Ця історія сталася пізно ввечері 24 жовтня 2017 року. Занурений у спогади, Зорік 1 , заплющивши очі, нерухомо сидів у кріслі у своєму будинку в передмісті Бордо. На його колінах лежали скрипка та смичок. Будинок розчинявся в темряві осіннього вечора.
Саме цього дня 1974 року Зорік перебував у салоні літака, що летів з Ізраїлю до Європи, коли по радіо пасажирам оголосили про смерть великого Давида Ойстраха — його друга та вчителя.
Щороку цього дня Зорік воскрешав у пам’яті все те, що було для нього важливим тоді, все те, що залишалося таким і донині. Запахи дитинства, звуки рідних голосів, повоєнна Одеса, Давид Ойстрах, школа Столярського, музика, концерти, Давид Федорович… еміграція… музика, цар Давид… як шкода, що вони більше ніколи не поговорять.
Але хтось невидимий уже перебував у кімнаті поруч із Зоріком, і якби ми тільки могли почути цей голос:
— Знаєш, я думаю, що Бог дав людині музику з жалю, щоб та могла врятувати душу свою. Музика зцілює, вона може абсолютно все. Може піднести людину з низької долі, визволити душу з полону, повернути здоров’я, вселити в серце надію. Просто дозволити душі виговоритися. Музика не бреше і не наклепничає. Тому що їй не потрібні слова…
Я згадую, скільки всього сталося зі мною, і не можу повірити в те, що таке взагалі можливо. Але ж це правда. Я навіть думаю, що можу розповісти правдиву казку про це. Тільки хто почує її? Може, тільки ти?
Ця історія почалася давним-давно в одній дуже маленькій і не дуже багатій країні. Жив собі пастух. Він був молодий, красивий і сильний. Найбільше на світі він любив музику. Кажуть навіть, що він винаходив музичні інструменти, бо вони випускають музику у світ людей. Кажуть, що саме він винайшов кінор, найпершу скрипку на Землі. І понад усі інструменти він полюбив кінор. Коли він грав, птахи небесні прилітали послухати його чарівну музику, стада мирно паслися, а люди зцілювалися від хвороб. Його мистецтво було досконалим. Секрет пастуха полягав у тому, що його вправними пальцями керувала душа.
За цей талант його покликали служити тамтешньому царю Саулу, якого Бог покарав нападами шаленого гніву. Тільки гра пастуха приносила полегшення цареві. Коли пастух грав на кінорі, легше ставало цареві, і злий дух відступав від нього. І тоді цар наблизив до себе пастуха. Пастух цей, хоч і був людиною чесною і мирною, виявився до того ж непереможним воїном. Найвідомішим його подвигом стала перемога над велетнем і силачем Голіафом. Ще багато разів він рятував країну, коли цар виявлявся безсилим перед жорстоким ворогом. І, зрештою, Господь зробив цього пастуха царем. Він прожив довге і славне життя. Не було у світі людини, більш відданої Богу. Все він робив на славу Господа свого. І вони говорили одне з одним. Це й не дивно. Часи були такі, біблійні. І що б не робив пастух, що став царем, усе йому вдавалося. Це зовсім не означає, що тяжкі випробування не випадали на його долю. Це не означає, що він був без гріха. Але все ж за його любов до музики, за його мистецтво гри Господь простив йому всі гріхи… Його звали Давид.
А потім, давним-давно, 6614 років тому, Давид помер. Увесь народ його і всі діти його розірвали одяг свій і кричали: «Помер цар Давид!». І всі вони сумували за ним.
Минули тисячі років, і десь у світі з’явилася зовсім інша країна… У величезній країні цій були багатства численні, а Бога не було. Країну цю населяли численні народи, які були записані у великий список народів-братів у п’ятій графі 2 . Бога до цієї країни не пускали, а людей з цієї країни не випускали. По всьому кордону повісили залізні завіси, з яких не можна було навіть визирати.
У цій країні жив молодий чоловік. Він теж міг би стати пастухом, але так сталося, що ще в дитинстві він побачив скрипку. І полюбив він її всім серцем і всією душею. І виявилося, що в усій країні немає йому рівних у мистецтві гри на скрипці. Його секрет полягав у тому, що його вправними пальцями керувала душа. За цей талант він був покликаний грати перед тамтешнім царем. Легше йому ставало, а от злий дух не відступав від нього. Нікуди йому було відступати. І цар наблизив до себе цього чудовий скрипаля. І виявилося, що і в усьому світі немає йому рівних. Найвідомішим його подвигом стала перемога на конкурсі імені Ізаї в Брюсселі. Ще багато разів він рятував країну, коли цар виявлявся безсилим перед культурним ворогом. І, зрештою, Господь… Ах, так, Бога в цій країні не було. Скрипаль прожив не дуже довге, але все ж повне слави життя. Не було у світі людини, більш відданої музиці. Все він робив на славу її. І вони говорили одне з одним. Це й не дивно. Часи були такі, безбожні. Музика стала єдиним способом відчути присутність світла. І що б не робив скрипаль для музики, все йому вдавалося. Але які тяжкі випробування випали на його долю! Це не означає, що він був без гріха. Але я так сподіваюся, що за його любов до музики Господь простить йому всі гріхи… Його звали Давид.
А потім, 43 роки тому, помер Давид-скрипаль. І люди говорили: «Ви чули, помер Давид». І прізвище його називали. А те, що десь за залізною завісою його прозвали царем Давидом, було неважливо. Тому що у себе на батьківщині він був рабом.
Знаєш, що дивовижно? Коли вони народилися, ніхто не кричав: «Народився цар Давид!». Тому що люди не можуть цього знати. Це Божий промисел. Просто людина повинна пам’ятати, хто вона. І два Давида пам’ятали, що народилися простими людьми. Маленькими єврейськими хлопчиками. Тільки Бог може перетворити царя на пил, а пастуха зробити царем.
Як шкода, що після смерті обох Давидів ніхто не читав Кадиш 3 за їхню душу. Коли помер цар Давид, Кадиш ще не був написаний, і традиції не існувало. А коли помер Давид-скрипаль, навіть думати про це було не можна. Так і залишилася їхня душа без підтримки.
Але вони народилися під однією зіркою.
Послухай, я все хочу сказати тобі… Але не знаю, з чого почати…

Ти пам’ятаєш Давида, і це дуже важливо. Поки його пам’ятають, значить, і мене пам’ятають. Ми ж грали разом. Він з душею, а я його пальцями торкалася струн…
Мені так його не вистачає. Того, як він стояв на сцені, як тримав скрипку і смичок. Знаєш, я без нього, як без рук. Його пальцями я могла б доторкнутися до тебе. Його голосом говорити з тобою. І тоді ти б почув…
Ах, який солодкий час був в Одесі. Літо, квіти акацій розливають у повітрі мед. Мені подобалося слухати, як трамваї біжать по рейках і вагоновожатий попереджає дзвоником про свій рух. Ніби ніхто не почує гуркоту трамвайних коліс, якщо ще й дзвінок не задзвенить. Але як же наповнює цей звук життям усе навколо. Усе місто. Ніби найсолодші бджоли дзвенять на спекотному сонці!
Мені п’ять років. Мама відвела мене до самого Столярського і найбільше на світі боялася почути його знаменитий вирок:
— Ах, ні, мадам, — живіть спокійно…
Найстрашніший вирок, який означав одне — ваша дитина не геній.
Мені пощастило, мені дісталася моя перша скрипка, така маленька — восьмушка. І я ще не справжня людина, а тільки восьмушка дорослого. Як тільки я побачила її, я тут же згадала все, що сталося зі мною. У мене так застукотіло в голові, що я думала, що у Давида зупиниться серце. Але тоді я вперше отримала надію, що знову зможу грати. На ній. Я гладила її по лакованих склепіннях, водила смичком по струнах і слухала, як ефи видихають найпрекрасніші та найзагадковіші звуки у світі. Вона зовсім не була схожа на кінор, але вона стала любов’ю з першого погляду. Вона стала продовженням мене. Така бажана, така співоча… Смичок здавався мені акуратно причесаною і вкладеною кінською гривою. Коли один волос рвався, я уявляла, що це кінь вирвався на волю, і його грива розвівається на вітрі. Мені не хотілося відразу обривати вибитий волос. А як я любила запах каніфолі…
Так, грав Давид, але насправді грала я. Можна водити смичком по струнах скільки завгодно і жодного разу не зфальшивити, але люди скажуть: «Йому чогось бракувало! Грав без душі». А хіба музику слухають вухами? Якщо скрипка стає частиною душі, то її струни стають твоїми оголеними нервами, і музика народжується справжня.
Одного разу я зрозуміла, що люди — теж інструменти. Серед них багато розстроєних, неналаштованих і просто фальшивих. Жахливо, але вони неймовірно люблять збиратися в групи. І тоді все навколо тоне в какофонії їхнього ентузіазму. Найбільше на світі вони обожнюють марширувати — нехай талант не помітний, але й бездарність не так видна. Вони стають одним цілим. Все стає сірим, червоним, коричневим… потужним. Більше не потрібно думати, за вас подумають інші. Все, що завгодно, легко зробити разом. Навіть убивати. Найстрашніші біди від людей, які марширують. В ім’я чого завгодно.
Скільки маршів випало на нашу долю! Перша світова, революція, роки терору…
У будинку, де ми жили, одного разу почалося. Щоночі з четвертої до п’ятої ранку до будинку під’їжджав воронок і лунав стукіт в одні з дверей. І ми з Давидом чекали, коли прийдуть за нами. Давид втратив сон, і цей його страх витіснив мене туди, де мені найгірше — у п’ятки. А зі мною так не можна. Коли мені погано, то людині ще гірше. За нами так і не прийшли. Але Давид назавжди був зламаний тим виснажливим страхом, який відчув у той час…
А потім знову велика війна. Знову мільйони, десятки мільйонів жертв. Все розписано, пораховано, люди марширують. Рука творців світової війни вивела просте і страшне рівняння для всього мого народу: «Підлягає смерті!»
Не окрема людина за свій злочин, а кожна людина просто за те, що в цьому рівнянні вона підлягає абсолютному знищенню. І зірки давидові стали запалюватися в таборах смерті. І повертатися додому. На небо.
Під час війни Давид їздив з концертами по країні, виступав перед змученими людьми, які трудилися в спеку і лютий холод для того, щоб забезпечити фронт усім необхідним для перемоги. Ми грали в госпіталях і в блокадному Ленінграді. Хіба міг Давид ховатися в евакуації, хіба міг не грати музику для цих людей? Адже музика зцілює, вселяє надію, надає сил навіть тим, хто смертельно втомився.
І коли закінчилася війна, це і було справжнє щастя. Якби не музика, як взагалі можна було вижити?
Я мріяла, що одного дня ми з Давидом втечемо з цієї країни, але він би ніколи не посмів. Я пам’ятаю, що він сказав тобі, коли дізнався, що ти їдеш:
— Знаєш, я завжди захоплююся сміливістю таких людей, адже багато хто з вас стає жертвою і заручником цього режиму! Я, незважаючи на всі свої заслуги та регалії, залишаюся маленьким провінційним євреєм і смертельно боюся їх!
За іронією долі Давид помер в Амстердамі, поза кліткою. І це був єдиний можливий для нього варіант втечі. Так він би точно знав, що своїм рішенням нікому не заподіяв шкоди. Ні друзів, ні рідних, ні учнів не змогли б допитувати, ніким не змогли б його шантажувати ті, кого він шалено боявся.
Я сумую за ним. Так само, як він сумував за своїм концертним фраком. Але я не можу покликати мого Давида і одягнути наш фрак. Тому що Давида більше немає. Я залишилася одна.
Але я повинна сказати тобі, що ми з ним все-таки були щасливі! Я була в нього, він був у мене. І у нас з ним була скрипка. Давид був закоханий у прекрасну жінку і любимий нею, у нього народився син, і син став його учнем і найкращим другом. У нього були учні та шанувальники, світова слава. А в мене був Давид. Він дав мені можливість виконати свої надії. Отримувати і насолоджуватися я можу і без тіла, але віддавати я здатна, тільки втілившись у людині. І Давид для мене був найкращою людиною. Скромним і закоханим у музику. Тільки одна я знаю, що Бог послав Давида в цю безбожну країну, щоб він являв диво музики простим людям і пом’якшував їхні серця. Тому що ніхто не може заборонити Богу увійти туди, куди він забажає. Стати непереможним, коли за тобою стоїть сам Господь, зміг би хто завгодно. А служити Господу музикою, не чуючи його голосу, не відчуваючи його захисту, страшно. Але ми з Давидом виконали своє призначення. Цього разу не пастух грав для царя, а цар грав для простих людей. А доля… вона накреслена зіркою, під якою людина народилася… Можливо, йому не вистачило сміливості, але він нікому не заподіяв зла. Йому часто бувало темно і страшно, але він залишався світлим. І, звичайно, він завжди залишався маленьким єврейським хлопчиком з Одеси.
Знаєш, напевно, я прийшла до тебе востаннє. Я не знаю, як сказати, але я повинна… Я завжди буду пам’ятати Давида. Але я повинна, нарешті, це сказати. Я знаю, що ти мене зрозумієш. Я так більше не можу. Мені потрібна людина. Мені потрібні його руки. Я хочу грати на скрипці! Чого б мені це не коштувало. Мені страшно, але я готова почати все спочатку. Я буду щаслива розділити з ним будь-яку долю. І я вірю, що ти міг би допомогти мені. Я все думаю, от якби хто-небудь виконав Кадиш за мене, може бути, ця моя втрата змогла б бути заповнена? Може, мені б дозволили знову… Якщо мені буде дозволено… Якщо буде на те воля Божа… нехай це буде Давид третій.
Душа замовкла і з надією дивилася на Зоріка. А він все так само сидів із заплющеними очима. Звичайно, він не міг чути її.
— Що ж, мені час, друже мій, — вона легко торкнулася його руки.
Зорік ще деякий час сидів нерухомо в повній темряві. Він не знав чому, але його руки раптом самі потягнулися до скрипки, і в кімнаті зазвучав Кадиш.
1 Захарій Зорін — учень і друг Давида Федоровича Ойстраха, почесний професор консерваторій Новосибірська та Ліможа, почесний концертмейстер Національного оркестру Аквітанії, директор Інституту скрипки в Бордо. Його спогади та бажання вшанувати пам’ять учителя лягли в основу цього оповідання.
2 П’ята графа — в СРСР обов’язкове зазначення в документах національності. Деякі національності вважалися проблемними (євреї, німці, кримські татари).
3 Кадиш — тут поминальний кадиш (каддіш ятом). Поминальний кадиш ніби служить визнанням справедливості небесного суду в дусі талмудичного вказівки: «Людина зобов’язана дякувати за спіткане її зло, як за послане їй добро». Кадиш може не тільки звільнити душу померлого з Геєни (пекла), але й підняти її в Ган Еден (рай).











