пт, 20 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Прислухаючись до порад лікарів після перенесеного COVID-19, ми намагаємося більше часу проводити біля моря. Благо живемо поруч. Ці осінні в’янучі алеї золотого листя, наше «найсиніше у світі Чорне море» та чисті пляжі, що відпочивають від виснажливо спекотного літа та навали курортників, беруть тебе в полон, викликають умиротворення. Так би слухав і слухав ненав’язливе шурхотіння набігаючої хвилі, покряхкування чайок, вічних трудівників моря, і вдивлявся б у морську далечінь, де, майже зливаючись з горизонтом, погойдуються наповнені вітром вітрила яхт.

Людей мало. Де-не-де, притулившись один до одного, ховаючись від осіннього морського вітерця, воркують парочки. Хтось здійснює ранкову пробіжку, завершуючи її водними процедурами. А рибалки на пірсі наполегливо чекають свого великого улову.

Раптово, як налетівши ураган, сходами на берег спускається родина: тато, мама і дитина років дванадцяти. Куди дівається наш спокій… Мама, розмовляючи телефоном, змушує всіх відпочивальників бути мимовільними учасниками її розмови. Тато зайнятий невтомним пошуком у своєму ґаджеті і, перекрикуючи маму, заводить своє гучне телефонне спілкування. Син метушиться між зайнятими батьками, не розуміючи, навіщо вони сюди прийшли.

— Мам, дивись, людей чайок годують хлібом, — кричить хлопчик і, не отримуючи відповідної реакції, зривається на біг по піску, засипаючи відпочивальників і проганяючи зграйку птахів, що прилетіли на берег перекусити.

Намотавши пару кіл, син своїх батьків висуває пропозицію батькові:

— Тату, спіймай чайку за лапу!

Не відриваючись від телефону, чоловік машинально запитує, не замислюючись про суть прохання, сина:

— А навіщо?

— Але ж ти можеш! — стверджує крихітний син.

Так і хочеться згадати В. Маяковського, його доречне запитання про те, «що таке добре, а що таке погано?».

За часів поета і трохи пізніше існувала по-революційному чітка і ясна градація поганого і хорошого в суспільстві. Сьогодні вільна демократія стерла цю тонку грань, і що для одного добре — для іншого погано, і навпаки. Свобода вибору, свобода звичаїв, понять, дій.

А чи не здається вам, що за таким солодким словом «свобода» ховається звичайнісіньке зубожіння розуму і страшне спустошення душі?

Після чергового крутого віражу хлопчика з підніманням навколо піщаної бурі ми встаємо і йдемо вздовж берега моря в бік Ланжерона.

Мені хотілося, звичайно, виступити в ролі наставника, повчального вчителя, якщо батькам ніколи спілкуватися з дитиною, і розповісти хлопчиськові про дивовижну морську птицю.

Для чайки не існує нельотної погоди. Вона, відважна, завжди в морському дозорі. Її не ваблять теплі краї, вона не знає осінніх і весняних перельотів. Усі негаразди і радості чайки ділять з рідною землею, зі своїм годувальником — морем. Вони вміють дружити з людиною, пам’ятають добро і платять за нього відданістю… Але навряд чи мене б хтось слухав.

Починав накрапати рідкісний осінній дощик. Небо раптово потемніло, покрилося рваними хмарами, крізь які з трудом пробивалося сонячне світло. Чайки втихомирилися і сіли на воду. Люди поспішили додому, при цьому не забуваючи погодувати місцевих красенів з касти котячих. Море раптом перетворилося: з ласкавого, спокійного берегового прибою — в нахраписті хвилі, що накочуються.

Біля «Жовтого каменю», місця, яке облюбував ресторанний комплекс «VillaOtrada», нам відкрилося абсолютно несподіване видовище, досі нами не бачене. Трохи осторонь від відомої одеситам скелі та труби величезного діаметра, що вивергає і вдень і вночі тонни води в море, де витікають «підземні води», виріс «Пташиний пляж», як доповнення до «Пляжу собачого».
Величезні гранітні валуни та камені менші майстерно викладені овалом на піщаному березі зі звивистими заводями, з жердинами у вигляді зрубаних колод для пернатих, з химерними табличками про правила поведінки в новій рукотворній пам’ятці Одеси.

