Георгій Павлович Владиченко, майбутній ректор Одеського інженерно-будівельного інституту, народився 21 жовтня 1928 року в місті Котовську Одеської області, в родині службовця. У 1936 році Георгій пішов до першого класу середньої школи Котовська, закінчив 5 класів у 1941-му, коли почалася Велика Вітчизняна війна.
Батько Павло Петрович пішов на фронт, а мама Катерина Карлівна з сином евакуювалася спочатку на станцію Россош Воронезької області, потім на ст. Лиха Ростовської області, а на початку 1942 року — на станцію Карши Кашкадар’їнської області Узбецької РСР. У вересні 1943 року, у зв’язку з переведенням матері на роботу в Управління Ашхабадської залізниці, Георгій навчався в м. Ашхабаді, де закінчив сім класів середньої школи. У травні 1944 року, у зв’язку з відкликанням Катерини Карлівни в розпорядження Управління Одеської залізниці, вони переїжджають до Одеси, і Георгій вступає до залізничного технікуму.
У вересні 1946 року після закінчення річних підготовчих курсів при Одеському гідротехнічному інституті Георгій Павлович стає студентом і в 1952 році закінчує виш за спеціальністю інженер-гідротехнік.
Трудова діяльність Георгія Павловича Владиченка в ОІБІ розпочалася в 1953 році — спочатку він працював асистентом кафедри технології будівельного виробництва, потім виконробом будівництва житлового будинку ОІБІ. У 1960 році він вступив до аспірантури, яку закінчив у 1963 році і став працювати старшим викладачем кафедри гідравліки, водопостачання та каналізації. У 1967 році під керівництвом Григорія Еммануїловича Басса захищає кандидатську дисертацію на тему: «Дослідження пористого бетону як матеріалу для дренажів повільних і швидких фільтрів при безреагентній очистці води».
Г.П. Владиченко був автором трьох навчальних посібників: «Водопостачання. Техніко-економічні розрахунки», «Будівництво водопровідних очисних споруд» і «Технологія будівництва водопровідних і каналізаційних споруд». Викладацьку роботу він поєднував із громадською діяльністю, приділяючи їм багато сил і часу. У 1982 році отримує звання професора.
У 1970 році Георгія Павловича Владиченка обирають ректором Одеського інженерно-будівельного інституту, якому він присвятив своє життя. Георгій-будівельник (так багато його називали) побудував будівлі архітектурного, гідротехнічного, санітарно-технічного факультетів, прибудову сантехкорпусу, три гуртожитки, казкове студентське кафе-їдальню «Березань» (де співробітники факультетів зустрічали всі свята), студентську поліклініку. Для цього будівництва з його ініціативи були створені студентські будзагони: загін «Творець», до якого входили наші нинішні співробітники В. Плешко та П. Курган; «Енергетик», «Ювілейний» (будував сантехкорпус); «Дельфін» (керівник — В. А. Зедгенідзе, комісар — В.М. Виноградський, будували гідротехнічний корпус); «Чорноморець», «Моноліт», «Славутич» (керівник — Павло Балдук, будували будинки в Чорнобилі та інших місцях) — таких будзагонів було понад п’ятдесят.
Загальна корисна площа інституту зросла порівняно з 1956 роком з 0,66 кв.м до 8,5 кв.м на одного студента в 1980 році, що дало можливість вже в 1979 році проводити заняття в інституті в одну зміну. Також був відкритий великий, красивий, озеленений спортивно-оздоровчий табір для співробітників і студентів на Дачі Ковалевського. Багато наших співробітників оздоровлювалися там під час своєї відпустки.
Г.П. Владиченко створив одну з перших в Україні лабораторій технічних засобів навчання і активно впроваджував обчислювальну техніку в навчальний процес. З його ініціативи були обладнані сучасні аудиторії (СТ-201, СТ-305, а.360 та ін.), лінгафонні кабінети, класи автоматизованого контролю знань студентів. З 1976 року почав функціонувати оснащений технічними засобами науково-методичний кабінет, який став першим у системі вишів країни центром науково-методичної роботи для підвищення педагогічної майстерності. Були відкриті обчислювальний центр з кількома ЕОМ та комп’ютерні класи, створена лабораторія дидактичних матеріалів, телецентр, відеомагнітофонний зал і багато іншого. В результаті Одеський інженерно-будівельний інститут зайняв одне з перших місць у країні із забезпечення технічними засобами навчання.
