чт, 19 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Олімпіада в Сіднеї склалася для української збірної не дуже вдало. Всього було завойовано 23 медалі, але лише 3 з них — золоті. Зате одесити виступили вище всяких похвал; якби вони виступали окремою командою, то в медальному заліку зайняли б 44-е місце при 199 країнах-учасницях, випередивши при цьому такі спортивні держави, як Нова Зеландія, Естонія, Хорватія, Бельгія, Аргентина…

На рахунку наших земляків — повний комплект нагород. «Бронзу» виграла уродженка Ізмаїла, вихованка Тетяни Мардашової Олена Говорова, зайнявши 3-е місце в змаганні стрибунок у потрійну. Наталія Бурдейна, яка займалася стрільбою з лука під керівництвом Алли Кивайло, стала у складі збірної України срібним призером. І, нарешті, беззастережну перемогу на круглому стенді здобув стрілець Микола Мільчев. Учень Альберта Осипова встановив світовий та олімпійський рекорди, розбивши 150 «тарілочок» зі 150 можливих — досягнення, яке неможливо побити.

У стрілецьку секцію Колю привів батько. Як завзятий мисливець, Микола Дмитрович і думки не допускав, що син не піде його стопами. Однак Мільчев-молодший виявився з характером, і коли в стрільбі у нього щось не заладилося, без роздумів змінив рушницю на басейн. Причому успіхи чекати себе не змусили: він став стрімко наближатися до майстерського нормативу, виграючи одне за одним юнацькі змагання. Незабаром його включили до складу збірної області, взяли на олівець у столиці. Довелося батькові вгамувати свої амбіції: не ламати ж синові настільки вдало складену кар’єру. Але в справу втрутився випадок: катаючись на велосипеді, Коля впав, та так невдало, що зламав руку. З гіпсом не поплаваєш, а стріляти можна, і Микола Дмитрович зробив другу спробу: ще раз привів спадкоємця до старого товариша — Альберта Осипова. Цього разу, як з’ясувалося, назавжди.

У 17 років він став майстром спорту, в 19 потрапив до збірної країни, в 23, вибивши 224 очки з 225 можливих, повторив рекорд світу. Його рух вгору по сходах спортивної ієрархії був ґрунтовним і, здавалося, невідворотним. І мало хто знає, що це тріумфальне сходження могло перерватися на самому початку.

— Який одеський хлопчисько не мріє про море? — згадував про події давно минулих днів Альберт Осипов. — Ось і Коля вчився в 17-му профтехучилищі, де готували мотористів для флоту. Ледве отримав диплом, як прийшла повістка з військкомату (ми тільки приїхали з чемпіонату ВЦСПС). Вибір був простий: або піти в рейс і отримати відстрочку, але тоді доведеться забути про стрільбу, або стати професійним спортсменом, але при цьому не уникнути армії. Він схилявся до моря. Навіть не знаю, як мені вдалося його тоді переконати. Я твердив, що попереду — велике спортивне майбутнє, що через кілька років він об’їздить весь світ, що обов’язково будуть у нього перемоги на турнірах найвищого рангу. Але на олімпійське «золото» навіть я не замахувався.

Не пов’язували з ним особливих надій і керівники українського спорту. За рік до Олімпіади Микола проробив колосальну роботу (підраховано, що на тренуваннях зробив близько 35 тисяч пострілів). Проте, на чемпіонат Європи, де розігрувалися олімпійські ліцензії, він міг і не потрапити. Причина більш ніж прозаїчна — відсутність коштів. Стендова стрільба не належала до «ударних» видів, а тому спортсмени були надані самі собі: вам це потрібно — самі шукайте гроші. Треба віддати належне обласному управлінню з питань фізкультури і спорту та облраді спортивного товариства «Колос». Завдяки зусиллям цих організацій Миколу вдалося відправити до Парижа, де він несподівано для багатьох не тільки здобув право виступати в Сіднеї, але й виграв срібну медаль.

Успіх «на Європі» не похитнув скепсис спортивних оракулів щодо виступу Мільчева в Австралії. Як зізнавався він пізніше, у перемогу завжди вірили лише три людини — мама, дружина і керівник «Колоса» Олег Коваленко. Слухаючи післяолімпійські одкровення Мільчева, я подумав, що, мабуть, наш герой забуває ще одну людину — себе. Адже добре пам’ятаю, як на одному з тренувань перед від’їздом на «зелений континент» я нагадав йому про стару прикмету: розбитий посуд — на щастя. У відповідь на ствердний кивок ми з Осиповим одночасно запустили вгору цілий «сервіз» мішеней-тарілочок. І куди поділися його удавані байдужість і незворушність? Він палив, як з кулемета, — жодна не вціліла.

Але почуття і плани свої Микола волів до пори до часу приховувати. Готувався у звичній обстановці вдома. Заяв голосного не робив. Поселившись в олімпійському селищі, намагався свій розпорядок не міняти. Лише одного разу не витримав. Коли один з функціонерів зробив йому зауваження з приводу пізнього підйому, мовляв, його товариші вже тренування провели, Микола огризнувся: «Я сюди не тренуватися приїхав, а вигравати Олімпіаду». (До честі спортивного керівника, вітаючи потім Мільчева із золотою медаллю, він чесно зізнався: «Мабуть, нічого я у вашому виді спорту не розумію»).

