пн, 16 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

У мене, старого одесита, багато куточків рідного міста викликають хвилюючі спогади. Коли приходжу до Міського саду, одразу згадую, як п’ятирічним гуляв тут із фребелічкою. Звали її Олена Володимирівна. Прізвища не пам’ятаю.

Фребелічки працювали з дітьми за системою німецького психолога доктора Фребеля. Потрапити дитині до дитячого садка в ті далекі радянські часи, втім, як і сьогодні, було складно. І батьки віддавали своїх дітей фребелічкам. Це були літні жінки з дворянських прізвищ, які ще за царських часів здобули освіту і говорили кількома європейськими мовами. Приховуючи за радянської влади, яка боролася з буржуями, своє минуле, вони були доведені до злиденного стану і виживали за рахунок того, що виховували чужих дітей.

Кожна фребелічка брала по семеро дітей, за кількістю днів тижня, оскільки щодня обідала в тій чи іншій родині. Гуляючи цілий день з дітьми, фребелічка вчила їх добрих манер, читання та викладала навички французької, німецької та англійської мов. Крім того, фребелічка вчила дітей правильної російської мови та читала їм дитячу класичну літературу.
Від моєї фребелічки Олени Володимирівни я вперше почув казки Андерсена, чарівні казки Перро і дізнався імена класиків світової літератури Віктора Гюго з його «Знедоленими», Марка Твена з його «Принцом і жебраком» та Роберта Стівенсона з «Островом скарбів». А головне — завдяки Олені Володимирівні я з дитинства почав вивчати англійську мову, яка виявилася моєю робочою мовою, коли я почав працювати на суднах Чорноморського пароплавства.
Ось такі спогади приносить мені Міський сад.
А коли йду вулицею Успенською і згортаю на Олександрівський проспект, то проходжу повз наріжну будівлю, де була моя школа.
1 вересня 1937 року я пішов до першого класу. Жили ми на дачі на 16-й станції Великого Фонтану. Батько привіз мене до школи і пішов на роботу. Але на перший урок я спізнився. Сторож не пустив мене навіть до коридору. Образившись, я вирішив повернутися додому. Грошей у мене на трамвай не було. А їхати «зайцем» я боявся. Почався дощ, і я під дощем пішов пішки трамвайними рейками на 16-ту станцію Великого Фонтану. Ось таким був перший день мого шкільного життя.
Вчительку в першому класі звали Ерна Лазарівна. Взимку 1941 року я зустрів її на Слобідці в гетто, куди її загнали як єврейку. Вона і там збирала нас, дітей, читала нам Діккенса, «Пригоди Тома Сойєра» Марка Твена, і говорила, що скоро всі наші біди закінчаться, і ми знову повернемося до школи.
Її вивезли з гетто першим зимовим етапом. А всі зимові етапи розстрілювали в Мостовому, Доманівці, Богданівці… Так була розстріляна десь у цих страшних місцях моя перша вчителька Ерна Лазарівна на прізвище Вайншток.
Соборна площа. Пам’ятник Воронцову. Тут через кілька днів після приходу румунів до Одеси в жовтні 1941-го хрестили православних одеситів — і дорослих, і немовлят. Радянська влада забороняла будь-яку релігію. Руйнувалися церкви. Священників арештовували, засилали на Колиму, а то й просто розстрілювали. Обряд хрещення був загнаний у підпілля. Тому румуни, що захопили Одесу, влаштували на Соборній площі публічне хрещення.
Біля пам’ятника Воронцову стояли казани з водою. Під ними горіли багаття. Румунські священики занурювали і дорослих, і немовлят у ці купелі, здійснюючи обряд хрещення.
У перші дні румунської окупації Одеси євреїв ще не чіпали. І я зі своїм другом Сергієм Багдасаряном, прибігши на Соборну площу, бачив, як хрестили людей.
Тут же, біля підніжжя пам’ятника Воронцову, стояли два великі портрети визволителів православних від більшовизму: Гітлера і молодого румунського короля Міхая Першого. І дорослих після обряду хрещення змушували цілувати ці портрети…
Йду Червоним провулком, згортаю на вулицю Буніна в бік Преображенської, що носила в роки окупації румунами ім’я маршала Антонеску, і згадую, як на розі Червоного провулку та Буніна 24 жовтня 1941 року вперше в житті побачив повішених.
Напередодні, 23 жовтня, на Маразліївській партизани підірвали румунський штаб. Загинуло багато румунських офіцерів і кілька генералів. Того ж дня румуни почали хапати на вулицях міста заручників, яких 24 жовтня повісили в різних районах міста.
Але найхвилюючіші спогади пов’язані у мене з кінотеатром, який знаходився на розі Рішельєвської та Грецької вулиць. Це був центральний кінотеатр міста, в якому всі фільми йшли першим екраном.
До 1937 року кінотеатр носив ім’я Постишева. Павло Постишев був у ті часи відомим партійним і державним діячем. Саме завдяки йому з 1935 року в Радянському Союзі були дозволені новорічні ялинки, які більшовики, захопивши владу в Росії в 1917 році, заборонили як «попівський пережиток».
У роки сталінських кривавих репресій Павло Постишев був оголошений ворогом народу і розстріляний. Кінотеатр його імені був перейменований на кінотеатр імені 20-річчя РККА (Робітничо-селянської Червоної армії). Румуни, окупувавши Одесу, перейменували його на кінотеатр «Дойна». А після звільнення Одеси від окупантів кінотеатр отримав назву «Україна». (Сьогодні там «Ринок їжі».) У улюбленому одеситами центральному кінотеатрі міста в перші повоєнні роки йшли трофейні німецькі кінофільми, вивезені радянськими військами зі переможеної фашистської Німеччини. Фільми ці були, в основному, американські. Їх дублювали російською мовою, і щоб подивитися ці фільми, з ночі вишиковувалися біля кінотеатру величезні черги.
Чому ж спогади про цей кінотеатр так мене хвилюють? А ось чому.
Одеса була звільнена від фашистської окупації 10 квітня 1944 року. А наш концтабір, що знаходився за 150 кілометрів, був звільнений 28 березня. І ми, йдучи за радянськими військами, що наступали на Одесу, прийшли до міста 12 квітня. Виявилося, що будинок номер п’ять у Червоному провулку (кут Грецької) був уже зайнятий міліцією. Вона і донині там. І ми опинилися на вулиці. Я, мати і сестра. Але нас прихистила мати мого друга дитинства Сергія Багдасаряна тітка Перуза. Я писав про неї в одному з номерів «Вечірньої Одеси». І Сергій Багдасарян повів мене в кіно, до знайомого з дитинства кінотеатру, який у перші дні звільнення Одеси ще не встиг змінити румунську назву «Дойна» на «Україну».
У кінотеатрі йшов радянський фільм «Веселка» за повістю відомої в ті роки письменниці Ванди Василевської. Кінопроектор стояв чомусь у залі і стрекотів у мене над головою. Плівка часто рвалася, і сеанс переривався. Але я, не відриваючись, дивився на екран і плакав. Плакав від щастя. Після страшних років окупації, одеського гетто, Доманівського та Карлівського концтаборів, де люди вмирали від голоду, холоду, хвороб і побоїв поліцаїв, я знову сидів у знайомому з дитинства залі кінотеатру, повернувшись до нормального людського життя!
Ось до таких спогадів повертають мене багато куточків моєї рідної та улюбленої Одеси…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса