Про що він, новий спектакль Одеського ТЮГу «Клятвенні діви» (див. № «ВО» від 3 січня) за однойменною п’єсою Олега Михайлова у постановці Наталії Прокопенко?
БУДИНОК простої родини на околиці Тирани, столиці Албанії. Родина Ракіпі складається з жінок, главою ж родини є суворий і владний дядько Кекі, який теж… жінка.
Донині в гірських районах Албанії існує старовинний місцевий звичай, який можна пояснити в сучасних термінах чоловічим шовінізмом, мачизмом і сексизмом, доведеними до межі: жінка — не людина. «Жінка не успадковує ні від батьків, ні від чоловіка». Інтереси родини в громаді має право представляти тільки суб’єкт чоловічої статі. Якщо такого повнолітнього та дієздатного суб’єкта в родині немає, хтось із членів родини повинен стати чоловіком. Змінювати стать не треба. Треба поголитися, переодягнутися і принести клятву. І, що важливо, бути при цьому дівицею. Древній закон накладає не тільки на «клятвенну діву» — албанською вона зветься «бурнеша», — але й на громаду суворі зобов’язання, і на таку діву ніхто не наважиться посягнути як на фактичну жінку. Її жіночність викорінюється і віддається забуттю. Бурнеша займається важкою чоловічою роботою, курить і п’є в чоловічій компанії — і несе відповідальність за свій родинний клан.
А клани часто залишаються без природно чоловічого керівництва, тому що в Албанії донині практикується кровна помста. Тому сьогодні в країні налічується щось від трьох до п’яти тисяч цих самих бурнеш.

Вистава починається з кінохроніки: експедиція вирушає на пошуки «клятвенних дів». Дано кілька кінопортретів-інтерв’ю. Та й в Інтернеті є колоритні добірки фотографій: бурнеші не без шику позують, і в жодній з них ні за якими ознаками не запідозриш жінку.
Так само не запідозриш її в кремезному 65-річному дядькові Кекі Ракіпі (грає Надія Марченко), главі родини, де панують такі звичаї, що Кабаніха у О. Островського порівняно з Кекі — просто добромисний ліберальний середній клас.
В Албанії двадцятого першого століття — «тільки Канун, даний нам Лека Дукаджіні, наш єдиний закон, а не всілякі там Конституції». Згаданий Лека (Дукаджіні, 1410—1481 рр.), албанський князь і законодавець, розробив звід правил — Канун, що регламентує, серед іншого, кровну помсту, за яку сильно переслідував виконавців тоталітарний диктатор ХХ століття і будівельник численних бункерів Енвер Ходжа.
«Ви — ніхто! І нічого вашого в цьому домі немає. І життя ваше не дорожче собачого», — ось конституційне положення для родинного клану дрібного крамаря і самодура дядька Кекі. Перечити ніхто не наважується. Більш-менш вільно почувається лише племінниця Кекі, 25-річна Лірі (Ірина Шинкаренко), яка дозволяє собі зухвалість, бо їй нічого втрачати: вона — калічка в інвалідному візку, з паралізованою, нечутливою нижньою половиною тулуба. Інші — покірні. І чим вони безвідповідальніші, тим вибухонебезпечніший загнаний всередину протест, який, здається, ось-ось досягне критичної маси.
Незмінно мовчазна Едона (Вікторія Алексєєва). Мати Лірі та молодша сестра Кекі, 60-річна Теута (Оксана Бурлай) — втілена довічна втома, приреченість, коли, ось вже справді, «ні сну, ні життя, і смерті теж немає»…

Однак ми застаємо цю родину в день весілля. Дивного весілля, на якому нареченого не пред’являють ні гостям, ні нареченій, а одружують за довіреністю. Виявляється, чоловіча особина в родині все ж таки є. Це син Едони, чий чоловік, брат Кекі, загинув, а син народився розумово відсталим внаслідок родової травми і все життя не був пред’явлений світу. Розумово відсталий хлопчик виріс у сексуально стурбованого придурка, який «ходить під себе», і йому знайшли наречену: 17-річну осиротілу дочку професора Розафу (Іванна Ніцак). Юній Розафі влаштовують, буквально, злучку. Мета: вона повинна народити хлопчика-спадкоємця.