У перший день змагань на круглому стенді на стрільбищі не було жодного з керівників української спортивної делегації, жодного українського журналіста. Мільчев показав найкращий результат і отримав добрі шанси на підсумковий успіх. Увечері, обговорюючи з головним тренером збірної країни Віктором Карасьовим подробиці боротьби, він звернув увагу, що той намагається набрати по мобільному телефону якийсь номер. «Куди і кому телефонуєте?». — «Керівництву, треба ж доповісти». Одесит схопив тренера за руку: не треба нікому нічого повідомляти, от виграємо — тоді й відзвітуємо. І настільки Мільчев був переконливий, що Карасьов здався, хоча це явно йшло всупереч правилам. Мало того, провідавши, що один з журналістів-інтернетників збирається дати на Україну інформацію про вдалий виступ нашого стендовика, вони зуміли умовити і того. Коротше, про справжній стан речей напередодні фіналу знали лічені люди.

У вирішальні миті він був неперевершений. Йому прагнули завадити суперники, його намагалися збити з ритму судді (чіплялися буквально до всього, навіть винесли два попередження, але на фатальне третє не наважилися) — Мільчев стріляв бездоганно. Коли залишилися два останні постріли, щось сталося з машинкою, що запускає в політ «тарілочки». Він спокійно перечекав паузу і з убивчим холоднокровністю вразив обидві — стовідсотковий результат, повторення абсолютного світового рекорду (за всю історію стендової стрільби подібного результату досягали лише шестеро) і відповідно — золота олімпійська медаль.

Це була справжня сенсація. Тодішній начальник управління у справах фізкультури і спорту Одеської облдержадміністрації Юрій Поволоцький згадує:

— На Мільчева я, зізнаюся, не розраховував. Думав: потрапить у вісімку — добре, стане шостим — чудово. Тому поїхали з Миколою Івановичем Колодеєвим, заслуженим тренером України з легкої атлетики, вболівати за Лену Говорову, якій «світила» медаль у потрійному стрибку. І вона — молодчина, зачепилася в останній спробі за «бронзу». Я щасливий: перед цим Наташа Бурдейна виграла «срібло», тепер ще одна нагорода. Раптом, бачу, біжить крізь натовп Колодеєв і щось кричить, руками розмахує, але нічого не чутно — шум стоїть неймовірний. Думаю: «Що таке? Може, Говоровій 2-е місце присудили?». І тут Микола Іванович показує на табло. Дивлюся, а там висвічує: «Milchev Nikolaj, Ukraine — gold medal». Летимо в олімпійське селище з привітаннями, але Лена так втомилася, що пішла спати. Мільчев же добрався зі стенду лише до одинадцятої вечора. Обійнялися, розцілувалися, Коля каже: «Це діло треба відзначити». Ми йому: «Тут, напевно, не можна». А він: «Мені можна, я проби на допінг вже здав». «Карась, — кричить він тренеру збірної Карасьову, — притягни віскі». І що ви думаєте? З’явилися і випивка, і закуска. Після Олімпіади ми передали Мільчеву в оренду на 49 років стенд, і він з розвалюхи зробив цукерку».

У наступні дні Олімпіади найчастіше йому довелося спілкуватися з… медиками. Сказалася напруга: коли справа була зроблена, зазвичай стриманий і іронічний, він по кілька разів на день падав в обморок. Так воно дається, спортивне визнання. Не супермени стають чемпіонами, а звичайні люди. Зусилля, правда, для цього докладають не зовсім звичайні.

Коли повернувся з Австралії, навалилася слава. Заслужена, зароблена. Прийоми, вшанування, бали, зустрічі, банкети… Після одного з них в облдержадміністрації, де йому вручили ключі від новенької «Тойоти», Микола запропонував підвезти мене додому. Для чогось йому знадобилося відкрити багажник: він був буквально набитий патронами, оптикою та іншим стрілецьким обладнанням. Машина в розпорядженні Мільчева перебувала всього кілька годин.

Сьогодні Микола Мільчев готується до своєї п’ятої Олімпіади. Непросто завоювати жадану ліцензію, але до Токіо він у будь-якому випадку поїде. Тому що чемпіон Олімпійських ігор 2000 року, 2-й призер чемпіонату Європи, неодноразовий призер Кубка світу, переможець Кубка СРСР, багаторазовий чемпіон України, він на даний момент виступає в трьох особах — чинний спортсмен, старший тренер збірної України та голова відділення НОК України в Одеській області. І одна з його учениць — Ірина Маловичко — право виступати на Іграх у Токіо вже завоювала.

Мільчев удостоєний ордена «За заслуги» 1-го ступеня, призи та нагороди, завойовані ним, не одну полицю займають. Але головним своїм досягненням він вважає повагу колег. Не випадково саме йому довірили нести прапор України на відкритті Олімпійських ігор у Ріо-де-Жанейро та Європейських ігор у Мінську.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса