пн, 16 лис --:--:--
USD 0 0
EUR 0 0
А9582.64 ДТ93.04
+17° Одеса

Кілька років тому керівництво морехідного училища імені Олександра Марінеско запросило мене, як моряка і письменника, виступити перед курсантами і розповісти про Чорноморське пароплавство.

Коли я розповів курсантам, як відновлювалося пароплавство в перші роки після закінчення Великої Вітчизняної війни, яким потужним і процвітаючим стало воно в наступні роки, завоювавши повагу і авторитет у всьому світі, і як розграбоване і знищене було, посипалися запитання.

Запитання були різні. І про кількість суден у пароплавстві, і про рейси в «гарячі» точки планети, коли йшла війна у В’єтнамі, куди ходили наші судна. Про рейси в Африку, де йшли громадянські війни. І на заблоковану американцями Кубу. І ще про багато іншого, що становило в ті роки життя наших моряків.

А один курсант запитав, чи був я в кругосвітному плаванні. Я відповів, що був. «Так напишіть про це!»

Тоді у мене були інші плани, і незабаром я забув про прохання курсанта.

Але ось нещодавно, риючись у старих щоденникових записах, побачив в одному з пожовклих від часу блокнотів коротку запис: «Крістобаль. 1980 рік». І відразу згадалася одна зустріч у цьому далекому панамському порту…

Як знають мої читачі, плавав я старшим механіком на теплоході «Аркадій Гайдар». Рейс, про який піде мова, був з Одеси на Кубу. І ніхто не припускав, що цей рейс затягнеться надовго. І ми здійснимо кругосвітнє плавання.

Завантаживши в Херсоні 10 тисяч тонн добрив — суперфосфат, на два кубинських порти — Гавану і Матанзас, ми повернулися до Одеси, взяли бункер, продовольство, прісну воду і знялися в рейс.
Після вивантаження на Кубі в зворотний рейс на Чорне море ми зазвичай брали в кубинських портах очеретяний цукор — сирець. Взяли такий вантаж і того разу. Але — не на Чорне море, а на Далекий Схід. На Японію.
Вантажилися в Матанзасі, звідки пішли на Панамський канал. Було це в січні 1980 року. Новий рік зустрічали в Матанзасі. Куба в тропіках. Ялинки на Кубі не ростуть. І напередодні Нового року працівники порту принесли нам молоденьку пальму, яку ми прикрасили саморобними іграшками і обвили гірляндою з різнокольоровими лампочками. А зустрічати з нами Новий рік прийшов начальник порту. Прийшов з двома смаглявими симпатичними співробітницями, які тут же стали допомагати нашій буфетниці і кухарці накривати святковий стіл.
Начальник порту вчився в Ленінграді. Непогано говорив російською. І, приклеївши ватяну бороду, перетворившись на кубинського Діда Мороза — Санта-Клауса, став роздавати нам подарунки: апельсини, манго, ананаси, авокадо, ківі. Все це він діставав з мішка, радуючи нас дарами кубинської землі.
Ну а потім були тости за кубинсько-радянську дружбу, танці по черзі з кубинками і спекотний кубинський світанок Нового 1980 року…

Портове місто Крістобаль
Портове місто Крістобаль

Над Карибським морем часто проносяться найсильніші урагани, що досягають берегів Сполучених Штатів Америки і змітають все на своєму шляху. Але нам пощастило. До самого Панамського каналу, через який ми мали пройти в Тихий океан і взяти курс на Японію, Карибське море було спокійним. І тільки легка брижі, як нервовий тик, підсмикувала водний простір, немов море з тремтінням згадувало минулий перед нашим приходом на Кубу черговий ураган, що бушував тут.
З погодою нам пощастило. Але не пощастило в іншому. Прийшовши на якірну стоянку Панамського каналу, де під прапорами різних країн стояли десятки суден, ми дізналися, що через ремонт одного зі шлюзів канал закритий. Відкриють його тільки через тиждень. Але і через тиждень, коли відкрили канал і судна, що стояли поруч з нами, почали зніматися з якоря, ми продовжували стояти, не отримуючи «добро» на вхід в канал.
Як з’ясувалося незабаром, американські лоцмани, що працювали на Панамському каналі, оголосили суднам під прапором СРСР бойкот у зв’язку з введенням у грудні 1979 року радянських військ в Афганістан. Цю новину капітан дізнався від адміністрації каналу. Почалася радіопереписка з Чорноморським пароплавством і з Москвою, де знаходилося Міністерство морського флоту СРСР.
А ми гадали: пройдемо чи все ж через Панамський канал або підемо в Тихий океан навколо Південної Америки через Магелланову протоку, як це зробив у 1519 році Фернан Магеллан. Першим в історії людства здійснив кругосвітнє плавання, і чиїм ім’ям була названа протока, що з’єднує Атлантичний і Тихий океани.
Біля входу в Панамський канал з боку Атлантичного океану розташоване місто Крістобаль. Поки ми чекали відповідь з Москви або з Одеси, капітан запросив влади Крістобаля, чи можна нам відвідати місто. І, отримавши дозвіл, дав команду екіпажу готуватися до звільнення на берег.
Наступного ранку боцман спустив на воду мотобот, і перша група вирушила до Крістобаля. Я був у першій групі. І поки мотобот наближався до берега, у мене було таке відчуття, немов я матрос з корабля Магеллана, який ось-ось висадиться на незнайомий берег, де нас можуть зустріти стріли аборигенів, як це було на Філіппінських островах, де такими стрілами був убитий Магеллан.
Але при висадці з мотобота на берег нас привітно зустріли митники. І, переконавшись, що ми не контрабандисти, а чесні моряки, побажали приємно провести час у місті.
Вийшовши з порту, ми опинилися на набережній, де під вітром шуміли високі пальми. А з набережної можна було потрапити до ресторанчиків-поплавків під різнокольоровими тентами. Ресторанчики, як човни, погойдувалися на легкій прибережній хвилі.
Панама, як і Куба, в тропіках. І хоча за календарем був січень, спека стояла страшна. Ми йшли, обливаючись потом і згораючи від спраги. Але втамувати спрагу можна було, тільки зайшовши в який-небудь бар або в кафе. А за «Правилами поведінки радянського моряка за кордоном» заходити в бари або кафе нам категорично заборонялося. Упорядники «Правил» були впевнені, що саме в цих закладах нас, радянських людей, можуть завербувати іноземні спецслужби.
І ми йшли, намагаючись сховатися від палючого сонця під тентами магазинів, сподіваючись знайти вуличну колонку з водою. Але таких колонок ніде не було видно.
Врятувала нас від спраги російська мова. Біля входу в один з магазинів ми побачили літнього чоловіка з пишною сивою шевелюрою, що сидів на низенькій лавці. Він розкидав крихти хліба горобцям, що стрибали біля його ніг. Коли ми підійшли ближче, горобці злякано зметнулися. А чоловік, що годував їх, встав, обтрусив з пом’ятих штанів крихти хліба і сказав кострубатою російською мовою:
— Перший раз бачу тут росіян. Так може зайдете в мій магазин?
— Зайдемо, якщо пригостите нас водою, — сказав я.
Господар магазину, яким виявився цей чоловік, уважно подивився на мене і запитав по-єврейськи:
— Ду біст а іді? (Ти єврей?)
Я не знав єврейської мови. Мої батьки знали. Але у нас в родині розмовляли тільки російською. Але коли Одеса була окупована фашистами і нас загнали в гетто, там було багато бессарабських євреїв. Вони бігли з Бессарабії до Одеси від наступаючих німецьких військ. Але евакуюватися з Одеси не встигли. І разом з нами, одеськими євреями, потрапили за високий паркан гетто, що охоронявся румунськими солдатами.