Той самий Володимир
Той самий Володимир

Звідки ця зворушлива краса? Хто автор? Невже місто?

Неподалік, прибираючи водорості, винесені штормом на берег, вправно і активно орудував лопатою літній міцний чоловік.

— Володимир, — представився він, коли я поцікавилася, чи не його це творіння.

— Так, я вже двадцять років займаюся цією ідеєю. Викорчовував очерет, діставав з води і очищав від водоростей камені. На початку життя були мрії піднесені, тепер ось приземлені, але реальні, залежні від тебе самого. Тому і працювати люблю один. Так простіше.

— А камені ці важкі як сюди доставляли? — питаю його.

— Он, бачите візок, на ньому — до парапету, а далі — волоком по піску.

— Неймовірно. Така кількість каменів, і ви все самі, без чиєїсь допомоги? Невже міська влада не поцікавилася будівництвом?

Володимир сміється і продовжує свою розповідь:

— Я будую, в основному, вночі і у вихідні. У будні я працюю. Добре, що живу поруч, біля Музкомедії. А з допомогою … я вже якось сам впораюся. Головне, щоб не заважали. Ви кажете міська влада… Тут навіть адміністрація пляжу жодного разу не поцікавилася, що тут відбувається. А ось від скандалів я вже втомився. Хто пісок накидає в чисту лагуну від нічого робити, хто собачку випускає по пісочку побігати, а значить, попісяти і покакати. Зробиш зауваження — відразу переходять на мат: «А ти хто такий, щоб правила свої встановлювати?!». І що дивно, скандалять, в основному, на вигляд пристойні, добре одягнені, самодостатні. Мені здається, що вони інших слів не знають. Інші не приносять камені, а навпаки, на готове зазіхають. Звідси забирають для своїх потреб. Нещодавно в парку Шевченка попиляли тополі. Я колоди привіз, тепер пташкам є де відпочити. А влітку дітям буде де в теплій воді похлюпатися. Перед виборами прийшли двоє мужиків, запитали, що потрібно, і пішли. Через пару днів з’явилися вони з двома депутатами в оточенні ТБ камер. Поставили місток через штучний струмок, що виходить з труби. А на тлі мого «Пташиного пляжу» стали давати інтерв’ю. А ви кажете — допомога!

Люди по-різному ставляться до побаченого на березі. Проходячи повз, хтось задивляється і фотографується на тлі пляжної пам’ятки, хтось дивується і кидає на ходу: «Молодець мужик!», а хтось сміється, вказуючи пальцем на людину-трудівника.

Що потім станеться з дітищем Володимира? Адже не буде він вартовим стояти з лопатою, навчаючи людей, як поводитися в місцях загального користування. А прийдуть такі, від яких ми втекли, і кинуться «ловити чайку за лапу». Що робити?

Поки ростуть свідомість і культура суспільства, допоможе тільки одне — биття гривнею. Дивуюся, як швидко ми забули своє пролетарське походження, легко відмовилися від праці на благо краси. Поводимося як володарі, ніби нам усі винні: і влада, і природа, і сусід. А самі що? Просто сторонні спостерігачі. Тому штрафів, думаю, збереться на річний бюджет. Тільки час розкидати каміння давно минув. Час почати їх збирати!

P.S. Ось і сьогодні, гуляючи берегом, побачили Володимира на своєму трудовому посту. За допомогою звичайної палиці, як важелем, він переміщав величезний камінь для будівництва своєї «Піраміди». Поруч стояли молоді хлопці, вони просто дивилися. Зграйка горобців і голубів вже звично пригощалася кормом. Діти з мамами милувалися новим творінням рук людських.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса