На Новий 2020 рік я їздив у гості до старого друга в Миколаїв. Пройшовся містом. У трамваї доїхав до суднобудівного заводу і довго стояв біля покосившихся воріт, згадуючи багато чого, що було пов’язано у мене з цим заводом.

За радянських часів цей завод будував океанські танкери та суховантажі для Чорноморського пароплавства. І я, плаваючи на суднах пароплавства механіком, приймав тут кілька суден. А першим судном був танкер «Славгород», на якому я пішов у свій перший закордонний рейс.

Для Чорноморського пароплавства завод побудував велику серію танкерів типу «Казбек», велику серію турбоходів типу «Ленінський комсомол» і велику серію дизельних суховантажів типу «Капітан Кушнаренко». І всі ці судна ходили по всіх країнах світу.

Будував завод судна і для Куби, Іспанії та навіть для такої потужної суднобудівної держави, як Німеччина.

Коли, приймаючи черговий танкер або суховантаж, моряки підходили до заводу, то вже здалеку був чутний гул заводських цехів, пронизливі гудки маневрових паровозів і видні були яскраві спалахи електрозварювань.

Але коли я стояв тепер біля прохідної заводу, в яку ніхто не входив, і ніхто звідти не виходив, мені здавалося, що я стою біля якогось кладовища з його сумною тишею. Можливо, і йшли на заводі якісь роботи, але я цього не відчув. А можливо, виною тому був Новий рік.

Вже повернувшись до Одеси і записуючи в щоденник свої враження від поїздки до Миколаєва, я раптом згадав і пароплав, названий ім’ям цього міста. Тільки будувався той пароплав не в Миколаєві, а в Німеччині, і до того, як отримав ім’я «Миколаїв», називався «Carl Legien», а потім «Алба-Юлія» і плавав під румунським прапором.

Вперше я побачив цей пароплав у далекому 1945 році, коли, будучи курсантом Одеської морехідної школи, прийшов зі своєю групою суднових мотористів у порт на практику.

Ще не минуло й року після звільнення Одеси від фашистських окупантів. Порт лежав у руїнах. Але на Платонівському молу причали були вже відновлені, і біля них стояли три трофейних румунських судна. Два однотипних пасажирських лайнери «Трансільванія» і «Бессарабія» та одне суховантажне судно «Алба-Юлія».

Наша практика полягала в тому, що під керівництвом одного старого портовика, який пережив в Одесі румунську окупацію, ми прибирали з причалів сміття і розвантажували вагони товарних поїздів, що прибували в порт. А вивантажували мішки з борошном і цукром, які Радянський Союз відправляв до Румунії, що стала після війни комуністичною країною.

Коли наприкінці серпня 1944 року радянські війська в ході наступальних боїв підійшли до кордонів Румунії, що воювала разом з Німеччиною проти Радянського Союзу, молодий король Румунії Міхай І

заарештував правителя країни маршала Іона Антонеску. 12 вересня 1944 року між Румунією та Радянським Союзом було підписано мирну угоду, і за наказом короля війська Румунії були повернуті проти фашистів. За це Сталін нагородив румунського короля найвищим орденом СРСР — орденом Перемоги.

Після закінчення війни влада в Румунії перейшла до комуністів на чолі з прем’єр-міністром Петру Гроза. А король емігрував до Швейцарії, де дожив до глибокої старості.

Так от. Коли ми, курсанти, розвантажували в порту вагони під керівництвом старого портовика, він розповів нам, що румуни всі роки окупації Одеси вивозили до Румунії на пароплаві «Алба-Юлія» награбоване майно з порожніх єврейських квартир, піаніно та роялі, з Одеського художнього музею найцінніші картини, в тому числі Рєпіна, Нестерова, Куїнджі. І вивезли з Одеси навіть трамвайні рейки!