Бессарабці розмовляли з моєю мамою по-єврейськи. І деякі слова я знав. Тому, зрозумівши запитання господаря магазину, я кивнув головою.
Він щось ще сказав по-єврейськи. Але я не зрозумів. І попросив його перейти на російську мову.
— Поганий ти єврей, якщо не знаєш своєї мови, — пробурмотів він і запросив нас увійти в магазин.
Торгував він чоловічим одягом. Але нас цікавило одне. Втамувати спрагу. І коли він виніс з підсобки кілька пляшок холодної мінеральної води і склянки, ми готові були його розцілувати!
Випивши поспіль кілька склянок води і подякувавши господаря магазину, я запитав, як він опинився в Крістобалі. І поки хлопці, втамувавши спрагу, стали розглядати елегантні піджаки, модні штани і сорочки всіляких кольорів, що продавалися в магазині, я дізнався таку історію.
Звали господаря магазину Мойсей Грінберг. Його батько, виходець з Одеси, в 1905 році молодим хлопцем емігрував до Америки. Це сталося після страшних єврейських погромів, в яких загинула вся його родина. Його сховали від погромників сусіди-вірмени. Вони ж і допомогли йому емігрувати.
Роботи в Америці не було. І батько завербувався чорноробом до Панами на будівництво каналу. Канал був відкритий в 1914 році. Але через недосконалість шлюзів роботи були продовжені. І лише в 1920 році по каналу пішли перші судна.
Батько, заробивши до того часу непогані гроші, осів у Крістобалі. Одружився на місцевій єврейці і відкрив цей магазин. Народженого в 1925 році сина батько вчив російської мови. І розповідав про Одесу, яку все життя згадував з любов’ю.
Дізнавшись, що ми одесити, господар магазину сказав:
— Якщо хочете щось купити, віддаю за півціни!
Піджаки і штани були нам не по кишені. А ось на сорочки грошей вистачало. І коли ми повернулися на судно, хтось із хлопців, хто був зі мною в магазині, розповів помполіту, що завдяки моїй розмові з господарем магазину єврейською мовою, нам вдалося дешево купити гарні сорочки.
Але мені ця розмова коштувала дорого. Після повернення до Одеси помполіт написав на мене донос до КДБ. У доносі він повідомляв, що я завів знайомство в Панамі з сіоністом і, можливо, буду підтримувати з ним злочинне листування!
У ті роки дипломатичні відносини між СРСР та Ізраїлем були перервані. Це сталося в 1967 році після поразки Єгипту в шестиденній війні з Ізраїлем. СРСР озброював і підтримував Єгипет у його протистоянні з єврейською державою. Розгром єгипетської армії (всього за шість днів!), озброєної радянською зброєю і навченою радянськими наставниками, боляче вдарив по престижу СРСР.
У радянській пресі почалася люта антиізраїльська пропаганда, прирівнюючи ізраїльський сіонізм до фашизму. Так що після повернення після того рейсу до Одеси мені довелося ходити на допити до КДБ і доводити свою невинність.
Але все це було після закінчення кругосвітнього рейсу. А тоді, простоявши ще деякий час на якірній стоянці Панамського каналу, не знаю, що послужило причиною, але нам все ж дозволили пройти через канал.
Тихий океан виправдав свою назву. На всьому переході від Панами до Японії ми йшли, як по озеру. І тільки біля берегів Японії нас спіймав шторм. Але покачало дня два, поки ми не прийшли в Йокогаму, де і вивантажили кубинський цукор.

Аркадій Хасін
Аркадій Хасін

А потім був Китай. Порт Тяньцзінь. І завантаження рису на Одесу. І був Сінгапур, куди ми зайшли за бункером.
Індійський океан теж побалував погодою. А там вже був Суецький канал, Середземне, Егейське, Мармурове моря, і ось — рідне Чорне море! Пішли ми з нього на Захід, а повернулися зі Сходу.
Від Босфору до Одеси менше доби ходу. Коли протока залишилася за кормою, я вийшов на палубу. Була місячна ніч. Вітер, набігавшись за день, спав під чохлами шлюпок, зрідка булькаючи їх, немов перевертався уві сні на інший бік.
Але мені спати не хотілося. Який сон, коли вже вранці буде Одеса і після семи місяців плавання я побачу рідні до сліз обличчя дружини і дітей!
Так до самого світанку, поки не відкрився одеський берег, я стояв на палубі в очікуванні цієї радісної довгоочікуваної зустрічі.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Загрузка…

Мітки

Наша галерея

Вечірня Одеса