Колись великий пролетарський письменник Максим Горький писав: «У житті завжди є місце подвигу».

Жінка, про яку я хочу розповісти, ніколи не читала Горького. Вона взагалі нічого не читала, бо погано знала російську мову. Вона була вірменкою. Звали її Перуза.

У 1915 році дівчинкою її вивезли з Туреччини, де була страшна вірменська різанина. Морем, на хисткому суденці, набитому іншими вірменами, що рятувалися від неминучої смерті, її привезли до Одеси.

Пізніше вона вийшла заміж за такого ж втікача з Туреччини. І в 1929 році у них народився син. Чоловік її був шевцем. А вона працювала прибиральницею в школі. Їхнього сина звали Саркіс. Саркіс Багдасарян. І я дружив з ним з дитинства.

Жили ми в Червоному провулку. Я в п’ятому номері, він у десятому. І в провулку називали його не Саркіс, а Сергій. Він був вищий за мене на зріст і міцніший. І завжди захищав від хуліганистих хлопчиськ, що з’являлися іноді в нашому провулку.

У 1937 році, коли в Радянському Союзі почався кривавий сталінський терор, його батька заарештували. Згадали, що він втік з Туреччини, і його визнали турецьким шпигуном.

Тітку Перузу, як дружину турецького шпигуна, зі школи звільнили. І вона підробляла тим, що прала чужим людям білизну. І ще шиттям, сидячи ночами за швейною машинкою, бо вдень займалася пранням.

Коли я приходив до них допомагати моєму другові робити уроки, вона завжди намагалася мене чимось пригостити. І я не розумів, коли вона встигає щось готувати, бо завжди бачив її схиленою над коритом з мильною водою. Але коли я приходив, вона розгинав спину, витирала мокрі руки і поспішно йшла на кухню, звідки починало пахнути чимось смачним…

І ось — війна!

Під час однієї з бомбардувань Одеси в їхній будинок влучила бомба. На щастя, вони були відсутні в цей час. А коли повернулися, побачили димлячі руїни. Оселилися вони в нашому ж провулку в будинку номер сім, у порожній квартирі призваного в армію їхнього родича. І я став приходити до них за новою адресою.

Хоча нам було мало років, але коли в серпні 1941 року Одесу оголосили на облоговому стані і в місті почали будувати барикади на випадок вуличних боїв, ми з моїм другом теж намагалися брати в цьому участь. Насипали в мішки пісок, який привозили на підводах з одеських пляжів. Або бігали по дворах з чайниками, набирали в них воду і поїли будівельників барикад, що працювали на страшній спеці.

А потім почалася окупація…

Господарями Одеси стали румуни. І коли містом були розклеєні накази румунської влади: «Євреям переселитися в гетто. За невиконання наказу — розстріл!», тітка Перуза забрала мене до себе, хоча знала, що за переховування єврея теж належить розстріл. Коли до їхнього будинку прийшли румунські жандарми в пошуках євреїв, що ховалися, тітка Перуза замкнула мене в коморі і попросила сидіти тихо.

Але пробув я у неї недовго, рвався до мами. І коли моя мама перед виходом у гетто прийшла зі мною попрощатися, я вчепився в її спідницю і став благати взяти мене з собою.

Тітка Перуза вмовляла мене залишитися. Але я хотів іти тільки з мамою. І — пішов.

Про все, що було з нами в гетто, а потім у Доманівському концтаборі, я вже неодноразово розповідав і на сторінках «Вечірньої Одеси», і у своїх книгах. Цей нарис — тільки про тітку Перузу, про цю самовіддану жінку, яка намагалася мене врятувати, незважаючи на загрозу розстрілу.

У квітні 1944-го, переживши всі жахи гетто і концтабору, дивом залишившись живою, ми — мама, моя сестра Роза і я, звільнені радянськими військами, повернулися до Одеси.

Але коли прийшли до Червоного провулку, наш будинок номер п’ять був зайнятий міліцією. Правоохоронці там квартирують і донині. Нас навіть не пустили у двір, і ми опинилися на вулиці. І тут сталося чергове диво! Провулком разом із сином йшла тітка Перуза. Побачивши нас, вона закричала від радості і кинулася нас обіймати. А коли дізналася, що ми бездомні і нам нікуди йти, забрала до себе.

Жила вона з сином вже не в Червоному провулку, а на Дерибасівській, у двадцять першому номері в тісній квартирці під самим дахом. У цій квартирці ми прожили у неї кілька місяців, поки мама шукала для нас притулок.
Ось такою була мати мого друга дитинства тітка Перуза Багдасарян!
Ще коли вона була жива, ми з сестрою написали про неї до Єрусалиму, до музею єврейської Катастрофи Яд Вашем. Написали з проханням визнати Перузу Багдасарян Праведницею світу. Але справа ця тягнулася довго. Нашої дорогої тітки Перузи не стало. Помер і мій друг Сергій Багдасарян.
І ось кілька років тому прийшло з Єрусалиму сповіщення, що наша рятівниця Перуза Багдасарян визнана Праведницею світу, і на її честь у музеї Яд Вашем на Алеї Праведників посаджено дерево з її іменем.
А потім до Одеси з Києва приїхав посол Ізраїлю в Україні для вручення грамоти та медалі Праведниці світу вже не їй, а її онукам, дітям Сергія Багдасаряна — Араксі та Геворку.
Урочиста церемонія вручення відбулася в Одеській мерії на Приморському бульварі в присутності мера Одеси Геннадія Труханова, головного рабина Півдня України Аврума Вольфа, представників одеської громадськості та одеських журналістів.

Коли після виступів посла Ізраїлю, мера міста та рабина Вольфа попросили виступити мене, від хвилювання я говорити не міг. Сказав кілька слів і сів. Мене душили сльози. Я знову згадав той день, коли прийшла до тітки Перузи попрощатися зі мною моя мама перед виходом у гетто. І прохання тітки Перузи залишитися у неї, хоча вона знала, чим це їй загрожує.
Ось такою була вона, маленька, непримітна вірменська жінка, визнана Праведницею світу, тітка Перуза Багдасарян…