З 1973 року Г.П. Владиченко очолював найавторитетнішу в Україні Раду ректорів Одеського вишівського центру, входив до ради та бюро Південного центру АН України. Він вів велику громадську роботу: був членом райкому, міськкому, виконкому обласної ради, головою Товариства радянсько-болгарської дружби.

Майстер спорту і яхтовий капітан, він створив і став головою вітрильної федерації, за його активного сприяння в Одесі, як і в минулі часи, з’явився яхт-клуб. Інститут мав свій катер і три яхти: «Метеор» (капітан — Г.П. Владиченко), «Спрей» (капітан — М.І. Кисельов) і «Братушка» (капітан — Б.Ф. Бондар).
Будучи головою Товариства радянсько-болгарської дружби, Георгій Павлович активно розвивав програми співробітництва та обміну студентами і викладачами з болгарськими вишами, а також вишами Румунії та Чехословаччини.
Г.П. Владиченко був нагороджений орденами «Знак пошани», Жовтневої революції, Трудового Червоного прапора; медалями — «За доблесну працю», «Ветеран праці», «100-річчя визволення Болгарії від османського іга», Почесною грамотою Президії Верховної Ради України та неодноразово отримував подяки Мінвузу.
Він шанував пам’ять свого вчителя Григорія Еммануїловича Басса, вчив студентів і співробітників ніколи не забувати старше покоління. З його ініціативи на кошти, зібрані співробітниками та студентами, були споруджені три пам’ятники: пам’ятник лейтенанту П.П. Шмідту на острові Березань (керував роботами Д.С. Чучмай), пам’ятник студентам-фронтовикам перед головним входом до інституту (керував будівельними роботами В.А. Зедгенідзе) і пам’ятник одеситам, загиблим при евакуації з Одеси в 1941 році поблизу острова Тендра (керував роботами будзагону І.М. Драч).
Професор Г.П. Владиченко завжди мав і не приховував власного бачення шляхів вирішення суспільно-політичних проблем, які наростали сніжною грудкою за часів «застою». Це ускладнювало його стосунки з керівниками партійного та адміністративного апарату. У 1985 році Г.П. Владиченко був змушений піти з посади ректора ОІБІ і став завідувачем кафедри водопостачання, створеної за його безпосередньої участі. Через рік, у 1986 році, Георгій Павлович раптово помер на 58-му році життя. Співробітники кафедри, його колеги та друзі щорічно збираються на його могилі, згадують Георгія Павловича і те, що він зробив.
Георгій Павлович був могутньою, красивою людиною і яскравою особистістю, любив життя і море, вмів запалити своєю ідеєю оточуючих його співробітників, був веселим тамадою на всіх колективних святах, організовував походи на яхтах для викладачів і студентів. Всі друзі та колеги називали Георгія Павловича Владика — з любов’ю і великою повагою.
Георгій Павлович був турботливим сином, з великою ніжністю ставився до своєї мами, Катерини Карлівни. Кілька разів на день телефонував їй, цікавився її здоров’ям. Якщо його щось хвилювало в її голосі, тут же сідав в машину і їхав її провідати. Потім знову повертався до роботи. Катерина Карлівна часто зустрічала його смачними свіжоспеченими пиріжками. Частину пиріжків він привозив на роботу і всіх пригощав. Він був люблячим чоловіком, турботливим батьком і дідом — гаряче любив свою дружину Неллі Олексіївну, обожнював онука і дуже любив своїх дочок — Наташеньку та Олічку. Коли він про них говорив, весь світився.
Не вмирають ті, хто дорогий нам,
Вони навічно залишаються в серці.
І ми йдемо вперед їхніми слідами
І в минуле
не зачиняємо дверцят.