За роки війни майже весь флот Чорноморського пароплавства був потоплений німецькою авіацією та підводними човнами. До закінчення війни в 1945 році в пароплавстві залишалося всього п’ять або шість суден. Тому захоплені у румунів і ті, що стояли в Одеському порту, «Трансільванію», «Бессарабію» та «Айба-Юлію» вирішено було включити до складу пароплавства. Щоправда, незабаром «Трансільванію» повернули румунам. А «Бессарабію» та «Алба-Юлію» залишили в Одесі, перейменувавши «Бессарабію» — на «Україну», а «Алба-Юлію» — на «Миколаїв».

Після ремонту на Одеському судноремонтному заводі «Україна» в січні 1946-го відкрила першу повоєнну пасажирську лінію Одеса — Батумі, знявшись у рейс під командуванням капітана Івана Олександровича Манна. А «Миколаїв» пішов до Англії за незвичайним вантажем.

На початку лютого 1945 року у звільненому від фашистів Криму, в Ялті, відбулася конференція лідерів країн антигітлерівської коаліції — США, Англії та СРСР. Від США до Ялти прилетів президент США Рузвельт, від Англії — прем’єр-міністр Черчилль, від СРСР — глава Радянського уряду Сталін.

Друга світова війна наближалася до свого завершення. І на конференції вирішувалися долі повоєнної Європи. Серед багатьох підписаних у ті дні угод між СРСР та Англією було підписано угоду про повернення з Англії до СРСР радянських військовополонених.

Цих військовополонених англійці при висадці в 1944 році в Нормандії, коли був відкритий другий фронт у Європі, звільнили з нацистських концтаборів і переправили до Англії. І першу партію цих військовополонених доставив до Одеси пароплав «Миколаїв».

Пізніше їх доставляли до Одеси на англійських суднах. Долі цих людей були страшними. Потрапивши до німецького полону, багато хто з них помирали від голоду та знущань нацистських наглядачів. Над ними ставилися смертельно небезпечні медичні досліди, від яких вони помирали. Газ «Циклон», який застосовувався нацистами в газових камерах для вбивства євреїв, теж спочатку випробовувався на радянських військовополонених. А коли вони поверталися на рідну землю, їх відправляли на Північ, до Колимських концтаборів, в яких мало хто з них залишався живий…

Що ж до пароплава «Миколаїв», то його доля теж була невезучою. Моряки не любили цей пароплав. Працювати на ньому було нелегко. Трюми закривалися важкими дерев’яними лючинами, які матроси тягали до трюмів і укладали вручну, затягуючи потім ці лючини брезентом. Котли пароплава працювали на вугіллі, і праця кочегарів була пекельною.

Але найнеприємнішими були невезучі рейси. У перші роки після закінчення Великої Вітчизняної війни «Миколаїв» ходив на Америку. Але в одному з рейсів був заарештований у Нью-Йорку. Якась американська судноплавна компанія, у якої румуни нібито орендували цей пароплав, пред’явила судовий позов з метою повернути їй судно. І тільки зусиллями радянських дипломатів вдалося залишити судно в Чорноморському пароплавстві.

Простоявши кілька місяців у Нью-Йорку під арештом, повертаючись вже на Чорне море, «Миколаїв» у Гібралтарській протоці зіткнувся з англійським судном. Був відведений до Гібралтару, де простояв більше місяця в ремонті.

Ходив потім «Миколаїв» по Середземному морю, поки в Порт-Саїді не трапилася на ньому пожежа. Це сталося при завантаженні на пароплав бавовни. Героїчними зусиллями екіпажу пожежу вдалося загасити. Але коли пароплав прийшов до Одеси, його поставили на ремонт, з якого він довго не виходив.

У складі суден Чорноморського пароплавства «Миколаїв» плавав до середини п’ятдесятих років минулого століття. А потім пішов на злам.

Модель «Миколаєва» стояла в Одеському музеї морського флоту, поки в будівлі музею не сталася страшна пожежа. Разом з іншими історичними моделями, якими пишався музей, згоріла і модель пароплава «Миколаїв». Ось така була в нього доля.

А написав я про все це тому, що, проплававши багато років на суднах Чорноморського пароплавства, часто згадую не тільки своїх товаришів-моряків, про яких пишу у своїх нарисах, але й пароплави з їхніми такими схожими на людські долями.

Ось згадав пароплав «Миколаїв» і про нього розповів.