше, ніж погана звичка, якою зайнята людина не має часу дотримуватися», і з багатотрудним життям — служінням науці, здоров’ю людей, добру нашої Алли Григорівни.

Гадаю, час трохи розповісти про неї. Трохи, бо виняткові делікатність, скромність, непритязательность — вроджені її якості.

Алла Григорівна народилася 8 листопада 1930 року в м. Кам’янець-Подільському, в родині Григорія Івановича Стенгача, родом із селян села Турчинці, Сатанівського р-ну, Кам’янець-Подільської області, який закінчив сільськогосподарський інститут; і Марії Іллівни з багатодітної родини (живими залишилося тільки семеро), по батькові, білявому, яскраво блакитноокому — росіянці, по матері — «чарівній, чорноокій, найдобрішій і дуже талановитій хохлушці».

Марія Іллівна — студентка учительського інституту, на жаль, не закінчила його: потрібно було годувати, доглядати, виховувати дочок, а їх, з часом, народилося четверо. Особливо багато клопоту завдавала Аллочка, яка народилася у студентів у Кам’янці-Подільському. Активна, допитлива — «дуже цікава». Це про неї: «розумна Парася на все здалася».

Чимало випробувань випало на долю Марії Іллівни, особливо — в роки Великої Вітчизняної війни. Чого вартий тільки шлях в евакуацію — спочатку до Ростовської області, під Сталінград, потім — до Казахстану! Під бомбами стерв’ятників, під обстрілами їх: на бреючому польоті розстрілювали біженців, дітей, жінок, старих! Аллочка не боялася, цікавилася: звідки стріляють? Мати ледь не втратила і молодшу дочку, і Аллу — дівчинка відстала від поїзда, вийшовши по воду.

Довелося Марії Іллівні і в полі працювати, і дітей — не тільки своїх — рятувати і вчити. Винятково доброзичлива до людей («Я з будь-якою божою тварюкою уживуся, для добра і користі людям потружуся…»). «Промениста», — казали про неї люди. Любила і знала безліч прислів’їв, приказок, на всякий випадок життя знаходила «резюме» з них, з висловлювань мудрих людей.

«Любов, що поєднала батьків, була величезною, — згадує Алла Григорівна, — чисті стосунки двох справді красивих людей, сьогодні, боюся, надто рідкісні, а шкода…»; «Батько працював, не рахуючись із часом, бувало, йшов о 6 годині ранку, а повертався близько опівночі. Мама намагалася залишити йому більше їжі, обділяючи мимоволі не тільки себе, але й дітей. Але він, виявивши «ці хитрощі», м’ясо з залишеного йому борщу ділив на всіх порівну…».

Григорій Іванович після закінчення Херсонського сільськогосподарського інституту (сюди переведено зоотехнічне відділення) працював зоотехніком у Цебриковому Одеської області.

Мені вдалося знайти в блозі «Пам’ять народу» відомості про те, що Стенгач Григорій Іванович, «політрук 1105 ап РГК 61 А СталФ» (1105 артилерійський полк Резерву Головного Командування 61 армії Сталінградського фронту) був поранений 3.08.1942-го, представлений до нагороди Орденом Червоної Зірки, орден вручено 6.11.1945-го.

Не тільки політрук, але старший лейтенант, командир батареї, був дуже важко поранений: ампутована права рука, що висіла на клапті шкіри, скалічена нога. Рік — у шпиталях, боротьба за життя, і за… працю. Так-так! — за можливість повноцінно трудитися! «Мене перемогти не можна!» — казав Григорій Іванович. Він навчив свою ліву руку всьому, в тому числі й майже каліграфічному письму.

Після війни родина повернулася на Одещину, до смт. Іванівка. Тут Г.І. Стенгач багато років працював другим секретарем райкому партії. І сьогодні старожили говорять про нього: «Людина найвищої, виняткової чесності, порядності, гідності. Спробуй, сунься до нього з «підношеннями»!»; «Його приголомшливий інтелект не знав рівних!»; «О, якби хоч чверть людей були такими, ми б давно жили при комунізмі!».

Закінчив свій трудовий (бойовий!) шлях Григорій Іванович головним зоотехніком, а потім — директором радгоспу в с. Дачне Одеської області. Він прожив 83 роки, як і Марія Іллівна.

Всі дочки здобули вищу освіту, служили і служать добру і правді. Але — не на образу їм — Марія Іллівна казала своїй старшій, Аллі: «Ти в нас — сама-сама-сама!». І молоді та малі великої родини — гідні люди. Дасть Бог, і улюблена правнучка Аннушка, «ласкава розумниця», в 9 років — непересічна художниця і музикант, порадує всіх: «У нашому роду нема переводу!».

…І багато прожито, і багато пережито. Світ учених — особливий світ, недарма сказано: «Піти в науку — треба терпіти і муку». Але: «Працювати для науки і для загальних ідей — це й є особисте щастя». Цю думку А.П. Чехова, улюбленого письменника («Чехова — обожнюю!») Алли Григорівни, вона підтвердила всім життям своїм. Судіть самі.

Закінчивши одеську СШ №103 зі срібною медаллю, в 1955 році — з «червоним дипломом» лікувальний факультет Одеського медичного інституту ім. Н.І. Пирогова, направлена до Одеського НДІ вакцин і сироваток (потім — санітарно-бактеріологічний, вірусології та епідеміології, протичумний) ім. І.І. Мечнікова. І відразу — зав. лабораторією… особливо небезпечних інфекцій (напевно, небагато було бажаючих?) «Боже, як я не хотіла! — зніяковіло «звинувачує» Алла Григорівна, — я ж лікувальник!» Але — треба! Головне, що робить людину людиною, — почуття обов’язку, відповідальності, надійності, працьовитість — засвоєне з дитинства.

Пощастило з учителем: Ніна Денисівна Аніна-Радченко — справжній учений-професіонал, громадський діяч, інтелектуал. Ділова, активна, цілком віддана науці, учням: «багатьох тягнула, піднімала». Загалом — «приклад, до чого треба прагнути». «З глибокою любов’ю її згадую», — зізнається Алла Григорівна. Сьогодні так само говорять про Аллу Григорівну її вдячні учні.

Змінювалися назви інституту, не змінювалося місце роботи Алли Григорівни — 60 років стажу!

Збудники, засоби діагностики, профілактики та лікування бруцельозу та сибірської виразки, дифтерії та краснухи, холери та СНІДу, туляремії та чуми, грипу та інших респіраторних вірусів (парагрип, аденовіруси); життя клітини — зав. лабораторією культури тканин; цитологія, генетика — багато вивчено, відкрито, запатентовано як винаходи та відкриття, доповідано на конгресах, симпозіумах, з’їздах, конференціях, опубліковано як на батьківщині, в Україні, так і за кордоном (у Польщі та Швеції, Фінляндії та Німеччині, Хорватії та Сінгапурі, Росії та Узбекистані).

Різноманітність тем об’єктів досліджень диктувалася необхідністю. Міністерство охорони здоров’я, у відомстві якого інститут, «спускало» теми. «Але я — захоплива людина, і бачити в глиб предмета — вроджена потреба», — зізнається Алла Григорівна.

А ось на здобуття звань, «регалій», чинів — ні бажання, ні часу! «Знання дороге — не звання!» Істина: «Буває, що лаври пускають коріння в голову» (Станіслав Єжи Лец). На жаль…

На моє запитання, скільки ж всього опубліковано робіт, Алла Григорівна відповісти не змогла: «Десь із сотню…». І не тому, що пам’ять ослабла — багатьом би 30–40-річним таку! Такий же ясний, живий розум, інтерес, любов до життя, адекватність сприйняття, незлобивість, гумор!

Дякую нинішнім її учням, дізналася, що в 1963-му вона захистила дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук за темою «Вакцино-хіміо-антибіотикотерапія експериментального бруцельозу». Що тільки за 2000-і роки опубліковано 176 наукових робіт, отримано 18 авторських свідоцтв і патентів.

Знаю, що в «перебудовчі» 80-ті Алла Григорівна подала до захисту в НДІ грипу (Ленінград) докторську дисертацію, присвячену антибіотико-вакцинній терапії грипу. «Розхапали, переписували багато співробітників», і знайшовся якийсь «П», який зізнався: «Ви стоїте на моєму шляху». Послідували пропозиції «те-то вилучити, те-то змінити». Навідріз відмовилася. Захист не відбувся. Втішала народна мудрість: «Краще кривду перетерпіти, як кривду чинити». А через рік доповідала фрагменти роботи у них на конференції, і директор — професор Георгій Іванович Карпухін, вибачившись, поцілував їй руку: «Пробачте нас!».

Ах, цей НДІ грипу, дітище академіка А.А. Смородинцева, великого, звичайно, вченого, але… Але — не про нього мова, хоча довелося бути особисто знайомою. Він ледь не «зарубав» мою кандидатську, присвячену латентним вірусним інфекціям, модель — онкогенний для тварин аденовірус 12 типу. Ось тоді, в 1974-му, «пішов у кущі» і наш директор — Бог йому суддя, покійному, і науковий керівник, на жаль… Прийшла на допомогу Алла Григорівна Стопчанська, хоча до її відділу, лабораторії я не мала жодного стосунку. Вона допомогла скласти лист-пояснення — адже дисертації «малих сих» академіки, загалом, не читають і автореферати — «по діагоналі». «Билася» і перемогла! Якби не Алла Григорівна, її допомога — не осилила б!

Та й до бакінституту в 1965-му не прийшла б. Але — випускниці ОМІ, «червонодипломниці» доля дарувала зустріч! Лекції для населення, товариство «Знання» — чи є зараз? А тоді, нарешті, звалився заборона на генетику, «вейсманізм-морганізм» перестав бути лякалом. І, напевно, я не помилюся, якщо скажу, що Алла Григорівна була однією з перших в Одесі, хто знайомив з відкриттями та проблемами медичної генетики, зокрема, онкогенетики. І ось на лекції я побачила, почула її! Наша «Тетяна Власенкова» підкорила! Так звуть героїню «Відкритої книги» Веніаміна Каверіна, рідного брата Л.А. Зільбера, автора вірусо-генетичної теорії пухлин; прототип її — З.В. Єрмольєва, першовідкривач антибіотиків у нашій країні. Алла Григорівна також зізнається в любові до книги Каверіна, прототипів героїв: «Люблю Єрмольєву. Зільбер — учений з великої літери!».

Алла Григорівна Стопчанська, бактеріолог, вірусолог, морфолог, генетик, кандидат медичних наук, до останнього часу — старший науковий співробітник (вчене звання), провідний науковий співробітник (посада) лабораторії екології збудників особливо небезпечних природно-осередкових інфекцій Українського (Одеського) науково-дослідного протичумного інституту ім. І.І. Мечнікова. Сьогодні він, як і його попередник, «перебуває в процесі ліквідації»…

Алла Григорівна володіє різними методами дослідження: молекулярно-генетичними, електронно-мікроскопічними, бактеріологічними, вірусологічними, цитоморфологічними, імунологічними, епідеміологічного аналізу, культивування тканин і штамів бактерій і вірусів, прищеплених клітин і клітин імунної системи, природної резистентності. «Основні напрямки наукових досліджень останніх 10 років», їх мета (адаптую надто науковий текст): захистити людину від холери та туляремії (синоніми назви: чумоподібна хвороба, мала чума та ін.), вивчивши біологію збудників, що побутують в Україні; розробивши, отримавши надійні діагностичні препарати, активні вакцинні штами, що дають високий рівень несприйнятливості до хвороби, специфічну підвищену чутливість.

Робота про молекулярно-генетичне типування штамів збудника туляремії, що циркулюють в Україні, доповідана на конференції в Денвері (штат Колорадо, США) в 2015 році послідовницею А.Г. Стопчанської, д.м.н. З.Н. Нехороших, викликала великий інтерес зарубіжних учених: «оригінальна робота».

Аллі Григорівні не довелося так далеко їздити-плавати-літати. З теплом вона згадує з’їзди та конференції в різних містах СРСР, особливо — в Києві, Львові, Москві, Ленінграді. У Німеччині, де пощастило побачити Берлін і Лейпциг, Дрезден і Веймар, та ін. «Завзята театралка» щовечора — в театрі. Великий, МХАТ, Театр на Таганці, Современник у Москві, Александринський, Маріїнський, БДТ у Ленінграді, багато інших обдаровували зустріччю з великим мистецтвом, необхідним серцю, душі. Музеї та картинні галереї: Ермітаж, Російський музей, Третьяковка, Дрезденська галерея та інші. Дуже шкода, якщо правнучці Аннушці багато чого залишиться недоступним! А адже вона так відчуває колір! «Ілюстрації, навіть найкращі, — не те, не те…».

Особливо близький Аллі Григорівні синій колір. Невипадково, напевно. Адже це — «Королівський колір»; «У християнстві (іконопис) синій колір символізує духовність і Богоматір». Колір неба і найулюбленішого моря! Поділилася: «Снилося нещодавно величезне-превеличезне, синє-синє море! І я — пливу! Хоча взагалі-то плавати не вмію, соромно, напевно? Море — моя найбільша любов! Джерело здоров’я — вилікували сина Бугазом, справжньої радості!».

З художників особливо улюблені Рембрандт, Левітан — мудрістю, філософією життя. Імпресіоністи цікаві, деякі постімпресіоністи, Ван Гог, наприклад. Ах, яка у нього «Зоряна ніч»! Море і небо в його картинах! А — «Кущ бузку»? «Взагалі дуже люблю бузок — усіх кольорів, звичайний і махровий…».

«Дуже завжди любила і багато читала. Класика близька. Незрівнянний, неперекладний Пушкін, геніальний Лермонтов, загадковий Булгаков і, звичайно, обожнюваний Чехов… Люблю англійську літературу. Шекспір — геній на всі віки, він багатогранний, як саме життя… Література Англії спонукала вивчити англійську мову. У школі ми «проходили» німецьку…». Так, я знаю, що Алла Григорівна читає в оригіналах Шекспіра і Джека Лондона, Хемінгуея і Агату Крісті. Вона впевнена: «Література, мистецтво допомагають людей зробити людьми, а не просто ссавцями. Вид Homo sapiens передбачає і чесність, правдивість, щирість, порядність, інтелект. Постійна праця, вдосконалення. Люблю інтелектуалів, не терплю зарозумілості вискочок, зверхності: кічливості, претензійності, пихи, марнославства, чванства, заздрісності. Такі, думаю, — не розумні. Розумний — означає порядний…».

Завершуючи, хочу сказати, що Алла Григорівна і сьогодні працює. Вона лікує! Близьких, бо «головний обов’язок лікаря-лікувальника — знати людину». Вдалося вилікувати тяжко хвору сестру, допомогти іншим. «Тітка Алла — наш криголам, провідник у світ істини і добра, — зізнається племінниця, — з дурнем їй не по дорозі, але вона не тримає зла в серці, намагається зрозуміти і пробачити».

…Ми давно не бачилися, але я пам’ятаю вашу посмішку, дорога Алло Григорівно! Її непросто визначити одним словом: вона і лукава, пустотлива, і сором’язлива, зніяковіла, і ласкава, кротка… Чарівна, промениста ваша посмішка, світ очей, що не вміють брехати, зігрівали багатьох. Про вас сказано: «А хтось душі не ховає, / Вогнем освітлюючи морок» (Е. Асадов). Я не знаю жодної гідної людини, хто б не поважав, не любив вас.
Від усієї душі вам, справді молодій! — ще довгих, довгих років, здоров’я, тепла і уваги! Світити своїм невимовним світлом, зігрівати рідних і душевно близьких вам людей.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса