«Одинокий, без продолжателей
і наступників,
він пройшов
по землі, як бог,
не залишивши
за собою тіні»
А. КУПРІН

Маменька Коленьку (Миколи Васильовича Гоголя) дуже любила. Ще б пак, молоденька, чотирнадцяти років, панночка була видана заміж за малоросійського дворянина, вдвічі старшого, а тут, на її жах, народжує вона одного за одним мертвих хлопчиків. Відчаю не було кінця, і стала вона несамовито молитися перед образом святого Миколи, який знаходився у них у каплиці, що в селі Сорочинцях, тих, що на межі двох губерній (Полтавської та Миргородської) на річці Псел. Вона була впевнена, що святий Микола почув її молитви.

І ось 20 березня 1809 року народила вона ще хлопчика, кволого, хворого, але живого. Природно, що нарекли немовля Миколою (на честь святого) з прізвищем Яновський. Ой! Як же маменька душі не сподівалася в цьому крикливій грудочці!

Коленька ріс дуже рухливою дитиною, пустотливою, але з якимись особливостями. То блукає десь, то сховається так, що шукають довго, то… А вже як він любив шити і вишивати! І сукенки сестрам кроїв і шив, і костюми для домашнього театру батька Василя Яновського-Гоголя.
А як трепетно Коленька полюбив театр, яким захоплювався його батько! Любов до театру і розуміння, що за диво цей театр, була, виявляється, у нього в крові. Освіту отримував Коленька спочатку домашню, самі розумієте, ніяку: маменька та дячок — і все. На гувернерів малоросійське дворянство не дуже-то розорялося. І ось настав час, а настав він після того, як почали шепотіти пану, що панич частенько підглядає за купанням у річці дівчат. Та як тут не підглядати! Ну, чисто, русалки, коли з вінками в руках чинно заходять дівчата у воду гадати про дівочу свою долю на Івана Купала. А які історії розповідає про витівки цих русалок старий пасічник Панько! Заслухаєшся! Подумав батько і написав куди слід прохання про визнання сина, Миколи, дворянином Яновським-Гоголем зі старовинного польського роду. Так що думайте самі про перетворення дворянина зі шляхетного польського роду, народженого від малоросійської (тобто української) панночки, у великого російського письменника Миколи Васильовича Гоголя.
А поки папери готувалися, відвезли Коленьку до Полтави до приватного вчителя, а потім до Ніжина, до гімназії, щоб розуму набирався. Набирався розуму він з трудом. І пам’ять чудова, і складати береться, і театр створив, та от математика — ні в які ворота, і мови ні до біса! Ось і залишалися успіхи з малювання та з російської словесності. Малоросійську, тобто українську, тоді не викладали. А щодо моральних якостей, то частенько різками били майбутнього великого письменника для напоумлення, вже надто шкодливий був! Насміхатися зволили… Однокласники до нього ставилися тому по-різному. Майбутні знаменитості Олександр Данилевський і Микола Прокопович залишилися його друзями на все життя, а от з Нестором Кукольником наш геній ніколи й не сходився. З товаришами був затіяний рукописний журнал, де гімназист Гоголь багато писав у віршах і, природно, малював, оформляючи ці рукописні журнали. Таким чином, перший досвід видавничої справи був отриманий. Але тут трапляється несподівана сумна подія, помирає батько, Василь Опанасович Гоголь-Яновський. Це сталося, коли нашому генію було всього 16 років, і він залишається старшим чоловіком у роду, тобто вся відповідальність за сестер, маменьку і 287 кріпацьких душ лягає на нього. І він вирішує їхати до Петербурга, до столиці, щоб там будувати свою кар’єру, а треба відзначити, що Коленька якось з ранніх років відчував свою особливість, своє призначення… Клопоти по дому і господарству взяла на себе маменька, і з тих пір вони з улюбленим Коленькою перебували в епістолярному спілкуванні… Природно, ні гаджетів, ні смартфонів тоді й бути не могло, так що ніяких есемесок, а листами, нацарапаними гусячими перами, поштою, на перекладних, зі станційними наглядачами…
І слава Богу! Тепер-то й ми можемо перечитати ці листи і уявити, як же жилося початківцю-письменнику в промозглой північній столиці! А жилося з рук геть погано… Перший віршований досвід був невдалим… Поема, яку він написав під псевдонімом В. Алов, викликала недоброзичливі відгуки, і Коленька зібрав увесь тираж і знищив його. Перфекціоніст, сказали б ми тепер. Але дуже вже потрібне було схвалення початківцю-письменнику! З віршуванням з цієї хвилини було покінчено вщент, однак думка про письменництво поки не залишила його. Посаду він знайшов десь у канцелярії 3-го відділення наймолодшим чиновником. Грошей цих не вистачало ні на що, ось і полетіли маменьці душероздираючі листи… Коленька був франтом, модником і дуже критично ставився до своєї зовнішності. Зросту був, прямо скажемо, не дуже статного, всього 160, і ніс довгуватий, і волосики якось чубком стирчать… І став він коригувати свою зовнішність. Як добре, що не було в той час пластичної хірургії, а то з’явилося б якесь ботоксне диво, а не легко впізнаваний портрет великого російського письменника з вусами і волоссям на косий проділ до плечей. Однак до цього образу він не просто прийшов, він привіз його з поїздки по Німеччині, як і манеру писати етнічно-містичні повісті. Всього-то місяць знадобився молодій людині, щоб набратися тамтешньої моди! Там, на Заході, це модно було.
Так і з’являються його «Вечори на хуторі біля Диканьки». Правда, деякі нариси вже з’явилися і перед поїздкою. Столичне суспільство в той час розважалося, слухаючи читання різних авторів, а молодий малорос вже дуже жваво розповідав, так, що й акцент його йому прощали. Як молодий талант, він потрапляє до гуртка Жуковського, Плетньова, знайомиться з А. С. Пушкіним, він обростає зв’язками, які допомагають йому вступити на роботу до університету, і свій літературний успіх підкріплює постійною внутрішньою роботою з самоосвіти, та так, що подумує про кар’єру вченого. І весь час пише (складає)! Подейкують, що ідею його безсмертної п’єси «Ревізор» він запозичив у Олександра Сергійовича, на що той і сказав: «З цим малоросом треба бути обережнішим: він оббирає мене так, що й кричати не можна». Цар Микола, за словами очевидців, дуже сміявся на виставі, що допомогло виклопотати у нього (незважаючи на труднощі з цензурою) стипендію для Миколи Васильовича Гоголя, щоб той зміг продовжити навчання живопису в Італії.
Засланням це було чи милістю, вирішувати нам, але в 1836 році Микола Васильович їде на Захід і майже десять років житиме то в Парижі, то в Німеччині, але найулюбленішим місцем стане Рим. Він дихав римським повітрям, відвідував галереї, зустрічався з російськими художниками, які приїжджали до Італії підвищити освіту, але найголовніше — писав свою провидницьку працю «Мертві душі». Ось що згадує сам Гоголь: «Коли я почав читати Пушкіну перші глави з «Мертвих душ» у тому вигляді, як вони були раніше, то Пушкін, який завжди сміявся при моєму читанні (він же був мисливець до сміху), почав потроху ставати все похмурішим, похмурішим, а нарешті, став зовсім похмурим. Коли ж читання скінчилося, він промовив голосом туги: «Боже, як сумна наша Росія!». Микола Васильович не тільки писав цю працю, він і створив малюнок першої сторінки.
Тепер там, на via Sistina в Римі, на будинку, в якому проживав Гоголь, встановлена, клопотами письменника Боборикіна, меморіальна дошка. Напис італійською мовою свідчить: «Великий російський письменник Микола Гоголь жив у цьому будинку з 1838 по 1842 рік, де складав і писав свій шедевр». Дошка ця вже дуже схожа на ту, що знаходиться у нас в Одесі, на будинку номер 9 по вулиці Гоголя. Так, великий письменник ходив вулицями нашого міста, вдихав аромат набряклих бруньок на бузку, вже дуже теплою видалася зима 1850 року, напевно, спеціально для того, щоб догодити письменнику. «Слабка натура моя так вже влаштувалася, що відчуває життєвість тільки там, де тепло не натоплене. Слід було б і тепер виїхати хоч до Греції: тому, зізнаюся, і приїхав до Одеси. Але така здолала лінь, так стало шкода розлучатися і на короткий час з православною Руссю, що зважився залишитися тут, сподіваючись на російський авось, тобто авось-чи російська зима в Одесі буде скільки-небудь милостивішою за московську» (з листа П. А. Плетньову від 2 грудня 1850 року).
Це був другий приїзд до Одеси. Перший був не зовсім вдалим. Гоголь, маститий, відомий письменник, володар дум, шукач сенсу життя, з Палестини (серця християнства), через Константинополь, повертався морем до Росії, природно, що через Одесу, але спалахнула холера, і нашого генія закрили на два тижні на карантин. Ох, вже ці холерні одеські карантини! Природно, що, пробувши після карантину лише тиждень, він покинув місто…
Другий візит був тривалішим і пліднішим. Вранці Гоголь писав, трудився, стоячи за конторкою, над другим томом «Мертвих душ». Він навіть читав глави з другого тому своїм друзям. Коло спілкування було невеликим — родина Репніних (вони проживали на розі Херсонської та Торгової), князь Гагарін (у будинку Гагаріних на Ланжеронівській) і Льовушка Пушкін (він жив у будинку, де зараз стоїть «Пасаж»). За цими маршрутами перехожі могли часто зустріти дуже худого чоловіка, дивно одягненого — у білий фетровий капелюх, з-під якого стирчав довгий (майже пташиний) ніс, і якусь накидку; який завжди ходив тільки по лівій стороні і, зустрівши жебрака, завжди подавав милостиню, а коли грошей не було, вибачався перед жебраками…
Його друзі виділили йому кімнати у своїх житлах, і він міг, коли був настрій, трудитися і в них. Всім у домі було наказано без шуму проходити повз двері кімнати автора. Вміли раніше цінувати свої таланти! Та й небо теж, напевно, вирішило відігріти генія. Погода в тому (1850-му) році стояла напрочуд тепла. У грудні на бузку набрякли бруньки, а бузкових кущів у тодішній Одесі було безліч… І перед флігелем, де жив Микола Васильович, і перед будинком Кандиби у Репніних, і в палісадничку будинку Гагаріних — скрізь бузок наповнював повітря весняними надіями. «Зима тут цього року особливо сприятлива. Часом сонце гляне радісно, так по-південному. Так раптом і нагадається шматочок Ніцци» (це з листа до А. Смирнової від 23 грудня 1850 р.).
Але в січні холоди добираються і до Одеси, письменника долають хвороби, і в березні він покидає наше місто. Другий том «Мертвих душ» майже написаний. Коли друзі влаштовують прощальний обід у ресторані «Оттона» (на розі Рішельєвської та Ланжеронівської), він обіцяє, що через рік вийде закінчення «Мертвих душ» (він, напевно, мав на увазі і задуманий третій том) і, розлучаючись, пообіцяв приїхати і наступної зими: «Тут я можу дихати. Восени я поїду до Полтави, а до зими сюди… Не можу переносити північних морозів… весь замерзаю, і фізично, і морально».
Як важливо було, помітьте, Гоголю вільне дихання! Все написане ним — це ритм на ходу ноги, це ритм природного людського дихання, навіть коли він записував вже вихожене, він робив це стоячи, ніби переводячи подих для наступного твору… Він поїхав (зауважте, в березні) в морозну яв Москви, де його чекав найхолодніший рік… І щоб зігрітися (?!), він спалить той самий другий том…
Чи горять рукописи?! Не знаю, але у мене завжди було відчуття, що десь тут, поруч, в Одесі, повинні зберегтися сторінки чернеток, виписаних летючим почерком великого письменника. Уявляєте, з яким завзяттям я розгортала «фунтики» старих насінниць (тіток, які продавали насіння біля шкіл)! А раптом! Мені так і не пощастило, але, може, пощастить вам?! Адже Микола Васильович був великим вигадником, містиком, провидцем, насмішником!