АТМОСФЕРА, створена на сцені художницею Ольгою Смагіною, безпросвітна. Вистава нагадала мені сувору фактуру давніх чорно-білих фільмів Міхаліса Какоянніса, особливо — «Електри». Підтримує це враження і звуковий фон, підібраний Геннадієм Бойченком: відчайдушні балканські пісні-плачі, що виникають у напівтемному просторі.
Простір же, ось дивна річ, ніби локальний, замкнутий, в якому простирадло екрана перетворилося на полотна, вивішені для просушування, насправді відчувається розпахнутим — нескінченним, космічним.
«Господи! — скаже зараз читач. — Що за виродження. Що нам до тієї відсталої Албанії, де вона там на глобусі? На що у світі вона впливає?».
Е, ні, читачу, а ось постривай.

Поступово, у взаємодії персонажів вистави, з їхніми родинними чварами, ми зануримося в їхню родову історію. Дізнаємося їхні особисті історії — трагічні, жахливі. Оцінимо і спотворену доброту Едони, і жертовне терпіння Теути. І… схаменемося в глибинах античної трагедії. Саме як антична трагедія читається п’єса Олега Михайлова, і саме в цій якості вона інтерпретована Наталією Прокопенко. Антична драма — універсальна, вона ґрунтується на архетипах («першообразах», якщо хто забув). Вона оголює в людині первинне, фундаментальне і позачасове.
Наталії Прокопенко вдалося створити на сцені капсулу Часу. До речі, в п’єсі ідеально дотримано класичне триєдинство: місця, часу і дії. Сюжет укладено в матрицю. Це змодельована система тих людських почуттів і стосунків, які — нині, присно і навіки віків. Вони дані в граничній концентрації. Усе наносне злітає, виявляється сутнісне. Це — Книга Буття, що не знає літочислення.
Тут, на албанській околиці, де тиранією глави клану в родині заборонені айфони та інший «американський розврат», живуть люди, до яких не липнуть нашарування цивілізації: люди у своїй первинній суті. А суть ця проявляється насамперед у головному життєвому пафосі: вижити. Вижити — фізично. А для цього потрібно вміти міцно ненавидіти, якщо що.
Над цими людьми нависає Рок: у вигляді природних і соціальних катаклізмів, впоратися з якими — не в силах людей. І те, що, з волі Року, відбувається з героїнями вистави «Клятвенні діви», гідне, як виявиться, біографій Електри, Ореста, Антігони. А Бог?.. Формально вони — християни. Але, годі вже, простолюд усім складом своїм — глибокі язичники! У всякому разі, теологія тут своєрідна: «Бог — це смерть. Навіщо Бог, якщо немає смерті», — сказано і, зізнатися, глибоко сказано, вустами Старухи (Ляна Карева).
…Що можна сказати про подружжя контрабандистів, які під чергову соціальну заваруху — обумовлено: 1997 рік, — торгували зброєю, тільки щоб вижити, а їх зупинила солдатня: його вбили, а її, на останніх місяцях вагітності, зґвалтували всім підрозділом?..
…Що можна сказати про нескінченно відданих одне одному близнюків, 15-річних брата і сестру, посланих вершити вендету за вбитого батька, — про хлопчиська-підлітка, який впритул стріляє в старого, кровного ворога; про восьмирічного хлопчика, онука цього старого, влучним пострілом наповал уклав підлітка; про дівчинку, яка без вагань всадила ніж у восьмирічну дитину і тут же отримала кулю в спину від недобитого родича?..

З того часу, протягом десяти років, того дня мати вимагає від дочки-каліки промовляти вголос цю історію, подібно до того, як у родинах влаштовують читання вголос, тільки замість книжки з античною драмою — власна біографія. Промовляти — щоб не забути. Щоб не перестати ненавидіти. В тому числі своїх домочадців, яких можна, і не без підстав, звинуватити в трагедіях їхніх дітей.
Кровна помста — яка дикість, скажете ви. Так, але… в культивованій за допомогою телеекранів та національних інститутів, у плеканій «свідомими патріотами» мстивій пам’яті про образи предків, яких ці «свідомі» й в очі не бачили, чи не згорнулася змійкою та сама первісна вендетта? Хто і навіщо, і на чию користь розбудить дракона — звичайна людина, що живе емоціями, не замислюється. А їй цивілізовані засоби масової інформації щодня пропонують образ ворога: кровного ворога. «Канун велить»? «По телевізору кажуть». «У блозі пишуть».
…Що скажемо про історію непереборної красуні на ім’я Кекілія — Цецилія: свята мучениця, християнський архетип цнотливості, — змалку вихована суворим батьком як хлопчисько, бо батько хотів, щоб народився хлопчик… І тут згадується ще один кінозразк: «Козячий ріг» болгарського режисера Методі Андонова; але з нашою Цецилією нічого такого не станеться, вона не закохається, вона довічно залишиться дядьком Кекі. Вона не здригнувшись пошле підлітка вершити акт мстивого вбивства. І, з волі сліпого Року, що обернувся пресловутим Кануном, сяде у в’язницю, сама скоївши мимовільне вбивство.
…І що скажемо про невинну жертву, якій раптом простягнули руку допомоги і подали надію, щоб жертва тут же постала катом, зрадивши того, хто виявив їй довіру?..
ДЕЯКІ сюжетні ходи цієї п’єси цілком передбачувані, їх підказує елементарна логіка. Але в даному випадку це зовсім не важливо. Важлива глибина занурення і осягнення сутнісних законів Буття. Важливий пафос високої трагедії, захований під завалами непривабливої життєвої рутини.
Є в п’єсі персонаж, на ніщо, власне, не впливає, але, тим не менш, важливий: поєднує в собі, як виявиться, функції піфії-пророчиці та коментуючого античного хору. Це — Старуха, в гострохарактерному, навіть бурлескному, виконанні Ляни Каревої. Відмінно знайдений образ, створюючи який, і автори вистави, і актриса обійшлися без багатозначних педалювань — що називається, зняли персонажа з котурнів, надавши йому привабливих рис балканської «безбашенності», так яскраво репрезентованої фільмами Кустуріци…
Старуха, можна сказати, і підсумовує ненав’язливо, пряде нитку наскрізної теми роду Ракіпі: ця історія, як всяка історія, по суті своїй — про Життя і Смерть.
Албанія? Полотняний екран, посеред вигаданих — чи таки дійсних? — сімейних сцен раптом переносить нас з патріархальної Албанії до найпередовішої з прогресивних країн. Японія. Їх звуть там — «хікікоморі»: суб’єктів, що віддають перевагу ізоляції всім видам спілкування, в тому числі з друзями та родичами. Невиїздно сидять вдома, уткнувшись у ноутбуки. Живуть вони на утриманні батьків. За даними 2010 року, в країні їх налічувалося 700 000, середній вік — 31 рік.
Коли їх намагаються розпитати про причини такого способу життя, вони скаржаться на самотність і брак любові з боку оточуючих.
Дами з соціальних мереж розчуляться. Грета Тунберг, що викриває з трибуни ООН грішне людство. До речі, у «хікікоморі» діагностують, найчастіше, «Гретин» синдром. І інші діагнози соціопатів. Емоційна холодність, відсутність емпатії. У тонкосльозих дам впору запитати: а ці недолюблені няшки самі-то хоч когось любили?
Мимоволі повіриш, що настали останні часи: вони настануть, попереджав Христос, коли «через примноження беззаконня, у багатьох охолоне любов». «Ненавидети легше, ніж любити», — промовляє у виставі бунтарка Лірі.
Ну, що, Албанія. З 2009 року — член НАТО, з того ж року проситься до Євросоюзу. Батьківщина геніального менеджера — Матері Терези. Багатопартійна система і ринкова економіка.
…Не стану розкривати вам фінал вистави «Клятвенні діви», щоб не позбавляти вас інтриги. Дядько Кекі знаходить собі наступницю. І благословляє словами: «Хтось повинен про всіх дбати. Хтось повинен любити. Ти зможеш».
У психологів є поняття: ресентимент як психічний склад. У перекладі: «протипочуття» — злопам’ятність, озлоблення. Ненависть до «ворога». Безсильна заздрість, «тяжке усвідомлення марності спроб підвищити свій статус». Система цінностей, що відкидає систему цінностей «ворога». Створення образу ворога, на якого покладаєш провину за власну неспроможність. Це все — гординя, якщо в християнських термінах.
В якій, однак, первісній архаїці все це коріниться. Родина Кекі Ракіпі — збоченої Цецилії — архаїчна: тут корінь коренів. Уся суть — боротьба за виживання. А хтось же повинен любити. І прощати. Інакше — нікому не вижити. Ні в Албанії, ні…
P.S. Наступний прем’єрний показ — 18 січня о 19.00.











