27 січня — День пам’яті жертв Голокосту

Голокост. Коротка, суха, не всім зрозуміла слово, що забрало 6 мільйонів людських життів…

27 січня за рішенням Організації Об’єднаних Націй відзначається День пам’яті жертв Голокосту. Ця дата пов’язана з тим, що 27 січня 1945 року радянські війська, які вели наступальні бої в окупованій німецькими нацистами Польщі, звільнили в’язнів нацистського табору смерті Освенцим.

Це був перший нацистський табір смерті з численних таких таборів, який радянські солдати вперше побачили своїми очима, і про який незабаром дізнався весь світ.

Ця дата, 27 січня, і стала датою Міжнародного дня Голокосту.

Я кілька років жив у Німеччині в старовинному німецькому місті Вормс і бачив, як цей день відзначають німці. Вже з ранку в усіх церквах міста починали сумно дзвонити дзвони. А в середині дня на центральній площі міста збиралися городяни. Серед них завжди було багато студентів і школярів. На чолі з бургомістром усі йшли до будівлі, де в роки гітлерівського режиму знаходилося гестапо, в підвали якого заганяли виселених зі своїх домівок євреїв, і звідки потім їх відправляли до табору смерті Дахау.

Біля цієї будівлі проводився жалобний мітинг. Після мітингу всі йшли до синагоги, запалювали свічки і зі свічками в руках стояли в скорботній мовчанні.

А з 2004 року в усіх містах Німеччини перед будинками, де за часів нацизму жили євреї, звідки вони були вигнані і відправлені до таборів смерті, стали з’являтися латунні таблички з іменами колишніх власників цих будинків і датами їхньої депортації до концтаборів, з яких вони вже не поверталися. Ці таблички називаються «Спотикнися і згадай!». Автор і виготовлювач цих табличок — кельнський скульптор Гюнтер Демнінг.

Ось така ведеться в колишній фашистській Німеччині боротьба із забуттям…

Про Голокост написано багато. Знято фільми і поставлено вистави. І я б не став писати цю статтю, якби не почув нещодавно в трамваї таку фразу: «Ніякого Голокосту не було. Це вигадки євреїв, щоб виманювати у Німеччини гроші».

Я озирнувся. За мною сиділа молода пара. Він і вона. Вони говорили вже про щось інше. А я подумав: «Був би я молодшим, може, й повірив би, як вірить сьогодні якась частина молоді тому, що пишуть сучасні нечистоплотні історики. Заперечуючи не тільки Голокост, але й ставлячи під сумнів велику перемогу багатонаціонального радянського народу у Великій Вітчизняній війні над німецьким фашизмом, приписуючи цю перемогу американцям!».

Може, й повірив би. Якби не мене, одинадцятирічного єврейського хлопчика, разом з батьками в 1941 році, коли Одеса була окупована фашистськими загарбниками, не загнали спочатку до в’язниці, а потім до влаштованого окупантами на Слобідці гетто, де люди вмирали від голоду, холоду і хвороб. І звідки всю зиму 1942 року людей вивозили на розстріли до сіл Одеської області Мостове, Богданівка та Доманівка.

Пізніше вислали і нас до Доманівського концтабору. Не буду перераховувати всі жахи цього концтабору, де я якимось дивом залишився живий і дожив до того щасливого дня 28 березня 1944 року, коли нас, небагатьох вцілілих в’язнів, звільнили радянські солдати. І ми, обірвані, брудні, босі, йдучи за військами, де нас підгодовували ті ж солдати, повернулися до звільненої 10 квітня 1944 року рідної Одеси.

Скоро виповнюється 75 років від дня закінчення тієї страшної війни, яку не знала вся історія людства. І знову ми є свідками фактів антисемітизму, що піднімає голову.

У тій же Німеччині молоді неонацисти нападають на синагоги, на єврейські громади і на окремих євреїв, якщо ті з’являються на вулицях німецьких міст у кіпах. Такі ж прояви лютго антисемітизму можна бачити сьогодні у Франції, Бельгії, в деяких інших європейських країнах.

У роки Другої світової війни страчений німецькими окупантами в Празі чеський журналіст Юліус Фучик, сидячи у в’язниці в очікуванні страти, написав книгу «Репортаж з петлею на шиї». В кінці книги він вигукував: «Люди, я любив вас. Будьте пильні!».

Ця рідкісна вже сьогодні книга завжди у мене під рукою. В ній я черпаю приклади стійкості, мужності і журналістської відваги, що не здригнулися перед лицем смерті.

Після того випадку в трамваї, про який я розповів вище, знову перечитав заклик Юліуса Фучика.

Так, люди, будьте пильні! Щоб над світом знову не нависла зловісна тінь фашистської чуми. І щоб ніколи більше не створювалися Освенцими, Бухенвальди, Майданеки, Маутхаузени, Дахау, Треблінки та інші табори смерті.

Ніколи більше!

Від редакції. Сьогодні нашому другові, постійному автору і просто чудовій людині Аркадію Хасіну виповнилося 90 років. Щиро вітаємо! Чудово, що ювілей Аркадій Йосипович зустрічає в творчому кипінні: готується до друку нова книга, дописуються чергові оповідання, які з таким нетерпінням чекають читачі «Вечірньої Одеси». Так тримати! Здоров’я, сил, натхнення — на багато років, дорогий наш Аркадій Хасін.