нд, 22 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Рожевий локон, або Обережно: «Втомлені гуси»!

Минулого року, дату точно не пам’ятаю, у Малиновському районі Одеси сталося резонансне вбивство. За своєю суттю — потворно цинічне. Онук розправився з власною бабусею за допомогою ножиць. Малолітній убивця завдав жінці кілька ударів в область голови. Все закінчилося жахливо — від отриманих травм потерпіла померла на місці.

Один дотепник вигадав жарт про те, що люди діляться на «жайворонків, сов і вічно втомлених гусей». Я б розглядала ці місткі характеристики за віком. До перших двох категорій віднесла б людей старшого віку, думаю, ніхто не буде сперечатися, трудилися вони день і ніч! Ну, а далі…

Скільки б я не спілкувалася з молоддю, щоразу дивуюся її заздрісній здатності зіпсувати ставлення до себе. Зовсім немає у них почуття особистої межі, обов’язкової для кожної людини, немає поняття, що необережна дія чи слово можуть запросто зіпсувати літнім людям настрій? Є відчуття, що мотив тут інший…

Скільки схожого я вже спостерігала останнім часом, навіть і не знаю!

Не буду робити знижок, натяків мовляв, є, дійсно існують ввічливі, поступливі і тому подібні дівчата і хлопці. Зустрічала, вірю в них… Але на тлі загальної грубості однолітків їхня поведінка — це світле свято, віддушина, як там у відомого класика — «іменини серця»! І це — правда!

Звертаюся з проханням до старших людей: згадайте, будь ласка, як ще в початковій школі вам підносили уроки життя, постійно закликаючи: «Дорослих треба поважати!» І ви погоджувалися, адже ваші старші воювали, а це само по собі вже подвиг, багато хто з них стали інвалідами.

Знаю, повагу вам вселяли навіть цифри в паспортах батьків. А ще плюс — ордени і медалі, рідкісні розповіді про епізоди війни…

Ви чітко розуміли, що їм довелося пережити! Потім послідувала інша хвиля! На ній хиталося вже моє покоління. Поважати можна і навіть потрібно тільки добрих, сміливих і чесних людей. І крапка.

При цьому якось забулося, стерлося у виховних буднях, що перш, ніж чогось вимагати від інших, незалежно від їхнього віку, потрібно щось із себе представляти. І щоб мати право голосу, хоч на крапельку взяти участь, ну, хоч у якійсь справі, щоб у хвилини роздумів над життям сказати собі: так, ось і я чогось вартий!

Непомітно такий вибірковий підхід у повазі обернувся відвертим молодіжним егоїзмом і хамством, підпертим «скиданням по всіх швах». Виявилося, що все попередні покоління наробили, молодь скаже «накосячили», таких справ — про яку повагу може йти мова! За що кого поважати? Це зайве! Згодом, схоже, з’явилася альтернатива — поважають не вік, а м’язи!

А що відбувається зараз? Школа, сама того не усвідомлюючи, вчить не перейматися «сентиментами». У прагненні до неупереджених оцінок процес виховання доведений до бездушного кнопкодавства, до односкладових мантр «так» або «ні».

Потихеньку зі шкільних стін витісняється світла думка. І слідом — бажання і вміння нормального спілкування. Не думати, як наше слово відгукнеться в чиїйсь душі! Життя — простенька поведінкова схема. Яка? Будь вище всієї цієї метушні, будь незалежним! Не заморочуйся! І як підсумок — яка різниця!

Школа неминуче вчить підкорятися неприродним для людини правилам: колективне вище особистого. Ніхто не цінує людську індивідуальність. Все, що залишається молодій людині, це існувати в умовах жорстких рамок і ярликів, та й місце нагорі цієї дивної ієрархії коштує копіткої праці.

В таких умовах і виростають «втомлені гуси». Їм хочеться всього і відразу — ось же воно, поруч! Часто буваю на «водопої», тобто в бюветі. Прибігають хлопці і крайнього в черзі шукають… біля крана. Може, з якогось дива черга починається саме тут!

Простіше — краще. Сіреньким бути — воно якось зручніше і, як не крути, вигідніше. Шкільна освіта, практично, не передбачає творчості. Вписатися в формат — ось що часто стає єдиною метою при виконанні будь-якого завдання. Та й для батьків головне — щоб їхня дитина не була найгіршою. Навіть за такий невибагливий статус — відповідні нагороди. Все, як каже наша молодь, «ізі», тобто легко і просто!
Молодь давно намацала хворе батьківське місце, ту ниточку, за яку можна вправно смикати в потрібний момент! Чого батьки відверто бояться? Правильно — як би чого не сталося! А діти зрозуміли: щоб не було погано, за це потрібно постійно платити, нагороджувати, заохочувати! Одним словом, потрібні подачки. Ми свого часу розуміли, що батькам і без нас важко, намагалися їх, боронь Боже, не засмучувати поганими вчинками.
Нинішні хлопці розуміють, що батьки залякані поліцейською хронікою і здригаються при кожному дзвінку зі школи. І готові все владнати, все зам’яти, якщо що, заступитися, відкупитися… Наші чада жодних своїх провалів від нас не приховують — тут же свої проблеми перекладають на наші плечі!
Спочатку я навіть наївно раділа — якими відкритими ростуть хлопці, чесними, відвертими.
Як виявилося, тут зовсім інший розрахунок. Одиниця в щоденнику — ой, недобре якось! І діти малюють нам ускладнений сценарій — а завтра зі школи на вихід, біжи владнай, а то гірше буде! Про те, що батьки на цей фокус ведуться, свідчать натовпи мам біля шкільної вчительської! Сьогодні їх не потрібно довго і з трудами запрошувати до директора, вони тут як тут на порозі школи з будь-якого приводу.
До моєї знайомої вчительки молодших класів одного ранку прийшли мами всіх її учнів. Що сталося? А ось що: батьківські серця засмучені тим, що головна роль у шкільному спектаклі дісталася не їхній дитині! Не оцінили, а значить — образили, принизили, дитя цього не переживе! Воно ніч не спало і ллє сльози другий день!
Така ситуація і мене привела в розгубленість. Відбулася гумором, порадивши бути обережнішою і наступного разу поставити спектакль про тридцять трьох богатирів, а самій зіграти роль дядька Чорномора! І немає приводу для образ!
А ось ще один «бестселер» з колекції підліткових маніпуляцій «предкамі». Вранці моя знайома виявила в кімнаті сина юну особу жіночої статі! Стала обурюватися, вичитувати безцеремонну парочку. «Ну, мам, ми на вечірці випили зайвого, дівчина далеко живе, час пізній, поліція б нас підібрала! Ти цього хочеш? Скажи спасибі, що й так все добре закінчилося!».
Те, що прийнято називати шкільним твором, неминуче перетворюється на набір кліше і змучених абстрактних штампів про повагу… до всього підряд. Поважаю, поклоняюся, повинен, віддаю данину… тільки відчепись від мене! А в житті виходить навпаки — ненавиджу!
Зверніться за чимось до молодої людини і при цьому зверніть увагу, як вона миттю злітає на Олімп, починає важничати з розумним виглядом. Впізнали себе? Ось так і ми, дорослі, підкреслюємо свою значущість, намагаючись вселити молодим повагу. І, схоже, вони мстять нам нашими ж методами — ось і ви, старічки, попалися!
Та й шкільна ситуація, коли головною мірою успіху стає важко досяжне схвалення дорослого, коли-небудь неминуче обернеться активним бунтом або смиренням, а то й боягузтвом.
І постійним бажанням, очікуванням солодкої хвилини помсти. Подряпані кабіни ліфтів, недолугі графіті, публічна лайка, зухвала поведінка в громадському транспорті, менторські зауваження дорослим… Цей список засобів молодіжної помсти можна наповнити ще більшою яскравістю.
Старики все частіше переходять в оборону: «Спочатку доживи до моїх років, а потім, можливо, я вислухаю твої оцінки!». Кінцівка фрази не завжди делікатна, частенько звучить образливо: «якщо доживеш…».
Чекаєте від мене рецепта? Є один коротенький. Саме для молоді. Не кожна зустрічна на шляху доросла людина тільки те й робила, що завалювала справи і виступала винуватцем того, що бажані кросівки все ніяк не опиняться у вашій шафі. Подивіться на їхні руки, загляньте в втомлені очі. А коли не поступаєтеся старому дорогу, зіштовхуючи з тротуара по праву молодого і сильного, поставте себе на його місце. І ось що ще — це не він відчитував вас за рожеве волосся…

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса