Напередодні свята я познайомився з Анісімом Федоровичем Блощицею. Йому 94 роки. Але настільки поважний вік не перекреслив у його пам’яті яскравих спогадів про війну, про час, проведений у партизанському загоні та на фронті. Про події тих років він розповідає так, ніби все відбувалося буквально вчора.
…Наш герой родом із села Смолянка ( Балтського, а нині Кодимського) району Одеської області. Його батько працював у місцевому лісгоспі. Коли син трохи підріс, став поступово залучати його до роботи. Тим більше, що хлопчина — чого вже гріха таїти — особливого завзяття до навчання не виявляв. А от блукати лісом, вивчати звірині стежки було улюбленою справою. Невдовзі саме знання навколишніх лісів врятувало життя і самому Анісіму Федоровичу, і багатьом іншим людям.
Батько, Федір Митрофанович Блощиця, пішов на фронт у перші дні війни, ще не знаючи, що прощається з рідними назавжди. Старшим залишив 15-річного Анісіма. На момент окупації області німецько-фашистськими загарбниками він уже працював бригадиром у лісгоспі. Анісім Федорович пам’ятає, як поспішно відступали радянські війська — вони залишили Смолянку всього протягом доби. Потім прийшли німці, їх змінили італійці, румуни, потім знову повернулися німці. Вони-то й затіяли відправку молоді до Німеччини. Для цього всіх зігнали до місцевої школи. Сестра Анісіма Марія, прибігши додому, з жахом розповіла про плани карателів. Марію встигли сховати в погребі, для надійності накотивши на його кришку велику бочку з квашеною капустою. А сам Анісім вибрався з дому через горище і по балці побіг до лісу. На узліссі його ледь не наздогнала автоматна черга — призначені йому кулі взяли на себе величезні старі дуби, що росли на околиці лісу.

Анісім знав, що десь поблизу, в районі села Циганка, є партизанський загін. Його мама пекла хліб і передавала його в ліс. Він сподівався знайти партизанів і розповісти їм про підготовку вивезення молоді зі Смолянки до Німеччини. Через пару днів перебування в лісі він натрапив на людей у німецькій формі. Вони скомандували: «Руки вгору». Анісім зрадів: значить, свої. Німці українською вже точно не говорять.
Хлопця супроводили до командира загону Морозова. Анісім пояснив, як можна непоміченими потрапити до Смолянки. Його план прийняли. Партизани прийшли в село, тихо прибрали вартових і звільнили полонених зі школи. Практично всі хлопці поповнили лави партизанського загону Морозова.
Примітно, що про військовий підрозділ у тилу ворога на «Великій землі» знали. Наприкінці 1943-го та на початку 1944 року були висаджені диверсійні групи в
Савранському, Кодимському, Фрунзівському, Гросулівському (Великомихайлівському), Голованівському, Врадіївському районах. Перед диверсійними групами було поставлено завдання — активно взаємодіяти з місцевими партизанами для розгрому ворога, що відступав. Так, сформований з десантників та місцевих партизанів партизанський загін імені Жданова під командуванням
Т. Н. Морозова в північних районах області прискорив виконання наміченої операції Червоної армії зі звільнення Котовського, Врадіївського та інших районів області.

Потім Анісім Федорович брав участь у диверсіях на залізниці — з Німеччини йшли потяги з боєприпасами, а назад вивозився дорогоцінний український чорнозем. Знаючи всі стежки в лісі, партизани непомітно розбирали рейки і пускали потяги під укіс.
Після звільнення Одеської області Анісім Блощиця опинився в винищувальному загоні, який виявляв нечисленні групи німців, що залишилися, і знищував їх. Потім по лінії військкомату його перекинули до міста Шуя, недалеко від Іваново. Там він написав рапорт з проханням перевести його в шофери або взяти до артилерійської школи. Але отримав відмову. І тільки коли приїхали представники прикордонної служби відбирати людей до зв’язківців, Анісіму Федоровичу пощастило: його взяли. Пройшовши навчання в Москві, він опинився в Дзержинську, обслуговував урядовий зв’язок ВЧ № 865. І яке ж було його здивування, коли один із 12 каналів ішов до знайомого йому партизанського загону Морозова, на той момент дислокованого вже на території Білорусі!
Довелося Анісіму Блощиці послужити і в Прибалтиці. Там він переніс важку контузію, опинившись повністю засипаним під час артобстрілу. І тільки міцно-міцно затиснутий у руці телефонний провід допоміг товаришам по службі знайти його і відправити до шпиталю.
Потім будував лінії зв’язку Мінськ — Молодечино, Мінськ — Могильов. Проявив себе і як військовий кінолог на заставі в Вірменії.
Після закінчення війни постало питання, що ж робити далі. До лісгоспу повертатися йому не хотілося. Пропозицію піти в міліцію Анісім Федорович теж відхилив. Трохи попрацювавши на невеликих підприємствах Одеси, в 1951 році він прийшов на «Стальканат», у волочильний цех, який ще стояв у руїнах — не було навіть даху. І пропрацював на заводі, закінчивши технікум вимірювань, до 2008 року — волочильником, фахівцем з контрольно-вимірювальних приладів, співробітником центральної заводської лабораторії. На заслужений відпочинок він пішов, коли йому виповнилося 82 роки!
Напередодні 75-річчя Перемоги Анісім Федорович пишається тим, що отримав привітання з Білорусі — там не забули скромного учасника партизанського руху. На жаль, зовсім інша ситуація в Одесі. Ветеран, який протягом півроку втратив сина і дружину Людмилу, з якою прожив 66 років, не відчуває до себе жодної уваги та турботи. На батьківщині його внесок у перемогу над німецько-фашистськими загарбниками не тільки ніяк не оцінили, а просто забули. Чому так сталося — питання до кожного з нас. Тих, хто підлітком опинився на різних фронтах війни, залишається все менше. І хочуть вони зовсім небагато — почути слова подяки за те, що ризикували життям і не шкодували себе в боротьбі за свободу Батьківщини. Почути, щоб знати, що вони, як і раніше, потрібні…











