Одним із символів нашого міста, безумовно, є чудова будівля залізничного вокзалу. Ним пишаються городяни, захоплюються численні гості. Як ми пам’ятаємо з історії, стара будівля Одеського вокзалу, збудована у 1883 році, була висаджена в повітря окупантами буквально перед визволенням міста. Після війни було вирішено на місці старої будівлі звести нову.
У 1950 році за проєктом архітектора О. М. Чупріна розпочалося це всенародне будівництво. За покликом комсомолу у будівництві взяла участь велика група молоді з багатьох регіонів України. До однієї з таких бригад потрапила і нинішня ветеран праці Людмила Миколаївна Опроненко-Клопова. Досі вона вважає роботу з відновлення залізничного вокзалу своїм головним «трудовим університетом».
— Прибула сюди за комсомольською путівкою вісімнадцятирічною дівчиною разом із такими ж однолітками з усіх куточків України, — згадує Людмила Миколаївна. — Стояла зима. Перш ніж приступити до будівельних робіт, нам доручили укладання другої колії від вокзалу до станції «Одеса — Мала». Будівельної та дорожньої техніки не було. Дівчата, як бурлаки, впрягалися по четверо-п’ятеро осіб і на собі тягли шпали до майбутнього полотна залізниці.
З приходом весни робота над будівлею вокзалу закипіла. Будівництво нагадувало мурашник, а будівельний інвентар все той самий — лопати, носилки, відра, тачки, кельми. Людмила буквально милувалася роботою мулярів. І не дивно, в її послужному списку на той час була виснажлива робота в колгоспі, учениця, а потім токар на машинобудівному заводі, різноробоча на будівництві. Вона й зараз пам’ятає імена своїх наставників за робітничими професіями. Це, перш за все, бригадир і заводила Віктор Козир, виконроби Микола Леонов і Володимир Горбатий, віртуози — будівельники Анатолій Потапенко, Федір Цапенко, Віктор Боленков, нерозлучні друзі Володимири Добров і Тітов.

Примітно, що головний наставник Людмили Віктор Лук’янович Козир звернув увагу на її рису характеру — одержимість у роботі. Звикла до праці з раннього дитинства, вона не цуралася жодної роботи. Зрештою, освоїла професію зв’язківця-монтера, старшого техніка, працювала після навчання у виші інженером, викладала в морехідному училищі. Попрацювала і в апараті обласних структур.
Після завершення будівництва вокзалу у 1952 році Людмила Миколаївна працювала на канатній фабриці. Вступила на заочне відділення інституту зв’язку. Потім працювала викладачем — майстром виробничого навчання у профтехучилищі. У 1978 році вона здобула ще одну вищу освіту — економічну і стала заступником голови облагропрому з наукової діяльності, поширювала передовий досвід у сільськогосподарському виробництві. Тут також проявилися її організаторські здібності, а також тяга до творчості.

Першу свою брошурку вона написала та видала під враженням тривалої поїздки з обміну до США, де не просто спостерігала за життям та побутом американців, а й попрацювала у фермерському господарстві. З часом з’явилися перші замальовки про найкращих селян області. І зараз вона згадує перших своїх героїв: голову колгоспу-мільйонера з Василівки Біляївського району, учасника війни та колишнього партизана Йосипа Івановича Гранковського та колишнього фронтовика-інваліда, який вивів своє село в Кодимському районі в передові, знаменитого аграрія Віктора Прокоповича Білоконя. Так з’явилася перша збірка оповідань про героїв трудового фронту Одещини — учасників Великої Вітчизняної війни.
У 1997 році Людмила Миколаївна була обрана головою первинної організації ветеранів одного з ЖЕКів Одеси. Доводилося спілкуватися з багатьма ветеранами, в тому числі й з лежачими. Їхні фронтові розповіді запали в душу. Ось і вирішила зробити їх надбанням громадськості. З’явилися нові книги про справжніх героїв війни — «Подолання», «Пам’ять вогняних років», збірка «Герої, народжені в Одесі та Одеській області», «Мої ветерани». За особистою ініціативою Людмили Миколаївни були зібрані відомості про Героїв Радянського Союзу регіону та Героїв Соціалістичної Праці.
Людмила Миколаївна вже багато років активно співпрацює з військово-науковим товариством Південного оперативного командування. Як ветеран трудового фронту, вона багато років працювала в Одеській міській раді ветеранів, знає про фронтові подвиги багатьох захисників Вітчизни з перших вуст. Тому присвятила свою творчість виданню книг про фронтовиків та ветеранів праці. Людмила Миколаївна сповнена творчих ідей.
Нещодавно вона видала збірки про героїв Небесної сотні та про одеситів, загиблих в АТО. У цій миловидній і тендітній на вигляд жінці, незважаючи на поважний вік, і зараз присутній невичерпний заряд енергії, працездатності, життєлюбства. Тільки уявити: у пошуках майбутніх героїв своїх творів, свідків їхнього військового чи трудового подвигу вона буквально колесить районами області, по крихтах збираючи відомості, довідкові матеріали, розповіді очевидців. І завжди, проходячи пероном на електричку, згадує молоді роки, коли працювала тут на будівництві залізничного вокзалу.
Громадська та письменницька діяльність Людмили Миколаївни відзначена багатьма нагородами. Вона стала кавалером ордена княгині Ольги, низки ветеранських медалей. І продовжує трудитися — зараз вона активно працює в редакційній колегії з підготовки до видання обласної Книги пам’яті «Моя війна».











